ф
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 січня 2022 року
м. Київ
справа № 640/15957/20
адміністративне провадження № К/9901/39984/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2021 року (суддя Скочок Т.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2021 року (судді: Вівдиченко Т.Р., Коротких А.Ю., Чаку Є.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Соловйової Любові Володимирівни про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Соловйової Любові Володимирівни (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України щодо відмови у перерахунку суддівської винагороди судді ОСОБА_1, згідно з положеннями пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ;
- зобов`язати Голову ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України здійснити перерахунок та виплату (з урахуванням виплачених сум) ОСОБА_1 суддівської винагороди, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ, з розрахунку посадового окладу судді Верховного Суду з 16 грудня 2017 року.
В обґрунтування заявлених позовних вимог вказано про те, що у спірний період відповідач виплачував суддівську винагороду ОСОБА_1 у розмірі, меншому ніж встановлено Законом України від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ "Про судоустрій та статус суддів". При цьому, представником позивача зазначено, що рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2021 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року в мотивувальній частині, викладено мотивувальну частину рішення в іншій редакції.
У решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року залишено без змін.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції послався на пункти 22-23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII. Суд апеляційної інстанції виключив із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції указані посилання на норми законодавства та зазначив, що норми пунктів 22, 23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ не були чинними ні на час виникнення спірних відносин, ні на час вирішення справи, так як, були виключені Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування", а тому, не могли бути застосовані судом першої інстанції.
Врешті суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що отримання позивачем суддівської винагороди з розрахунку посадового окладу судді Верховного Суду є неможливим, оскільки, фактично ОСОБА_1 не здійснює правосуддя у відповідному суді (Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду). Відтак на позивача не можуть поширюватись гарантії незалежності судді у вигляді суддівської винагороди, за нормами Закону №1402-VIII, який не передбачає в системі судоустрою - Вищого адміністративного суду України.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовних вимог повністю.
Підставами касаційного оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2021 року є пункти 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження позивач вказує на те, що на цей час відсутній висновок Верховного Суду щодо регулювання суддівської винагороди суддів Вищого адміністративного суду України після вичерпання дії пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 15 грудня 2017 року та збереження за цими суддями статусу судді касаційної інстанції.
Згідно із пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Відповідно до пп. 2 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Скаржник наголошує, що справа про виплату суддівської винагороди судді не могла бути віднесена до справ незначної складності та відповідно не могла бути розглянута судами у порядку спрощеного провадження.
На переконання скаржника, у цьому випадку, предметом спору є питання проходження публічної служби позивача як судді, що є виключенням, передбаченим пунктом 1 частини шостої статті 12 КАС України щодо можливості віднесення до справ незначної складності та розгляду за правилами спрощеного провадження.
Позиція інших учасників справи
Від відповідача до суду не надходило відзиву на касаційну скаргу позивача, що відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2021 року.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 січня 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 звернувся до Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України із заявою від 15 червня 2020 року, в якій просив здійснити перерахунок належної йому заробітної плати, згідно чинного Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а саме, виходячи з базового окладу судді - 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Листом від 02 липня 2020 року №155/12-14/20 Вищий адміністративний суд України повідомив ОСОБА_1 про те, що нарахування йому суддівської винагороди здійснюється відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI. Натомість, підстави для застосування положень пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII, виходячи з базового окладу судді Верховного Суду (55 прожиткових мінімумів), відсутні, оскільки, ОСОБА_1 займає посаду судді Вищого адміністративного суду України.
Не погодившись із вищевказаною відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Позиція Верховного Суду
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Спір у цій справі виник з приводу наявності підстав для виплати позивачу суддівської винагороди відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.
У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 займає посаду судді Вищого адміністративного суду України.
Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Вищий адміністративний суд України входив у систему судів загальної юрисдикції як вищий спеціалізований суд (частина друга статті 17, частини перша та друга статті 31 Закону № 2453-VI).
Розмір суддівської винагороди за Законом № 2453-VI визначається нормами статті 133 цього закону. Зокрема, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
Частиною четвертою статті 133 Закону № 2453-VI установлено, що посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: […] 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2 […].
30 вересня 2016 року у процесі повномасштабної судової реформи набрав чинності Закон № 1402-VIII, яким змінено систему судоустрою, зокрема, утворено Верховний Суд, який діє у складі п`яти структурних підрозділів: Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд (статті 36, 37 Закону № 1402-VIII).
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон №2453-VI, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.
Пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом № 2453-VI (положення пункту 7 розділу ХІІ "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з рішенням Конституційного Суду № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року).
Пункт 7 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону 1402-VIII як на час ухвалення оскаржуваних судових рішень судами попередніх інстанцій, так і на дату розгляду цієї справи Верховним Судом, у частині Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України є чинним та таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Конституційним Судом України в цілому не визнавався.
Рішенням Конституційного Суду України №2-р/2020 від 18 лютого 2020 року визнано неконституційним положення пункту 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII лише в частині "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України.
Абзацом першим пункту 14 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII установлено, що судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України мають право брати участь у конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом (положення пункту 14 розділу ХІІ "судді Верховного Суду України" визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з рішенням Конституційного Суду № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року).
Відповідно до абзацу першого пункту 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Частиною першою статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
За змістом пункту 3 частини третьої, пункту 3 частини четвертої та частини п`ятої статті 135 Закону №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти, зокрема, 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, зокрема, за наявності стажу роботи більше 30 років - 70 відсотків.
Питання наявності підстав для виплати суддям суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема, у постановах від 01 серпня 2018 року у справі №826/13355/17, від 14 травня 2020 року у справі за №826/12933/17, від 03 червня 2020 року у справі №826/14879/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 826/13405/17.
У цих постановах Верховним Судом напрацьовано правову позицію, відповідно до якої, право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 Закону №1402-VIII, виникає у судді за наявної сукупності таких умов:
1) проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
2) зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді у відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
3) зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
4) фактичне виконання своїх обов`язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
5) законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
Верховний Суд наголошував, що лише за сукупної наявності цих умов у судді виникає право на суддівську винагороду, передбачену Законом № 1402-VIII. Наявність у позивача лише деяких з зазначених умов не обумовлює виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених в Законі №1402-VIII.
У справі №826/13405/17 Верховний Суд наголосив, що приписами пункту 7 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону 1402-VIII, законодавець конкретно виокремив наведену категорію суддів із кола осіб, на яких можуть поширюватися вимоги визначені цим Законом щодо права на отримання суддівської винагороди у більшому розмірі, та не залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання та підтвердження на відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) грошове забезпечення цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів", що діяло у редакції до Закону № 1402-VIII, тобто до припинення діяльності Вищого адміністративного суду України статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів" у попередній редакції.
Тож аналіз положень статті 135 Закону №1402-VIII у взаємозв`язку з пункту 7 "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону дає підстави для висновку, що право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону №1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду не лише були визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному судді, а й зайняли відповідне місце у рейтингу на зайняття вакантних посад, були призначені на посаду судді відповідного суду указом Президента України, зараховані до штату відповідного суду й фактично здійснюють правосуддя у цьому суді.
Нормою частини другої статті 135 Закону №1402-VIII чітко визначено момент, з якого судді виплачується суддівська винагорода за цим Законом - з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
Верховний Суд вважає неможливим отримання позивачем суддівської винагороди відповідно до заявлених позовних вимог, оскільки фактично позивач не здійснює правосуддя у відповідному суді (Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду). Отже, на позивача не можуть поширюватись гарантії незалежності судді у вигляді суддівської винагороди, за нормами Закону № 1402-VIII, який не передбачає у судовій системі України - Вищого адміністративного суду України.
Таким чином, доводи позивача, щодо нарахування і виплати йому суддівської винагороди згідно з нормами Закону № 1402-VIII, є необґрунтованими.
Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, на яке покликається скаржник, не надано офіційного тлумачення норм Закону з приводу наявності підстав для виплати суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону №1402-VIII суддям Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарський суд України, Вищого адміністративний суду України. У вказаному рішенні предметом перевірки на відповідність Конституції України (конституційності) були положення частин третьої, десятої статті 133 Закону №2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VІII, які регламентують питання суддівської винагороди. Однак питання нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди відповідно до статті 133 Закону № 2453-VІ не є предметом розгляду у цій справі.
Питання урівняння статусу суддів Верховного Суду, призначених до цього суду за процедурою, визначеною Законом № 1402-VIII, та суддів Вищих спеціалізованих судів, призначених у ці суди за процедурою за Законом № 2453-VI, зокрема у питанні виплати суддівської винагороди, лежить у площині законодавчого вирішення та не може бути вирішено у межах цього спору.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо незгоди із розглядом цієї справи судами попередніх інстанцій у порядку спрощеного провадження, колегія суддів виходить із такого.
Ця справа у розумінні частини шостої статті 12 КАС не належить до справ незначної складності. Водночас така характеристика справи автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження.
Так, частиною другою статті 257 КАС України передбачено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження.
Ця справа не підпадає під вичерпний перелік справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження відповідно до вимог частини четвертої статті 12 та частини четвертої статті 257 КАС України.
Відтак колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність встановлених процесуальним законом перешкод для розгляду і вирішення справи за адміністративним позовом ОСОБА_1 за правилами спрощеного позовного провадження.
Верховний Суд ураховує, що розгляд цієї справи за правилами спрощеного провадження не вплинув на правильність вирішення справи судами та не призвів до ухвалення незаконного рішення, а тому відповідно до частини другої статті 351 КАС України не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.
Верховний Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції правомірно виключено з мотивів рішення суду першої інстанції посилання на пункти 22-23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ, зважаючи на те, що Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" пункти 22 і 23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" виключено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, яке призвело до ухвалення незаконного рішення.