ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 січня 2022 року
м. Київ
справа № 640/6885/20
адміністративне провадження № К/9901/25310/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мартинюк Н.М.,
суддів Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/6885/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України
про визнання бездіяльності протиправною і зобов`язання вчинити дії,,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року (головуюча суддя: Добрівська Н.А.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2021 року (головуючий суддя: Грибан І.О., судді: Беспалов О.О., Ключкович В.Ю.),
УСТАНОВИВ:
І. Історія справи
У березні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України, у якому просив суд:
1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання Висновку про можливість дублювання (присвоєння та нанесення спеціального індивідуального) ідентифікаційного номеру на транспортний засіб "Toyota Land Cruiser 200", чорного кольору, який належить йому;
2) зобов`язати відповідача надати йому Висновок про можливість дублювання (присвоєння та нанесення спеціального індивідуального) ідентифікаційного номеру на транспортний засіб "Toyota Land Cruiser 200", чорного кольору.1
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 покликався на те, що у 2018 році у нього викрали автомобіль, який надалі поліція знайшла, однак зі зміненим номером кузова. Також зазначав, що згідно з законодавством на зареєстровані автомобілі, які повернені власнику після незаконного заволодіння з підробленим ідентифікаційним номером кузова, наносяться спеціальні індивідуальні номери чи здійснюється дублювання первинних ідентифікаційних номерів, підставою для чого є відповідний висновок Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України.
У цьому контексті ОСОБА_1 вказував, що з метою отримання такого висновку він звертався до відповідача, проте листом від 30 січня 2020 року останній відмовив у його видачі, посилаючись на відсутність підстав. ОСОБА_1 стверджував, що відповідач необґрунтовано відмовив йому у видачі відповідного висновку.
27 квітня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження у справі.
Надалі відповідач подав до суду клопотання про залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.
Ухвалою від 29 липня 2020 року місцевий суд залишив позов без руху й надав позивачу строк для подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду.
На виконання вимог цієї ухвали, позивач надав суду письмові пояснення з доводами на користь поновлення пропущеного строку.
Позивач зазначив, що він оскаржує правомірність бездіяльності відповідача щодо ненадання висновку про можливість дублювання, яка полягає у відмові в наданні такого висновку листом від 30 січня 2020 року. Також вказав, що саме цією відмовою порушуються його права й інтереси.
31 березня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва постановив ухвалу про залишення позову без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 КАС України.
Суд першої інстанції встановив, що позивач двічі звертався до відповідача з метою отримання висновку про можливість дублювання ідентифікаційного номеру на транспортний засіб:
1) на перше звернення, яке було у вересні 2018 року, йому надано відповідь листом від 19 жовтня 2018 року з відмовою у його видачі висновку;
2) вдруге подібну за змістом відмову відповідач надав листом від 30 січня 2020 року.
Також суд першої інстанції виходив з того, що предметом оскарження є правомірність ненадання відповідачем висновку про можливість дублювання ідентифікаційного номеру на транспортний засіб, а не листи відповідача від 19 жовтня 2018 року чи 30 січня 2020 року.
На основі цього місцевий суд дійшов висновку, що про наявність оскаржуваної бездіяльності відповідача стосовно ненадання указаного висновку позивач міг і повинен був дізнатися у жовтні 2018 року, однак позов пред`явив у березні 2020 року.
Одночасно з цим, суд визнав недостатніми пояснення позивача для обґрунтування наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду, тому констатував відсутність поважних причин, які б перешкоджали позивачеві вчасно звернутися до суду в межах шестимісячного строку, встановленого абзацом 1 частини другої статті 122 КАС України. Зрештою місцевий суд не знайшов підстав для поновлення пропущеного строку.
9 червня 2021 року Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову, якою залишив без задоволення скаргу позивача, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року - без змін.
У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення й просить їх скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Скаржник зазначає, що предметом оскарження є бездіяльність відповідача. Одночасно з цим, стверджує, що законодавство не встановлює строку, у межах якого відповідач повинен надати відповідний висновок за результатами розгляду звернення власника транспортного засобу. На основі цього скаржник вважає, що бездіяльність відповідача є триваючим правопорушенням, а тому початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.
У вересні 2021 року Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а судові рішення, які оскаржуються, - без змін.
Відповідач наполягає на обґрунтованості і правильності висновків судів про пропуск позивачем строку звернення до суду.
Так, відповідач зазначає, що позивач уже звертався до суду з таким позовом і ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 вересня 2019 року у справі №640/14699/19 цей позов було повернуто з підстав неусунення недоліків, зокрема, через неподання заяви про поновлення строку звернення до суду.
Також відповідач заперечує доводи скаржника про існування триваючої бездіяльності, вказуючи, що обидві заяви позивача були розглянуті у межах 30 календарних днів і йому надані обґрунтовані відповіді. Тому стверджує, що про відмову у видачі висновку позивач довідався ще в жовтні 2018 року, а відтак цей позов пред`явив з пропуском шестимісячного строку звернення до суду.
ІІ. Мотиви Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: (4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частиною третьою статті 9 КАС України передбачено, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС України).
Зі змісту наведених норм випливає, що строк звернення до адміністративного суду обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Разом з цим, порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.
Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Під "поважними причинами" слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: (1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; (2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; (3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; (4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Загалом правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.
Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Зрештою право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Частинами третьою та четвертою статті 123 КАС України визначено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України встановлено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
У цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 двічі звертався до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України із заявами про видачу висновку про можливість дублювання ідентифікаційного номеру на транспортний засіб й отримав листи-відповіді з відмовою у наданні цього висновку.
Водночас на перше звернення ОСОБА_1, яке було у вересні 2018 року, відповідач надав відповідь листом від 19 жовтня 2018 року.
На основі цих обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 повинен був дізнатися про порушення своїх прав чи інтересів після отримання листа відповідача від 19 жовтня 2018 року, однак з цим позовом звернувся до суду в березні 2020 року, тобто з пропуском шестимісячного строку.
Зрештою місцевий суд не знайшов поважних причин для пропущення ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду.
Ці висновки суду першої інстанції, які підтримав апеляційний суд, Верховний Суд вважає правильними.
Як встановили суди, предметом оскарження є правомірність ненадання відповідачем висновку про можливість дублювання ідентифікаційного номеру на транспортний засіб.
У контексті оскарження правомірності ненадання вказаного висновку суд першої інстанції обґрунтованого констатував, що після отримання листа відповідача, датованого 19 жовтня 2018 року, ОСОБА_1 повинен був дізнатися про порушене право. Тому саме з цього часу необхідно обчислювати перебіг строк звернення до адміністративного суду.
Отримання позивачем листа відповідача від 30 січня 2020 року у відповідь на повторну заяву не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується та не змінює початок перебігу строку звернення до адміністративного суду.
Оскільки відповідач розглянув заяви позивача по суті й надав на них письмові відповіді, то є необґрунтованими доводи останнього про існування триваючого правопорушення.
Аргументи ОСОБА_1 не є переконливими свідченнями того, що за наявності наміру поновити порушені права він був об`єктивно позбавлений можливості вчасно звернутися до адміністративного суду.
Зрештою оцінка змісту обставин справи, хронології та послідовності дій позивача перед зверненням до суду свідчать про те, що цей строк був пропущений через відсутність зусиль позивача і належної старанності, особливо з огляду на його реальну обізнаність з листом відповідача від 19 жовтня 2018 року.
Зважаючи на те, що ОСОБА_1 без поважних причин пропустив строк звернення до суду й відсутні підстави для поновлення цього строку, то суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов законного й обґрунтованого висновку про залишення позову без розгляду.
Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
На підставі викладеного Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій не допустили порушень процесуального закону при ухваленні судових рішень, тому відсутні підстави для їхнього скасування чи зміни.
За таких обставин і міркувань у задоволенні касаційної скарги належить відмовити.
З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд