Постанова
Іменем України
26 січня 2022 року
м. Київ
справа № 201/1002/18
провадження № 61-11283св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -
Ступак О. В.,
суддів:
Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Дніпровська міська рада,
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У лютому 2018 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про визнання договору укладеним.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно з декларацією від 08 серпня 2012 року № ДП 14212135902 ОСОБА_1, здійснивши будівництво та здавши в експлуатацію об`єкт "Торгівельний комплекс по АДРЕСА_1" загальною площею 181,3 кв. м, не виконав вимоги статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", зокрема, не брав участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Дніпра шляхом сплати пайового внеску.
Листами від 29 липня 2015 року, вихідний № 10/15-543, та від 22 червня 2017 року, вихідний № 10/15-433, відповідачу було повідомлено про необхідність виконання вимог закону та направлено на підписання проєкт договору пайової участі, а також запропоновано сплатити кошти пайової участі у розмірі 103 852,27 грн. Запропонований позивачем проєкт договору відповідачем не підписаний.
На думку позивача, це свідчить про ухилення відповідача від укладання договору та сплати обов`язкового внеску пайової участі.
Посилаючись на викладені вище обставини, Дніпровська міська рада просила суд визнати договір про пайову участь замовників на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра укладеним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2021 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 16 березня 2021 року, в задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про визнання договору укладеним відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту направлення на адресу відповідача та отримання ним листів з проєктом договору пайової участі.
Також суд першої інстанції зазначив, що в порушення статей 203, 648 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) надана позивачем редакція спірного договору не відповідає вимогам частин шостої, дев`ятої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", рішенню Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 14, оскільки позивачем визначено суму внеску, яку розраховано з перевищенням граничного розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, а отже, спірний договір не може бути укладеним у редакції позивача.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову Дніпровської міської ради. Визнано укладеним договір про пайову участь замовників на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 у наданій позивачем редакції із зазначенням у пункті 2.1 розділу 2 "Загальні положення" цього договору величини пайової участі відповідача у сумі 56 756,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог Дніпровської міської ради відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради судові витрати в розмірі 4 405,00 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради зі свого боку вчинив всі передбачені законом дії з метою укладення з ОСОБА_1 договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста по об`єкту: "Торгівельний комплекс по АДРЕСА_1" відповідно до закону і рішень органу місцевого самоврядування, що стосуються виконання вимог закону, постановлених ним в межах його компетенції, а ОСОБА_1, у свою чергу, ухиляється від укладення такого договору, тому апеляційний суд дійшов висновку про необхідність визнання укладеним договору про пайову участь замовників на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 в редакції, наданій позивачем.
Разом з тим, апеляційний суд дійшов висновку про те, що у пункті 2.1 розділу 2 "Загальні положення" вказаного договору необхідно визначити величину (розмір) пайової участі відповідача у сумі 56 756,00 грн, що становить 10 % від розміру кошторисної вартості будівництва (витрати на будівельно-монтажні роботи, витрати на машини, обладнання та інвентар), замість суми 103 852,27 грн, яка не відповідає вимогам закону та рішенням органу місцевого самоврядування.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:
- проігнорував неодноразово подані відповідачем заяви про застосування наслідків пропуску позовної давності, посилання на які також містилися у відзиві на апеляційну скаргу;
- безпідставно не врахував надані заявником докази фізичної неможливості бути присутнім під час судового розгляду у суді апеляційної інстанції та провів розгляд справи без його участі;
- не звернув увагу на те, що з 01 січня 2020 року стаття 40 Закону № 3038-VI, яка зобов`язувала замовника будівництва укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, втратила чинність, тому й обов`язок відповідача укласти відповідний договір на час розгляду справи судом відсутній. Відтак суд не наділений повноваженнями визнати укладеним вказаний договір з дня набрання рішенням суду законної сили;
- не врахував, що функціональне призначення належного заявнику об`єкта "Інші заклади громадського харчування", а не "інший заклад торгівлі". Тоді як відповідно до пункту 2.7 рішення Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 14 при визначенні величини пайової участі по об`єктах, вбудованих у житлові будинки (крім паркінгів), застосовується поправочний коефіцієнт 0,7. А тому розрахунок величини пайової участі на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпропетровська мав бути проведений виходячи із нормативу розміру пайової участі від одиниці створеної потужності за функціональним призначенням об`єкта "Інші заклади громадського харчування" - 423,60 грн із застосуванням поправочного (понижуючого) коефіцієнту 0,7. Таким чином, розрахунок пайового внеску мав складати 53 759,08 грн.
- не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 909/1143/19, від 30 вересня 2020 року у справі № 904/4442/19, від 13 січня 2020 року у справі № 922/267/20, від 04 лютого 2021 року у справі № 904/2468/19, від 23 березня 2021 року у справі № 904/454/18, від 27 травня 2021 року у справі № 201/14195/18.
На момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2021 року, передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано матеріали справи № 201/1002/18 із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська; надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
У вересні 2021 року матеріали справи № 201/1002/18 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2022 року справу № 201/1002/18 призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. . Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради листом від 10 листопада 2017 року № 10/13-686 повідомив Дніпровську міську раду, що декларацією від 08 серпня 2012 року № ДП 14212135902 об`єкт: "Торгівельний комплекс по АДРЕСА_1", загальною площею 181,3 кв. м, введено в експлуатацію. Згідно із зазначеною декларацією замовником об`єкта є відповідач ОСОБА_1 .
Згідно з декларацією про готовність об`єкта до експлуатації на земельній ділянці по АДРЕСА_1 побудовано Торгоельний центр літ. "В-1", загальною площею 181,3 кв. м, корисною площею 173,4 кв. м, підвал - під "В-1", ґанок літ. "В".
До введення об`єкта в експлуатацію договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту між Дніпровською міською радою та відповідачем не укладався.
Замовник будівництва (відповідач) не звертався до міської ради, до введення об`єкта в експлуатацію.
Наявність декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 08 серпня 2012 року № ДП 14212135902 виявлено інспекторами Державної фінансової інспекції в Дніпропетровській області в результаті позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Фінансово-економічного департаменту Дніпропетровської міської ради за період з 01 січня 2009 року по 30 квітня 2015 року, що підтверджується відповідним актом від 19 серпня 2015 року.
Листами від 29 липня 2015 року за вих. № 10/15-543 та 22 червня 2017 року за вих. № 10/15-433 відповідачу було повідомлено про необхідність виконання вимог закону та направлено на підписання проект договору пайової участі, а також запропоновано сплатити кошти пайової участі у розмірі 103 852,27 грн.
Відповіді на зазначені листи позивач отримав. Протоколу розбіжностей або укладеного договору позивачеві не направлено.
Звертаючись до суду із цим позовом, Дніпровська міська рада вказувала на те, що оскільки відповідач ухиляється від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати обов`язкового внеску пайової участі, то суду необхідно визнати такий договір укладеним у редакції, наданій позивачем.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту направлення на адресу відповідача та отримання ним листів з проєктом договору пайової участі.
Також суд першої інстанції зазначив, що в порушення статей 203, 648 ЦК України, надана позивачем редакція спірного договору не відповідає вимогам частин шостої, дев`ятої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", рішенню Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 14, оскільки позивачем визначено суму внеску, яку розраховано з перевищенням граничного розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, а отже, спірний договір не може бути укладеним в редакції позивача.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради зі свого боку вчинив всі передбачені законом дії з метою укладення з ОСОБА_1 договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста по об`єкту: "Торгівельний комплекс по АДРЕСА_1" відповідно до закону і рішень органу місцевого самоврядування, що стосуються виконання вимог закону, постановлених ним в межах його компетенції, а ОСОБА_1 у свою чергу, ухиляється від укладення такого договору, тому апеляційний суд дійшов висновку що необхідність визнання укладеним договору про пайову участь замовників на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 в редакції, наданій позивачем.
Разом з тим апеляційний суд дійшов висновку про те, що у пункті 2.1 розділу 2 "Загальні положення" вказаного договору необхідно визначити величину (розмір) пайової участі відповідача у сумі 56 756,00 грн, що становить 10 % від розміру кошторисної вартості будівництва (витрати на будівельно-монтажні роботи, витрати на машини, обладнання та інвентар), замість суми 103 852,27 грн, яка не відповідає вимогам Закону та рішенням органу місцевого самоврядування.
Верховний Суд не може погодитись із такими висновками судів з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон № 3038-VI).
За статтею 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Станом на момент виникнення спірних правовідносин була чинною стаття 40 Закону № 3038-VI.
Відповідно до частини другої статті 40 Закону № 3038-VI замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.
Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята та дев`ята статті 40 Закону № 3038-VI, чинної на момент виникнення спірних правовідносин).
Зі змісту статті 40 Закону № 3038-VI, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин та на момент звернення з цим позовом до суду, випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.
Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц (провадження № 14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21).
За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Разом з тим 01 січня 2020 року набули чинності норми Закону України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", якими статтю 40 Закону № 3038-VI виключено.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
За змістом цього Закону та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію.
Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання.
Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію, відповідно до частини другої статті 331 ЦК України, забудовник стає власником забудованого об`єкта, а отже, правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у цій справі, Верховний Суд виходить з такого.
Згідно з частиною другою статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.
Відповідно до частини першої статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.
Зі змісту зазначених норм слідує, що судом розглядаються спори, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону. При цьому день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Вирішивши такий спір, суд вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проєкт договору.
Тобто з моментом набрання чинності рішенням суду (укладенням договору) пов`язується початок дії договору, відбувається набуття сторонами договору цивільних прав та обов`язків, встановлюється відповідальність сторін - правовідносини фактично регулюються на майбутнє.
Однак, оскільки з 01 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов`язкове укладення договору, то визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом.
Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним.
Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.
У зв`язку з припиненням правовідносин забудови земельної ділянки, визнанням договору укладеним та встановленням прав та обов`язків сторін на майбутнє на підставі нормативного акта, який було скасовано, не є законним та ефективним способом захисту, що не відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об`єкта будівництва в експлуатацію.
Абзацами шостим та сьомим частини дев`ятої статті 40 Закону № 3038-VI визначено, що невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
При цьому відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Схожих правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
За таких обставин у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21).