ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 лютого2022 року
м. Київ
справа № 321/1009/16-к
провадження № 51-420 км 19
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Булейко О. Л.,
суддів Анісімова Г. М., Фоміна С. Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Голюк І. О.,
прокурора Піх Ю. Г.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Драча Т. В., який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на вирок Михайлівського районного суду Запорізької області від 13 лютого 2018 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016080000000005, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у с. Високе Михайлівського району Запорізької області, проживає на АДРЕСА_1, такий, що не має судимості в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК),
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Михайлівського районного суду Запорізької області від 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним вказаного злочину.
Прийнято рішення щодо речових доказів.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року вирок місцевого суду залишено без зміни.
Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що він за невстановлених досудовим розслідуванням обставинах придбав психотропну речовину - метамфетамін, яку зберігав за місцем свого проживання з метою її подальшого незаконного збуту.
26 січня 2016 року приблизно о 9:20 ОСОБА_1, перебуваючи на трасі Харків-Сімферополь, біля в`їзду до с. Високе Михайлівського району Запорізької області, діючи умисно, з корисливих мотивів, достовірно знаючи про заборону обігу метамфетаміну, незаконно передав ОСОБА_2, реальні анкетні дані якого змінені, полімерний пакет, в якому знаходилась психотропна речовина - метамфетамін, який був виданий останнім, загальною масою 2,2149 г, що є великим розміром.
Крім того, 17 лютого 2016 року приблизно о 9:20 ОСОБА_1, продовжуючи свої протиправні дії, перебуваючи на трасі Харків-Сімферополь біля в`їзду до с. Високе Михайлівського району Запорізької області, діючи умисно, повторно, з корисливих мотивів, незаконно передав ОСОБА_2, реальні анкетні дані якого змінені, полімерний пакет, в якому знаходилась психотропна речовина - метамфетамін, який був виданий останнім, загальною масою 3,1126 г, що є великим розміром.
Надалі, 1 червня 2016 року приблизно о 9:45 ОСОБА_1, продовжуючи свої протиправні дії, перебуваючи на трасі Харків-Сімферополь біля в`їзду до с. Високе Михайлівського району Запорізької області, діючи умисно, повторно, з корисливих мотивів, незаконно передав ОСОБА_2, реальні анкетні дані якого змінені, полімерний пакет, в якому знаходилась психотропна речовина - метамфетамін, який був виданий останнім, загальною масою 5,203 г, що є великим розміром.
Такі дії ОСОБА_1 органом досудового розслідування були кваліфіковані за ч. 2 ст. 307 КК, а саме: збут психотропної речовини у великому розмірі, вчинений повторно.
За результатами судового розгляду вказане обвинувачення не знайшло свого підтвердження, а тому вироком Михайлівського районного суду Запорізької області від 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним вказаного злочину.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор Драч Т. В., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. Вважає, що зібрані у кримінальному провадженні докази обвинувачення є належними, допустимими та достатніми для доведення винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК. Натомість вказані докази у своїй сукупності не отримали правильної оцінки суду першої інстанції, який, не навівши переконливих мотивів ухваленого рішення, дійшов необґрунтованого висновку про необхідність виправдання обвинуваченого. Крім того, наполягає на відсутності провокації з боку органу досудового розслідування при проведенні контролю за вчиненням злочину. Не застосувавши щодо ОСОБА_1 ч. 2 ст. 307 КК, суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Зазначенні обставини, на думку прокурора, не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції, який в порушення вимог ст. 419 КПК всіх доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив, не дав мотивованих відповідей на них та необґрунтовано залишив вирок місцевого суду без зміни.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор Піх Ю. Г. підтримала касаційну скаргу прокурора і просила її задовольнити.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваження лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Натомість вказані обставини належать до предмету перевірки суду апеляційної інстанції в межах вимог апеляційних скарг.
Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 404 КПК, апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку щодо його відповідності нормам кримінального та процесуального законів, фактичним обставинам кримінального провадження, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
Вказаним вимогам повинна відповідати й ухвала апеляційного суду, а крім того, відповідно до ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
При цьому, якщо суд апеляційної інстанції переглядає вирок місцевого суду після скасування судом касаційної інстанції попереднього рішення апеляційного суду, то за приписами ч. 2 ст. 439 КПК вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.
Вказаним правилом законодавець створює додаткові процесуальні засоби усунення порушень матеріального чи процесуального закону, допущених судами першої та апеляційної інстанцій у випадках, коли за наслідками касаційного розгляду судом касаційної інстанції не ухвалюється кінцеве рішення у кримінальному провадженні.
А тому, дотримання цього правила має важливе значення не лише як гарантія дієвості судового контролю, що здійснюється вищою судовою інстанцією, за законністю та обґрунтованістю рішень судів першої та апеляційної інстанцій, але й щодо забезпечення єдності судової практики в цілому.
Переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 в апеляційному порядку, вказаних вимог закону апеляційний суд не дотримався.
Так, вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 вже двічі був предметом перегляду в апеляційному порядку. При цьому, попередня ухвала апеляційного суду від 29 жовтня 2018 року була скасована касаційним судом у зв`язку з порушенням вимог статей 412, 419 КПК, зокрема в частині залишення апеляційним судом без уваги доводів сторони обвинувачення, зокрема, щодо відсутності провокації під час проведення негласних слідчих дій; відкриття матеріалів провадження в порядку ст. 290 КПК. Також увага апеляційного суду зверталась на необхідність перевірки доводів апеляційної скарги щодо оцінки доказів в аспекті ст. 94 КПК.
Відповідно до вимог ст. 84 КПК доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Положеннями ст. 94 КПК передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Незважаючи на це, всупереч приписам ч. 2 ст. 439, ст. 419 КПК при новому апеляційному розгляді вказівок суду касаційної інстанції апеляційний суд не виконав, зазначених доводів апеляційних скарг знову належним чином не перевірив, достатніх мотивів визнання їх необґрунтованими в ухвалі не навів, декларативно виклав рішення ЄСПЛ без перевірки через встановлені стандарти.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в апеляційній скарзі прокурор заперечував правильність встановлення місцевим судом фактичних обставин кримінального провадження. Стверджував, що надані стороною обвинувачення докази є допустимими та достатніми для підтвердження висунутого ОСОБА_1 обвинувачення. Також без належної уваги апеляційного суду, на думку прокурора, були залишені доводи щодо відсутності провокації зі сторони працівників правоохоронних органів. Такі порушення прокурор вважав істотними та такими, що призвели до неправильного застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, а саме: незастосування до ОСОБА_1 ч. 2 ст. 307 КК. Також просив дослідити деякі докази, скасувати виправдувальний вирок суду та постановити новий, яким визнати ОСОБА_1 винуватим в інкримінованому йому злочині.
Залишаючи апеляційну скаргу сторони обвинувачення без задоволення, апеляційний суд фактично не перевірив доводів апеляційної скарги прокурора, своїх висновків належним чином не мотивував, всіх доводів апеляційної скарги ретельно не перевірив і не дав на них вичерпних відповідей.
Зокрема, не перевіреними залишились доводи апеляційної скарги прокурора щодо безпідставного визнання недопустимими як доказів даних, отриманих у ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) у виді аудіо-, відео контролю особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, у зв`язку з тим, що ухвали слідчого судді, на підставі яких проводилися вказані дії, не були відкриті стороні захисту в порядку ст. 290 КПК.
Принцип законності, який відноситься до загальних засад кримінального провадження та закріплений у ст. 9 КПК, встановлює, що під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися приписів Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
За правилами ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, зокрема докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання. Сторони кримінального провадження зобов`язані здійснювати відкриття одна одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази (частини 11 та 12 ст. 290 КПК).
При цьому відкриттю, крім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов`язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів.
У рішенні "Якуба проти України" від 12 лютого 2019 року ЄСПЛ зазначив, що право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть виникати конкуруючі інтереси, наприклад, національна безпека або необхідність захисту свідків, що піддаються ризику репресій, або збереження таємних поліцейських методів розслідування злочинів, які повинні бути урівноважені з правами обвинувачених. У деяких випадках може бути необхідним отримання певних доказів від сторони захисту, щоб зберегти основні права іншої особи або захистити важливий суспільний інтерес. Проте лише такі заходи, які обмежують право на захист і є суворо необхідними, є також припустимими згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, для гарантування обвинуваченому справедливого судового розгляду, будь-які труднощі, які викликають обмеження прав захисту, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи.
Усталена практика Верховного Суду щодо застосування норм кримінального процесуального закону, яка є обов`язковою для врахування судами нижчих інстанцій, зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у (справі № 640/6847/15-к) покладає на суд обов`язок перевірити обставини, чи вжила сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно всі необхідні та залежні від неї заходи, спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, і якщо такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі і процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів не відкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення.
Так суд апеляційної інстанції при перевірці доводів прокурора, зазначив, що ухвала слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 12 січня 2016 року №08/55т; ухвала слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 12 січня 2016 року №08/54т про дозвіл на проведення НСРД відносно ОСОБА_1 під час досудового розслідування та його завершення не була в розпорядженні сторони обвинувачення, оскільки перебувала у віданні апеляційного суду з відповідними грифами секретності та була розсекречена 30 березня 2017 року, тобто вже після відкриття матеріалів кримінального провадження в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, та після направлення обвинувального акту до суду.
Прокурором після розсекречення матеріалів, (26 жовтня 2017 року) стороні захисту було відкрито відповідні документи, а саме: клопотання про надання дозволу на проведення НСРД від 12 січня 2016 року №17/1-5556т; ухвала слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області 08/55т від 12 січня 2016 року; клопотання про надання дозволу на проведення НСР від 12 січня 2016 року №17/1-5557т; ухвала слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 12 січня 2016 року №17/1-58т; клопотання про надання дозволу на проведення НСРД від 21 березня 2016 року №17/1-995т; ухвала слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 5 квітня 2016 року №08/1808т; доручення про проведення НСРД від 5 квітня 2016 року №17/1-1013т; клопотання про надання дозволу на проведення НСРД від 11 травня 2017 року №17/1-1459т; ухвала слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 12 травня 2016 року №08/2618т; Доручення про проведення НСРД від 12 травня 2016 року №17/1-1462т; постанова про здійснення контролю за вчиненням злочину №17/2-123т від 21 січня 2016 року; доручення про проведення НСРД від 21 січня 2016 року №17/2-122; постанова про здійснення контролю за вчиненням злочину №17/2-350т від 5 лютого 2016 року; доручення про проведення НСРД №17/2-349т від 5 лютого 2016 року; постанова про здійснення контролю за вчиненням злочину №14/2-1624т від 25 травня 2016 року; доручення про проведення НСРД №17/2-1625т від 25 травня 2016 року. Процесуальні документи були надані стороною обвинувачення на стадії судового розгляду.
Апеляційний суд погодившись з висновком суду першої інстанції про недопустимість результатів НСРД як доказів, наданих стороною обвинувачення на обґрунтування винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, не вжив заходів до перевірки обставин та вжитих прокурором залежних від нього заходів для розсекречення процесуальних рішень, які стали правовою підставою проведення НСРД, не перевірив, яким чином невідкриття вказаних процесуальних документів, порушило права та інтереси обвинувачених з точки зору можливості їх захисту в судовому засіданні та, виходячи з рішення ЄСПЛ у справі "Якуба проти України" від 12 лютого 2019 року, вплинуло на дотримання балансів інтересів сторін за обставин, вказаних вище.
Також без належної уваги апеляційного суду залишились доводи прокурора та вказівки Верховного Суду, який поклав на апеляційний суд обов`язок перевірити докази щодо наявності або відсутності провокації злочину з боку правоохоронних органів відносно ОСОБА_1 .
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що висновки суду першої та апеляційної інстанції щодо наявності провокації злочину є передчасними та необґрунтованими.
Як вже зазначалося у рішенні Касаційного кримінального суду від 27 червня 2019 року, для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів Європейський суд з прав людини виробив ряд критеріїв, такі як: змістовний критерій; процесуальний критерій.
При цьому під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, а під процесуальним - наявність у суду можливості перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням принципів змагальності та рівності сторін.
Перевіряючи доводи касаційної скарги прокурора щодо провокації злочину, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції, а в подальшому і апеляційним судом, належним чином не перевірено наявність ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, відомостей про ймовірну провокацію.
У рішенні "Матановіч проти Хорватії" ЄСПЛ зазначив, що "підбурювання, за змістом кримінального процесуального закону, мало б місце тільки тоді, коли таємний агент перед тим, … як було прийнято рішення про закупку і продаж наркотиків разом з іншими співвиконавцями злочину, неодноразово б заохочував [обвинуваченого] до вчинення злочину (або сприяв утвердженню у прийнятті такого початкового рішення обвинуваченим). Втім, докази ясно показують, що така пропозиція була лише загальним абстрактним виразом готовності таємного агента платити певну суму грошей за поставлені наркотики, після чого скаржник добровільно продовжував спілкуватися з ним, щоб отримати особисту користь від абстрактної готовності "покупця" [купувати наркотики]. Звернення таємного агента в даному випадку не було обов`язковою умовою для злочинної діяльності скаржника, тобто дія, яку б в іншому випадку він би не вчинив. Навпаки, суди дійшли до висновку, що навіть без [агентів під прикриттям] він мав намір вчинити злочин, за який він був засуджений".
У своєму рішенні "Банніков проти Росії" на обґрунтування факту порушення вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод ЄСПЛ посилається на своє рішення "Худобін проти Російської Федерації", "Тейшейро де Кастро проти Португалії", однак зміст цих рішень зводиться до вислову "не було б скоєно, як би не було спровоковано".
Отже, згідно практики Європейського суду з прав людини, зокрема у справах "Банніков проти Російської Федерації" від 04 листопада 2010 року, "Веселов та інші проти Російської Федерації" від 02 жовтня 2010 року, "Раманаускас проти Литви" від 05 лютого 2008 року застосування особливих методів ведення слідства - зокрема, агентурних методів - саме по собі не може порушувати право особи на справедливий суд. Ризик провокації з боку працівників правоохоронних органів, викликаний вказаними методами, означає, що їх використання повинно бути суворо регламентованим. Для застосування цих методів у правоохоронних органів мають бути докази на підтвердження аргументу схильності особи до вчинення злочину.
Так, для визначення провокації злочину Європейський суд встановив, зокрема, такі критерії: чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад, прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; чи був би скоєний злочин без втручання правоохоронних органів; вагомість причин проведення оперативної закупівлі, чи були у правоохоронних органів об`єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою.
Досліджуючи питання провокації у даному кримінальному провадженні, суд мав проаналізувати всі обставини справи з огляду на критерії, які дозволяють відокремити правомірну діяльність з розслідування злочину від провокації.
Суд першої інстанції обмежився лише констатацією наявності факту провокації. Апеляційний суд жодним чином не дослідив обґрунтованості цього висновку за критеріями, зазначеними вище, і у відповідь на доводи апеляційної скарги прокурора обмежився лише шаблонним формулюванням без жодного посилання на конкретні обставини даного провадження і докази, на підставі яких апеляційний суд дійшов такого висновку.
Таким чином, у разі наявності, на думку суду, за матеріалами кримінального провадження ознак, притаманних провокації злочину правоохоронними органами, суд має перевірити це у судовому засіданні шляхом безпосереднього дослідження відповідних доказів і лише після цього зробити висновок щодо наявності (відсутності) факту провокації і, як наслідок, щодо належності допустимості та достатності доказів, наявних у справі для прийняття відповідного процесуального рішення.
Доводи прокурора про невідповідність висновків суду, який необґрунтовано зазначив що ОСОБА_2 провокував ОСОБА_1 на вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, підлягають повторній перевірці в ході нового судового розгляду у суді апеляційної інстанції.
З огляду на те, що апеляційний суд під час судового розгляду без аналізу доказів, передчасно та безпідставно погодився з висновком місцевого суду, що ОСОБА_2 є заінтересованою собою у даному кримінальному провадженні.
Крім того, висновок апеляційного суду, який погодився з рішенняммісцевого суду, про неможливість особи, котра звернулася із заявою до правоохоронних органів про вчинення кримінального правопорушення, бути залученим до конфіденційного співробітництва не ґрунтується на вимогах закону.
Таким чином апеляційний суд в порушення приписів ст. 439 КПК, не виконав вказівок суду касаційної інстанції, викладених у постанові касаційного суду від 27 червня 2019 року, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати наведене, ретельно перевірити доводи, наведені в апеляційній скарзі, безпосередньо дослідити необхідні докази, у сукупності проаналізувати їх, й ухвалити законне, обґрунтоване та справедливе рішення, яке би відповідало положенням статей 370, 419 КПК .
Враховуючи викладене, касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд