Постанова
Іменем України
07 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 357/6386/20
провадження № 61-19627св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3,
третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2021 року у складі судді Ярмоли О. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення.
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що на підставі свідоцтва на спадщину за заповітом вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . Право власності на цей житловий будинок зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 вересня 2019 року.
У 2008 році, з дозволу попереднього власника цього житлового будинку ОСОБА_4, на підставі усної домовленості між ними, до будинку був вселений і зареєстрований ОСОБА_2, де він мешкає і зараз. Відповідач ОСОБА_2 ніколи не був членом сім`ї колишнього власника ОСОБА_4, вони тільки проживали разом, комунальні послуги оплачував ОСОБА_4 .
Позивач зазначала, що ОСОБА_2 не є власником житлового будинку та не укладав з позивачем жодних договорів на право користування будинком, не узгоджував можливість проживання в ньому, не має інших прав на володіння, користування або розпорядження будинком, а тому просила суд усунути перешкоди у розпорядженні її власністю, визнавши відповідача ОСОБА_2 і його неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1, та виселити їх з цього будинку.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що судом встановлені обмеження прав нового власника майна ОСОБА_1 у користуванні власністю внаслідок проживання в будинку відповідача, однак, в даному випадку, дотримуючись справедливого балансу інтересів сторін, суд вважав неможливим залишити поза увагою той факт, що позивач, набуваючи у власність спірний будинок, знала про тривале проживання в цьому будинку ОСОБА_2 з неповнолітнім сином. Позивач ніколи не мешкала в даному будинку, має інше житло для проживання, була обізнана щодо триваючого спору про право власності на даний будинок, а тому могла передбачати подальші наслідки набуття права власності на майно. Крім того, позивач не довела наявність у неї перешкод у володінні та користуванні спірним будинком, чи перешкод на вселення і проживання в ньому.
Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.
10 січня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що заявник є єдиним власником спірного будинку і її право власності обмежено тим, що в будинку проживають відповідачі.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц, від 17 липня 2019 року в справі № 320/13248/14-ц, від 27 травня 2021 року в справі № 537/2210/18.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд встановив, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 17 вересня 2019 року позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (а. с. 7).
Згідно із довідкою КП Київської обласної ради "Південне бюро технічної інвентаризації" від 18 квітня 2016 року право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, до 01 січня 2013 року було зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 20 квітня 1992 року (а. с. 11).
Відповідно до довідки Глушківської сільської ради Білоцерківського району від 09 грудня 2019 року № 129 в житловому будинку на АДРЕСА_1 зареєстрований та проживає ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 13).
Згідно із довідкою Глушківського навчально-виховного об`єднання "Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів - дитячий садок" від 19 січня 2021 року № 04 неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, навчається з 01 вересня 2012 року і по даний час у Глушківському навчально-виховному об`єднанні "Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів - дитячий садок", проживає разом з батьком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 94).
Відповідно до рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради Київської області від 11 травня 2021 року № 302, виселення неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, є недоцільним, оскільки це призведе до звуження обсягу його існуючих житлових прав та порушення охоронюваних законом інтересів (а. с. 160, 161).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Відповідно до Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі "Gillow v. the U.K." від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі "Larkos v. Cyprus" від 18 лютого 1999 року).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21).
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, взяли до уваги усі надані сторонами докази та оцінили їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач, набуваючи у власність спірний будинок, знала про тривале проживання в даному будинку ОСОБА_2 з неповнолітнім сином. Позивач ніколи не мешкала в даному будинку, має інше житло для проживання, була обізнана щодо триваючого спору про право власності на даний будинок, а тому могла передбачати подальші наслідки набуття права власності на житло. Крім того, позивач не довела наявність у неї перешкод у володінні та користуванні спірним будинком, чи перешкод на вселення і проживання в ньому. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц, від 17 липня 2019 року в справі № 320/13248/14-ц, від 27 травня 2021 року в справі № 537/2210/18 є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильного по суті спору висновку судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.