iplex360.Демо.Судові рішення

Постанова

Іменем України

03 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 520/8118/17

провадження № 61-10855св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Київська державна нотаріальна контора у м. Одесі (Третя Одеська державна нотаріальна контора),

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2019 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Київської державної нотаріальної контори

у м. Одесі (Третя Одеська державна нотаріальна контора), про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2, третя особа - Третя Одеська державна нотаріальна контора, яка змінила назву на Київську державну нотаріальну контору у м. Одесі, про визнання договору дарування недійсним, в якому просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 06 березня 2012 року Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за № 4-23, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та повернути майно у попередній стан.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що

ОСОБА_4 та ОСОБА_3 проживали у квартирі

АДРЕСА_1, позивач була їх сусідкою, доглядала за ними, допомагала матеріально.

22 березня 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 склали заповіти, відповідно до яких усе своє майно заповіли ОСОБА_1 .

Разом із тим, після смерті ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, позивачу стало відомо, що ОСОБА_3 за його життя 06 березня 2012 року уклав договір дарування, яким передав ОСОБА_2 квартиру

АДРЕСА_1 .

Вказаний договір, на думку позивача, не відповідає вимогам закону та підлягає визнанню недійсним, оскільки ОСОБА_3 на момент здійснення правочину був літньою людиною, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, підписав документ проти своєї справжньої волі внаслідок тяжких обставин та застосування психічного тиску з боку ОСОБА_2 .

Про невідповідність спірного договору волевиявленню ОСОБА_3 свідчить також те, що за життя він оскаржував договір дарування (справа

№ 520/2361/14-ц), проте провадження у справі було закрито у зв`язку з відмовою від позову, а спір фактично не був розглянутий по суті.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд задовольнити позовні вимоги та визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 06 березня 2012 року Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за № 4-23, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та повернути майно у попередній стан.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у зв`язку з недоведеністю позовних вимог.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із відсутності доказів того, що на момент укладення і підписання договору дарування ОСОБА_3 не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. При цьому суд посилався на висновок судово-психіатричної експертизи № 362, відповідно до якого ОСОБА_3 на момент укладення та підписання договору дарування від 06 березня 2012 року був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Вказане підтверджено також показаннями свідків. Крім того, ОСОБА_3 за життя, звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання недійсним договору дарування, не зазначав серед підстав відсутність усвідомлення своїх дій.

Також позивачем не доведено наявність психологічного або фізичного тиску на ОСОБА_3 з боку обдарованої з метою укладання відповідного договору.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів факту омани ОСОБА_3 з боку ОСОБА_2 стосовно заперечення наявності обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчування їх існування. При цьому суди вважали безпідставними посилання

ОСОБА_1 як на підтвердження факту помилки у розумінні правового статусу правочину на звернення за життя ОСОБА_3 до суду із позовом про визнання договору дарування недійсним, оскільки провадження у справі було закрито у зв`язку із відмовою позивача від позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала

до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У грудні 2021 року справу № 520/8118/17 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Крім того, касаційна скарга містить посилання на підставу скасування оскаржуваних судових рішень, передбачену пунктом 5 частини першої та пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не досліджено докази, що призвело до ухвалення незаконних рішень, висновки яких суперечать правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в ухвалі від 26 листопада 2008 року у справі № 6-669цс8, в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі

№ 6-202цс15, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 27 квітня

2016 року у справі № 6-372цс16.

У зазначених справах Верховний Суд України зробив висновок про те, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний недійсним. Істотне значення має помилка, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Разом із тим, у цій справі суди не звернули уваги на те, що ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_4 були особами похилого віку, дітей не мали,

а тому в силу віку та стану здоров`я відчували потребу в сторонній допомозі та догляді. У зв`язку із зазначеним вони неодноразово висловлювали відповідачу, яка є рідною сестрою ОСОБА_4, бажання укласти договір довічного утримання, проте наміру укладання договору дарування квартири, яка була їх єдиним житлом, вони не мали, що свідчить про відсутність волевиявлення дарувальника на момент укладання спірного договору,

а також про помилку стосовно істотних обставин та правової природи правочину.

Крім того, спірний правочин підлягає визнанню недійсним, оскільки він фактично не був виконаний сторонами, ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_4 продовжували проживати в квартирі, факт передачі квартири відповідачу не відбувся, що вказує на відсутність намірів дарувальника укладати саме такий вид правочину внаслідок помилки або свідомого введення в оману іншою стороною договору. Суди не дослідили доказів на підтвердження вказаних обставин, зокрема, акт, засвідчений житлово-комунальною організацією ЖБК "ВИМПЕЛ-3" від 23 лютого 2016 року про те, що у 2012 році у спірній квартирі проживали саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; картки реєстрації особи Одеського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану головного територіального управління юстиції в Одеській області; довідки про зняття з реєстрації тощо.

Суди помилково не взяли до уваги доказ на підтвердження відсутності волевиявлення дарувальника на укладання спірного правочину, а саме: позовну заяву ОСОБА_3 у справі № 520/2361/14-ц, його пояснення щодо підписання договору, а також те, що його відмова від позову була прийнята судом з порушенням частини другої статті 174 ЦПК України

(в редакції, чинній станом на 01 січня 2016 року).

У касаційній скарзі ОСОБА_1 також посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме: справу розглянуто за відсутності учасника справи, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, оскільки позивач повторно не з`явилася у судове засідання, не подавала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності,

а тому суд першої інстанції повинен був постановити ухвалу про залишення позову без розгляду. Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження доказів, що містяться в матеріалах справи № 520/2361/14-ц.

Доводи інших учасників справи

У грудні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_5, у якому просить суд оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які не відповідають дійсним обставинам справи та не спростовують законних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_3 за письмовою згодою дружини ОСОБА_4, про що зазначено у договорі, подарував ОСОБА_2 належну на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Білик О. Г. (а. с. 8-9, т. 1).

У справі № 520/2361/14-ц ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійним договору дарування № 4-23

від 06 березня 2012 року у зв`язку із тим, що під час укладення договору позивач був введений в оману стосовно умов договору - замість бажаного договору довічного утримання уклав договір дарування, а також договором порушені права дружини, яка не надавала згоду (а. с. 18-21, т. 1).

25 серпня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про відмову від позову, у якій вказав про те, що він ознайомлений із наслідками задоволення такої заяви (а. с. 22, т. 1).

Ухвалою Київського районного суду від 05 жовтня 2016 року закрито провадження у справі № 520/2361/14 за позовом ОСОБА_3 до

ОСОБА_2, треті особи: Третя Одеська державна контора, ОСОБА_4, про визнання недійсним договору дарування у зв`язку із відмовою позивача від позову (а. с. 23, т. 1).

22 березня 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 склали заповіти на ім`я ОСОБА_1, із зазначенням у якості спадщини всього наявного майна, які посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А. В. (а. с. 10, 11, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 12, т. 1), а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії

НОМЕР_2 (а. с. 13, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша

статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав

та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність

є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна

із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність

на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та посвідченого 06 березня 2012 року Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за № 4-23, ОСОБА_1 одночасно посилалася на декілька різних підстав недійсності правочину.

Позивач, зокрема, зазначала, що спірний договір дарування укладено ОСОБА_3 у момент, коли він не усвідомлював своїх дій, у зв`язку з чим у порядку статті 225 ЦК України спірний договір просила визнати недійсним

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) зроблено висновок про те, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України

2004 року, частина шоста статті 81 ЦПК України).

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У справі, що переглядається, ухвалою Київського районного суду

від 06 липня 2018 року призначено посмертну судово-психіатричну експертизу (а. с. 203-204, т. 1).

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 362, яка була проведена експертами комунального некомерційного підприємства "Одеський обласний медичний центр психічного здоров`я Одеської обласної ради" з урахуванням медичної документації, витребуваної судом із медичних установ, пояснень свідків та сторін, ОСОБА_3, померлий

ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент укладення та підписання договору дарування

від 06 березня 2012 року був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а. с. 5-12, т. 2).

З урахуванням зазначеного, суди зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для визнання правочину недійсним у порядку статті 225 ЦК України, який відповідає нормам матеріального права та сталій судовій практиці, зокрема, постановам Верховного Суду від 04 вересня

2020 року у справі № 760/6041/15-ц, від 23 лютого 2021 року у справі

№ 658/2068/17.

Щодо визнання недійсним спірного договору дарування у зв`язку з укладанням його внаслідок застосування обману та психологічного тиску стороною обдаровуваного.

Відповідно до вимог статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;

по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Відповідно до статей 79, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порушення статей 79, 81 ЦПК України не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладання договору дарування ОСОБА_3 під впливом обману з боку відповідача, не довела обставин, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого правочину, не підтвердила наявності умисних дій відповідача.

Таким чином, обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивач у силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язана була довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог, що нею виконано, хоча є її процесуальним обов`язком.

З урахуванням зазначеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору дарування.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що у справі

№ 520/2361/14-ц ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про визнання недійним договору дарування № 4-23

Разом із тим, 25 серпня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про відмову від позову, у якій вказав про те, що він ознайомлений із наслідками задоволення такої заяви (а. с. 22, т. 1).

ОСОБА_2, треті особи: Третя Одеська державна контора, ОСОБА_4, про визнання недійсним договору дарування у зв`язку із відмовою позивача від позову (а. с. 23, т. 1). Вказана ухвала суду не була оскаржена та набрала законної сили.

З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що саме лише посилання ОСОБА_3 в позові у справі № 520/2361/14 на введення його в оману правового значення не має та не може вважатися належним і допустимим доказом з урахуванням відмови позивача від позову та відсутністю будь-яких інших доказів наявності обману чи психологічного тиску з боку обдарованої, які позивачем не надано.

Доводи касаційної скарги про те, що спірний правочин підлягає визнанню недійсним, оскільки він фактично не був виконаний сторонами, колегія суддів відхиляє, оскільки факт проживання ОСОБА_3 та його дружини ОСОБА_4 у квартирі після укладення договору дарування не є безумовною підставою для висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_3 помилився щодо природи правочину.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16-ц.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення судами норм процесуального права, а саме: справу розглянуто за відсутності учасника справи, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, оскільки позивач повторно не з`явилася у судове засідання, не подавала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності,

а тому суд першої інстанції повинен був постановити ухвалу про залишення позову без розгляду, є безпідставними, оскільки позивач належним чином була повідомлена про призначені судові засідання на 06 листопада

2019 року та 06 грудня 2019 року, однак не з`являлася, надавши заяви про відкладення розгляду справи (а. с. 26, 30, т. 2), у зв`язку з чим суд відповідно до вимог частини третьої статті 223 ЦПК України розглянув справу на підставі наявних у ній даних і доказів, дотримуючись принципу розумності строків розгляду справи та враховуючи, що позов надійшов до суду ще

12 липня 2017 року, що не свідчить про порушення судом норм цивільно-процесуального законодавства.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків Верховного Суду України, викладених в ухвалі від 26 листопада 2008 року у справі № 6-669цс8, у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі

№ 6-202цс15, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 27 квітня

2016 року у справі № 6-372цс16, відхиляються, оскільки це не входить до підстав касаційного перегляду, визначеного частиною другою статті 389 ЦПК України.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами як першої, так і апеляційної інстанцій, та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки судів, які суд касаційної інстанції відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, не може переоцінювати.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").

З урахуванням встановлених на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, у контексті цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

................

Перейти до повного тексту