Постанова
Іменем України
03 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 930/107/20
провадження № 51-3662 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Лагнюка М.М., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Матолич М.Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Примакової В.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Немирівського районного суду Вінницької області від 13 квітня 2021 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року та касаційну скаргу прокурора Кузьміна С.В. на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року у кримінальному провадженні № 12019020240000526 за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Немирівського районного суду Вінницької області від 13 квітня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 50 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вказаним вироком також вирішено питання щодо судових витрат та долі речових доказів.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 07 листопада 2019 року приблизно о 22:00, перебуваючи біля входу до будинку культури на території ДП "Клінічний санаторій "Авангард", що на вул. Шевченка, 16 у м. Немирові Вінницької області, підійшов до раніше йому знайомого охоронця ОСОБА_2, з яким у нього були давні неприязні стосунки, та розпочав з ним словесний конфлікт. У подальшому, діючи умисно, дістав з кишені штанів розкладний ніж, яким завдав ОСОБА_2 одного удару у живіт, чим спричинив останньому тяжке тілесне ушкодження, після чого залишив місце злочину.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 22 червня 2021 року апеляційні скарги захисників Гонтара В.А. та Примакової В.В. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 та апеляційну скаргу прокурора Сивака О.М. залишено без задоволення, а вирок Немирівського районного суду Вінницької області від 13 квітня 2021 року - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі захисник Примакова В.В. просить змінити вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість. Крім того, захисник зазначає, що стороною обвинувачення під час судового розгляду не було надано переконливих доказів про наявність у ОСОБА_1 прямого умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження потерпілому. Стверджує, що з наявних в матеріалах кримінального провадження доказів вбачається, що потерпілий ОСОБА_2 першим спровокував конфлікт, вдарив ОСОБА_1 в обличчя, після чого сам напоровся на ніж, який ОСОБА_1 тримав у руках. Також вважає, що про відсутність у ОСОБА_1 умислу на заподіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень вказує й той факт, що на ножі відсутні сліди крові потерпілого. При цьому звертає увагу, що на підтвердження того, що конфлікт був спровокований саме потерпілим ОСОБА_2, вказує висновок судово-медичної експертизи № 252 від 08 листопада 2019 року, відповідно до якого у ОСОБА_1 також виявлені тілесні ушкодження.
У касаційній скарзі прокурор Кузьмін С.В. ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м`якість. На обґрунтування своїх вимог вказує, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років, належним чином не врахував характеру вчиненого ним злочину та даних про його особу. При цьому прокурор звертає увагу, що відсутність судимостей в силу ст. 89 КК України та той факт, що ОСОБА_1 не перебуває на обліку в лікарів нарколога та психіатра жодним чином не знижує суспільної небезпеки вчиненого ним злочину. Також стверджує, що судом безпідставно не враховано позицію потерпілого ОСОБА_2, який наполягав на призначенні ОСОБА_1 максимально суворого покарання, оскільки саме позиція потерпілого має бути вирішальною під час призначення покарання засудженому. Крім того, зазначає, що ОСОБА_1 свою вину фактично не визнав, при цьому вказував, що потерпілий сам напоровся на ніж, шкоду не відшкодував, що свідчить про відсутність у нього ознак каяття, а тому призначене ОСОБА_1 місцевим судом покарання не слугуватиме його виправленню та попередженню вчиненню нових злочинів. Вважає, що апеляційний суд, залишаючи без зміни вирок місцевого суду, не врахував зазначених обставин, не надав оцінку всім наведеним у скарзі прокурора доводам, а свого рішення належним чином не мотивував, чим порушив вимоги ст. 419 КПК України.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційні скарги захисника та прокурора не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор Матолич М.Р., вказуючи про необґрунтованість касаційних скарг захисника Примакової В.В. та прокурора Кузьміна С.В., заперечувала щодо їх задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.
Мотиви Суду
Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
У своїй касаційній скарзі захисник вказує про незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду.
Зокрема, як на підставу для зміни оскаржуваних судових рішень захисник вказує, що стороною обвинувачення під час судового розгляду не було надано переконливих доказів про наявність у ОСОБА_1 прямого умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження потерпілому. Стверджує, що з наявних в матеріалах кримінального провадження доказів вбачається, що потерпілий ОСОБА_2 першим спровокував конфлікт, вдарив ОСОБА_1 в обличчя, після чого сам напоровся на ніж, який ОСОБА_1 тримав у руках. Також вважає, що про відсутність у ОСОБА_1 умислу на заподіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень вказує й той факт, що на ножі відсутні сліди крові потерпілого. При цьому звертає увагу, що на підтвердження того, що конфлікт був спровокований саме потерпілим ОСОБА_2, вказує висновок судово-медичної експертизи № 252 від 08 листопада 2019 року, відповідно до якого у ОСОБА_1 також виявлені тілесні ушкодження.
Тобто, не погоджуючись із викладеними у вироку суду висновками, захисник по суті вказує про однобічність судового розгляду, оспорюючи відповідність висновків суду, викладених у оскаржуваних судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження, а також здобутим доказам у кримінальному провадженні просить дати іншу оцінку, ніж та, яку місцевий суд надав під час розгляду кримінального провадження.
Однак такі доводи захисника не можуть бути предметом касаційного розгляду, оскільки з огляду на вимоги ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати достатність обсягу судового розгляду для постановлення остаточного рішення, здійснювати оцінку здобутих судами першої та апеляційної інстанцій доказів, вирішувати питання про їх достовірність, встановлювати інші фактичні обставини справи, ніж ті, які викладені в судових рішеннях.
З огляду на процесуальні повноваження суду касаційної інстанції, який є судом права, а не факту, під час касаційного розгляду суд має оперувати тими фактичними обставинами та доказовою базою, які встановлені судами попередніх інстанцій, та зобов`язаний лише перевіряти правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.
Як убачається з вироку, висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.
Такі висновки суд зробив на підставі показань самого ОСОБА_1, потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 .
Місцевим судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого злочину дані, що містяться у протоколі прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 07 листопада 2019 року, витязі з ЄРДР від 08 листопада 2019 року, протоколах огляду місця події від 08 листопада 2019 року, протоколі огляду предмету від 08 листопада 2019 року, протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 08 листопада 2019 року, протоколі тимчасового доступу до речей та документів від 07 грудня 2019 року, протоколі слідчого експерименту від 05 грудня 2019 року за участю потерпілого ОСОБА_2, протоколі слідчого експерименту від 05 грудня 2019 року за участю свідка ОСОБА_3, постанові про зміну кваліфікації кримінального правопорушення з ч. 4 ст. 296 КК України на ч. 1 ст. 121 КК України.
Також судом першої інстанції співставлено, проаналізовано і покладено в основу обвинувального вироку дані, що містяться у висновках судово-медичних експертиз № 252 від 08 листопада 2019 року, № 3139 від 09 листопада 2019 року, № 274 від 18 грудня 2019 року, у висновках молекулярно-генетичної експертизи № 1166 від 23 грудня 2019 року та № 1163 від 02 січня 2020 року.
Місцевий суд у вироку констатував, що зазначені докази та наявні в них фактичні дані є послідовними, не містять протиріч та не викликають сумнівів у їх достовірності.
При цьому місцевий суд дійшов висновку, що версія обвинуваченого ОСОБА_1 щодо події спричинення потерпілому тілесного ушкодження, а саме те, що потеріплий спровокував конфлікт та сам напоровся на ніж, спростовується сукупністю здобутих доказів у кримінальному провадженні. Таким чином, місцевий суд розцінив такі показання ОСОБА_1 як його позицію захисту.
Висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до вимог закону та правильно визнано судом достатніми та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо нього.
Таким чином, у вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
Перевіряючи в апеляційному порядку доводи апеляційної скарги захисників, апеляційний суд надав відповідну оцінку показанням засудженого, потерпілого та свідків, а також сукупності інших доказів у справі, які визнав послідовними й такими, що узгоджуються між собою, та мотивовано спростував доводи сторони захисту про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.
Зокрема, апеляційний суд у своїй ухвалі зазначив, що місцевий суд правильно взяв до уваги сукупність досліджених у кримінальному провадженні доказів, а тому розцінив версію ОСОБА_1 про те, що потерпілий сам напоровся на ніж, як спосіб уникнути відповідальності за власні дії.
Під час перевірки вироку місцевого суду апеляційний суд не встановив порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених місцевим судом доказів, як і не встановив підстав для визнання таких доказів недопустимими.
З урахуванням встановлених фактичних обставин місцевий суд кваліфікував дії ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК України, а саме як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя потерпілого в момент заподіяння. З такою кваліфікацією погодився й суд апеляційної інстанції.
Під час дослідження матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційний суд, дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК України, переглянув вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_1 за апеляційними скаргами його захисників, ретельно перевірив зазначені в них доводи, проаналізував їх, дав на них переконливі відповіді, зазначивши в ухвалі підстави, через які визнав такі доводи необґрунтованими.
Крім того, у касаційних скаргах захисник та прокурор зазначають про порушення судами загальних засад призначення покарання, що призвело до невідповідності призначеного ОСОБА_1 покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі.
Зокрема, у касаційній скарзі захисник вказує, що місцевий суд, з чим погодився й суд апеляційної інстанції, призначив ОСОБА_1 надмірно суворе покарання. Захисник вважає, що місцевим судом поза увагою залишено те, що саме потерпілий спровокував конфлікт, вдарив ОСОБА_1 в обличчя, після чого сам напоровся на ніж, який ОСОБА_1 тримав у руках.
Прокурор у касаційній скарзі вказує, що призначене ОСОБА_1 покарання з огляду на його особу та обставини вчинення злочину є м`яким. Прокурор звертає увагу, що відсутність судимостей в силу ст. 89 КК України та той факт, що ОСОБА_1 не перебуває на обліку в лікарів нарколога та психіатра жодним чином не знижує суспільної небезпеки вчиненого ним злочину. Також стверджує, що судом безпідставно не враховано позицію потерпілого, який наполягав на призначенні ОСОБА_1 максимально суворого покарання, оскільки саме позиція потерпілого має бути вирішальною під час призначення покарання. Крім того, зазначає, що ОСОБА_1 свою вину фактично не визнав, при цьому вказував, що потерпілий сам напоровся на ніж, шкоду не відшкодував, що свідчить про відсутність у нього ознак каяття, а тому призначене ОСОБА_1 місцевим судом покарання не слугуватиме його виправленню та попередженню вчиненню нових злочинів.
Однак з такими доводами касаційних скарг захисника та прокурора колегія суддів погодитись не може з огляду на наступне.
Так, відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання засудженому, місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_1 вчинив тяжкий злочин, в силу ст. 89 КК України не судимий, неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
Обставиною, яка обтяжує покарання засудженому ОСОБА_1, судом визнано вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння. Обставин, які б пом`якшували покарання засудженому, в ході судового розгляду не встановлено.
Враховуючи всі зазначені обставини в їх сукупності, місцевий суд дійшов висновку, що виправлення ОСОБА_1 можливе виключно в умовах ізоляції від суспільства, та призначив покарання в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК України, а саме у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Не погодившись з вироком місцевого суду в цій частині, стороною захисту та стороною обвинувачення оскаржено такий вирок в апеляційному порядку.
Тобто, не погоджуючись із висновками місцевого суду в частині призначеного покарання, захисники та прокурор в апеляційних скаргах, окрім іншого, фактично порушували питання про недотримання місцевим судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання та пов`язані із суддівським розсудом.
Поняття суддівського розсуду або судової дискреції у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи з цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин кримінального провадження, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції, принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання "може", "вправі"; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема "особа винного", "щире каяття" тощо; оцінюючі поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (ст. 66, ст. 67 КК України), визначенні "інші обставини справи" або ж "інші обставини кримінального провадження", можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України, тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.
Суд апеляційної інстанції, здійснюючи перевірку доводів апеляційних скарг, дійшов висновку, що захисниками та прокурором не було наведено аргументованих доводів щодо невідповідності призначеного ОСОБА_1 покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, перевіряючи вирок суду в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині та зазначив, що, призначаючи покарання, місцевий суд у достатньому обсязі врахував тяжкість вчиненого злочину та його наслідки, відсутність пом`якшуючих покарання обставини, наявність обтяжуючої покарання обставини, а також дані про особу засудженого.
Крім того, апеляційний суд врахував відношення ОСОБА_1 до вчиненого ним злочину, зокрема часткове визнання вини та цивільного позову.
За результатом апеляційного розгляду, враховуючи встановлені обставини справи, апеляційний суд не встановив підстав для зміни вироку суду першої інстанції в частині призначеного ОСОБА_1 покарання.
Колегія суддів повністю погоджується з такими висновками місцевого та апеляційного судів та вважає, що призначене засудженому ОСОБА_1 покарання у даному конкретному випадку відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення, справедливим та таким, що не суперечить положенням закону України про кримінальну відповідальність.
Таким чином, з урахуванням усіх зазначених обставин в їх сукупності, а також тих, про які захисник та прокурор наголошують у своїх касаційних скаргах, не вбачається підстав вважати призначене засудженому ОСОБА_1 покарання явно несправедливим через його м`якість або суворість.
Крім того, колегія суддів не погоджується з доводами касаційної скарги прокурора про те, що апеляційний суд, залишаючи без зміни вирок місцевого суду, не надав оцінку всім наведеним у скарзі прокурора доводам, а свого рішення належним чином не мотивував, чим порушив вимоги ст. 419 КПК України.
Як вбачається зі змісту ухвали апеляційного суду, здійснюючи перевірку доводів апеляційної скарги прокурора в порядку апеляційної процедури, відповідно до вимог кримінального процесуального закону апеляційний суд надав таким доводам належну оцінку та з наведенням докладних мотивів обґрунтував прийняте рішення, у зв`язку з чим не встановив підстав для задоволення зазначеної апеляційної скарги.
На переконання колегії суддів, ухвала суду апеляційної інстанції є законною, обґрунтованою, вмотивованою та відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, підстав для її скасування чи зміни не вбачає.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги захисника та прокурора залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд