ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 січня 2022 року
м. Київ
справа № 816/3052/15
адміністративне провадження № К/9901/33326/20; К/9901/32333/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючого судді - Мацедонської В.Е.
суддів: Данилевич Н.А., Шевцової Н.В.,
за участю:
секретаря судового засідання - Морозенко С.П.
позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - Фесенко Ю.О.,
представника відповідачів - Кожушко В.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції касаційні скарги Офісу Генерального прокурора, Полтавської обласної прокуратури
на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року (головуючий суддя - Чеснокова А.О., судді: Сич С.С., Шевяков І.С.)
та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року (головуючий суддя - Спаскін О.А., судді: Любчич Л.В., П`янова Я.В.)
у справі № 816/3052/15
за позовом ОСОБА_1
до Прокуратури Полтавської області, Офісу Генерального прокурора
про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії,-
в с т а н о в и в :
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ.
1. Короткий зміст позовних вимог.
У серпні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Прокуратури Полтавської області (відповідно до наказу Генерального прокурора від 03 вересня 2020 року №410 "Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур" перейменовано без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань у "Полтавську обласну прокуратуру"; далі - відповідач 1), Генеральної прокуратури України (відповідно до наказу Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року №358 "Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора" перейменовано в "Офіс Генерального прокурора" без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; далі - відповідач 2), в якому просив:
- скасувати наказ прокурора Полтавської області від 09 липня 2015 року № 338к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області;
- стягнути з прокуратури Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 09 липня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов`язати Офіс Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Позивач на обґрунтування своїх позовних вимог посилавcя на протиправність оскаржуваного наказу прокурора Полтавської області від 09 липня 2015 року № 338к про його звільнення з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області з огляду на те, що він виданий не в умовах надзвичайного чи воєнного стану та призводить до суттєвого обмеження права на працю та доступу до публічної служби всупереч встановленим Конституцією України гарантіям.
Окрім цього, позивач наголосив на тому, що відповідач-1, на порушення вимог законодавства про працю, звільнив його у період тимчасової непрацездатності.
Також позивач зазначив про те, що, перебуваючи на займаній посаді, приймав рішення та діяв відповідно до чинного на той момент законодавства, жодним чином не допустив порушень прав та законних інтересів інших осіб, про що свідчить відсутність застосованих до нього дисциплінарних стягнень. На переконання позивача, він не може нести відповідальність у вигляді заборони обіймати певні посади лише у силу факту перебування ним на певній посаді та без встановлення його вини у сприянні узурпації влади, підриву основ національної безпеки, а тому таке звільнення суперечить конституційно-правовим принципам індивідуального характеру юридичної відповідальності та презумпції невинуватості, а також міжнародно-правовим актам.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року, позов задоволено частково:
- скасовано наказ прокурора Полтавської області від 09 липня 2015 року № 338к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Прокуратури Полтавської області;
- поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Прокуратури Полтавської області з 10 липня 2015 року;
- стягнуто з Прокуратури Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10 липня 2015 року по 22 травня 2020 року сумі 1 458 622 (один мільйон чотириста п`ятдесят вісім тисяч шістсот двадцять дві) гривні 25 (двадцять п`ять) копійок з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства;
- зобов`язано Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади";
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Приймаючи таке рішення, суди попередніх інстанцій зазначили, що, виходячи з мети Закону України "Про очищення влади", перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
Із висновку №11/1/2-3024вих-15 убачається, що фактів здійснення позивачем своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю, протиправних заходів, спрямованих на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" не встановлено.
Отже, відповідачами не надано суду доказів, які б підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Фактично звільнення позивача із займаної посади відбулося за ініціативою роботодавця, позаяк люстраційна процедура застосована саме державою в особі відповідачів, а позивач не виявляв волі щодо припинення трудових відносин, а тому суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що заборона звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності застосовна і до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, яка є підставою для звільнення позивача.
Також суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що з урахуванням вимог статті 40 Кодексу законів про працю України, звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності є неправомірним.
Окрім того, суди зазначили, що аналіз вимог п. 5 розділу II Положення про Реєстр дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є, зокрема, рішення суду, а отже, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд першої інстанції дійшов висновку про зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
При цьому, при визначенні середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції застосував положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, зокрема пунктів 2, 8, 10 даного Порядку та стягнув з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10 липня 2015 року по 22 травня 2020 року в розмірі 1458622,25 грн, виходячи з середньоденної заробітної плати в розмірі 542,06 грн (з 10 липня 2015 року по 30 листопада 2015 року), 666,73 грн. (з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року), 1670, 16 грн (з 06 вересня 2017 року) та 1218 робочих днів вимушеного прогулу.
3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
У касаційних скаргах відповідачі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просять рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні цих позовних вимог. Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог залишити без змін.
В обґрунтування поданої касаційної скарги відповідач 2 указує на те, що застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" є правомірним, позаяк останній був працівником прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не був звільнений в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням.
Також скаржник зазначає, що позивач приймав участь у судовому засіданні в апеляційному суді Полтавської області щодо оскарження підозрюваними ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ухвал слідчого судді щодо обрання стосовно них запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту; ОСОБА_1 підготував клопотання про звільнення ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 від кримінальної відповідальності у зв`язку із введенням в дію Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29.01.2014 та публікацією на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України повідомлення про фактичне вчинення учасниками акцій протесту сукупності дій, передбачених статтею 9 зазначеного Закону, та підтримував в суді зазначені вище клопотання про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності.
Вищенаведені дії, на думку відповідача 2, охоплюються пунктом 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" як такі, що сприяли внесенню подання, погодження, підтримування державного обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року N 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року N 743-VII.
З огляду на те, що Закон України "Про очищення влади" є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами, жодних роз`яснень з приводу його застосування Конституційним Cудом України не надано, то, встановивши, що позивач підпадає під критерії, визначені пунктом 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади", останнього було звільнено з посади на цій підставі.
Судами застосовано пункт 12 частину другу статті 3 Закону "Про очищення влади" без урахування висновку Верховного Суду у справі № 823/61/16 (постанова від 06.08.2020) щодо застосування Закону № 1682-VІІ у подібних правовідносинах, де суд вказав про визначення Законом № 1682-VІІ конкретних правових підстав для застосування до відповідних осіб установлених ним заборон та сукупність умов, за наявності яких виникають такі правові підстави; а також статтю 61 Конституції України, статтю 235 КЗпП України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду у справі №800/235/17 (постанова від 21.05.2020).
Окрім того, скаржник не погоджується з визначеним розміром середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки судами попередніх інстанцій не було враховано, що у період з 08 липня 2015 року по 22 липня 2015 року позивач перебував на лікарняному.
Загальна кількість перебування на лікарняному становить 10 робочих днів.
А тому, як зауважує відповідач 2, стягнення в судовому порядку на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 10 липня 2015 року по 22 липня 2010 року, у той час коли ОСОБА_10 перебував на лікарняному, свідчитиме про подвійну виплату коштів позивачу за цей період.
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року, на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 КАС України, а саме - неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 21.05.2020 року у справі № 800/235/17 та постанові від 06.08.2020 року у справі № 823/61/16 щодо звільнення прокурора на підставі Закону України "Про очищення влади".
У касаційній скарзі відповідач 1 зазначає про те, що Закон України "Про очищення влади" є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами.
При цьому, Законом України "Про очищення влади" не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 Закону України, на виконання вимог пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону.
Також відповідач 1 зазначає про те, що звільнення позивача відбулося не просто у зв`язку з перебуванням останнього на займаній посаді, а у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 особисто здійснювались дії (заходи), визначені у пункті 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади", які відповідно до Закону тягнуть застосування до останнього заборон, передбачених частиною третьою статті 1 вказаного Закону.
А тому висновки судів попередніх інстанцій про застосування до ОСОБА_1 міри колективної відповідальності лише за формальними ознаками та без надання індивідуальної оцінки його діям, не відповідає фактичним обставинам справи.
Прокурор області при виданні спірного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано.
Скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень, неправильно застосовано норми матеріального права, яке полягає у неправильному застосуванні до вказаних правовідносин частини З статті 1, пункту 12 частини 2 статті З, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII, у застосуванні до вказаних правовідносин ст. 61 Конституції України, яка не підлягала застосуванню.
Також скаржник вказує про те, що положеннями статті 36 КЗпП України, Законом України №1682-VII не передбачено жодних обмежень для звільнення працівника у період перебування на лікарняному, оскільки припинення трудових відносин з підстав передбачених пунктом 7-2 статті 36 КЗпП України не може вважатися звільненням з ініціативи власника.
Відповідач 1 у своїй касаційній скарзі зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статтей 1, 3 Закону України "Про очищення влади", пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України у подібних правовідносинах.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Полтавської обласної прокуратури на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року, на підставі пункту 3 частини 4 статті 328 КАС України, а саме - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статей 1, 3 Закону України "Про очищення влади", п. 7-2 ч. 1 статті 36 КЗпП України у подібних правовідносинах.
Позивачем подано відзиви на касаційні скарги відповідача 1 та відповідача 2, які є тотожними за своїм обґрунтуванням, в яких останній зазначає таке.
Зі змісту пункту 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" убачається, що заборона застосовується відносно працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року N 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року N 743-VII.
У свою чергу, як зазначає позивач, ним не вчинялись жодні дії, які в розумінні частини другої статті 36 КПК України підпадають під поняття процесуального керівництва, а також ним не вносились, не погоджувались, не підтримувались клопотання про застосування запобіжних заходів.
Підтримання позивачем в суді клопотання про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності не є ані процесуальним керівництвом, ані підтриманням державного обвинувачення, а є, згідно частини третьої статті 36 КПК України, повноваженнями (обов`язком) прокурора.
У Висновку від 03 липня 2015 року №11/1/2-3024 вих-15 зазначено, що фактів здійснення ОСОБА_1 своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів, спрямованих на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" щодо повної реабілітації політичних в`язнів" від 27 лютого 2014 року №792-VII, не встановлено.
З огляду на наведене, позивач просить в задоволенні касаційних скарг відмовити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.
Клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора ОСОБА_1 в судовому засіданні не підтримав та відмовився від нього.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, наказом прокуратури Полтавської області №217к від 24 травня 2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області з 24 травня 2013.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади".
Розпорядженням прокуратури Полтавської області № 11 від 16 лютого 2015 року призначено службове розслідування щодо додержання працівниками, у тому числі колишніми, прокуратури Полтавської області законодавства при здійсненні прокурорського нагляду у кримінальних провадженнях №12014170000000034 та №12014170090000302, пов`язаних із розслідуванням злочинів, вчинених під час Революції Гідності.
Згідно з висновком службового розслідування щодо додержання працівниками прокуратури Полтавської області законодавства при здійсненні прокурорського нагляду у кримінальних провадженнях, пов`язаних з розслідуванням злочинів, вчинених під час Революції Гідності, від 19 лютого 2015 року, у ході вивчення проваджень №№12014170000000034 та №12014170090000302 не установлено суттєвих порушень вимог КК та КПК України в діях зазначених працівників прокуратури області (в т.ч. і ОСОБА_1 ) та прокуратури м. Кременчука при здійсненні нагляду за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у вказаних кримінальних провадженнях, які б потягли незаконне притягнення осіб до кримінальної відповідальності; взято до уваги, що стосовно працівників органів прокуратури області, які здійснювали нагляд за додержанням законів у вищезазначених кримінальних провадженнях, буде проведена перевірка відповідно до Закону України "Про очищення влади".
10 квітня 2015 року позивач подав на ім`я прокурора Полтавської області заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади", де повідомив, що заборони, визначені частинами 3 та 4 статті 1 Закону України "Про очищення влади" щодо нього не застосовуються. Також, у цій заяві позивач надав згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо себе відповідно до вимог Закону України "Про очищення влади".
Генеральною прокуратурою України 03 липня 2015 року складено висновок про результати перевірки достовірності вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", за №11/1/2-3024вих-15 (далі за текстом - висновок №11/1/2-3024вих-15), яким встановлено, що до начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області ОСОБА_1 застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" на основі критерію, передбаченого пунктом 12 частини 2 статті 3 цього Закону.
Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 перебував на лікарняному в період з 08 липня 2015 року по 22 липня 2015 року, що підтверджується листком непрацездатності серії АГЧ №085448, копія якого наявна в матеріалах справи.
Наказом прокурора Полтавської області № 338к від 09 липня 2015, на підставі статті 16 Закону України "Про прокуратуру", частини 3 статті 1 та частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та висновку № 11/1/2-3024вих-15, ОСОБА_10 звільнено з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
Підставою для такого звільнення в наказі вказано висновок Генеральної прокуратури України про результати перевірки достовірності вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади" від 03 липня 2015 року.
Відповідно до довідки прокуратури Полтавської області від 05 серпня 2015 року №18-406 вих. 15 загальна сума доходу ОСОБА_10 за останні 2 календарні місяці роботи складає 20245, 07 грн.
Згідно з довідкою прокуратури Полтавської області №18-330 вих 20 від 03 квітня 2020 року розмір середньої заробітної плати, з урахуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу, начальника відділу прокуратури Полтавської області за період з 10 липня 2015 року по 20 березня 2020 року становить: з 10 липня 2015 року - 542,06 грн, з 01 грудня 2015 року - 666,73 грн, з 06 вересня 2017 року - 1640, 16 грн.
Не погоджуючись з вказаним наказом та уважаючи своє звільнення протиправним, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Частина 2 статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною другою статті 61 Конституції України установлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
5. Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України)
Частина 2 статті 2 КАС України визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
6. Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України)
Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади". У випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади в порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади" (частини друга статті 36).
7. Закон України "Про очищення влади" від 16.09.2014 №1682-VII (далі - Закон №1682-VII)
Відповідно до статті 1 Закону №1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).
Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).
Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до яких віднесено посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України (пункт 7 частини першої статті 2 Закону №1682-VII).
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
Пунктом 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема, працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII.
Підпунктом 1 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" визначено, що впродовж 10 днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Згідно з частиною 1 та частиною 2 статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Згідно з частиною 2 статті 21 та частини 1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року "Про дискримінацію в галузі праці та занять" (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.