ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 січня 2022 року
м. Київ
справа № 332/752/17(2-а/332/40/17)
адміністративне провадження № К/9901/46210/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мороз Л.Л.,
суддів: Бучик А.Ю., Тацій Л.В.,
розглянувши у порядку попереднього розгляду адміністративну справу №332/752/17
за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Міністерства оборони України на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року (головуючий суддя Шалай А.В., судді: Круговий О.О., Прокопчук Т.С.),
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України (далі також - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Міністерства оборони України щодо не призначення йому одноразової грошової допомоги у зв`язку із настанням інвалідності ІІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 "Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовослужбовців та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві" та Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей";
- стягнути з Міністерства оборони України одноразову грошову допомогу у розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, у розмірі 182700 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 грудня 2014 року позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язку військової служби, а відтак у нього виникло право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої нормами Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 "Про затвердження Порядку призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві", однак Міністерство оборони України протиправно відмовило у здійсненні цього права з посиланням на відсутність в законодавстві України норм, які б передбачали виплату такої допомоги військовослужбовцям інших країн, адже позивач звільнений зі Збройних Сил Російської Федерації.
Постановою Заводського районного суду м.Запоріжжя від 07 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року постанову суду першої інстанції скасовано.
Адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано пункт 58 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 4 від 27 січня 2017 року.
Зобов`язано Міністерство оборони України призначити та провести виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням інвалідності ІII групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби в країнах, де велись бойові дії, відповідно до статті 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх родини" та Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 "Про затвердження порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві" у розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності.
В решті позовних вимог відмовлено.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 брав участь у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан з 05 лютого 1980 року по 05 серпня 1980 року, що підтверджується довідкою Заводського об`єднаного військового комісаріату м.Запоріжжя від 17 серпня 2016 року №20/2366.
Позивач звільнений з військової служби 19 червня 1992 року зі Збройних Сил Російської Федерації.
Згідно протоколу засідання Військово-лікарської комісії Південного регіону № 259 від 25 грудня 2012 року у позивача підтверджено захворювання цукровий діабет II типу, ішемічна хвороба серця, стабільна стенокардія, дифузний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба II ст., дисцикуляторна енцефалопія, ТАК, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
З 01 грудня 2014 року ОСОБА_1 встановлено III групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язку військової служби в країнах, де велись бойові дії, що підтверджується посвідченням інваліда війни серії НОМЕР_1 від 12 грудня 2014 року та довідкою до акта огляду МСЕК серії АВ № 0283492 від 01 грудня 2014 року.
Після встановлення ІІІ групи інвалідності, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, позивач звернувся до Запорізького обласного військового комісаріату із заявою про направлення особистих документів до Міністерства оборони України для прийняття рішення щодо виплати одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 25 грудня 2013 року № 975.
Комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, прийнято рішення, оформлене протоколом № 4 від 27 січня 2017 року про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як особі, що звільнена зі Збройних Сил Російської Федерації 24 травня 1992 року та визнана інвалідом ІІ групи в Україні 09 січня 2013 року внаслідок поранення, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країні, де велись бойові дії, оскільки законодавством України не передбачено здійснення виплат військовослужбовцям інших країн.
Не погодившись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що діючим законодавством України не передбачено здійснення виплат одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, які проходили службу та були звільнені в запас зі Збройних Сил інших країн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги у відповідності ст.16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а також Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 "Про затвердження Порядку призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві", що, у свою чергу, свідчить про протиправність рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні такої допомоги.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить його скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі наголошує на тому, що позивач звільнений зі Збройних Сил Російської Федерації, а відтак права на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченого законодавством України, не має, адже є військовослужбовцем іншої країни. Також посилається й на те, що, звертаючись із заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги в листопаді 2016 року, позивач пропустив встановлений ч.8 ст.16-3 Закону №2011 трирічний строк, оскільки вперше інвалідність йому встановлено у 2013 році, що виключає можливість призначення йому грошової допомоги. Крім того, скаржник зазначає, що зобов`язання Міністерства оборони України призначити та виплатити одноразову грошову допомогу є втручанням в дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Позивач правом на подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався.
Колегія суддів, дослідивши спірні правовідносини, зазначає наступне.
Ключовим правовим питанням у цій справі є право військовослужбовця, звільненого зі служби в Російській Федерації, на соціальні гарантії, встановлені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Верховний Суд вже розглядав справи з таким предметом спору. Зокрема, у постанові від 27 лютого 2018 року у справі №816/978/16 обставини якої є подібними, Верховний Суд зазначив:
"Відповідно до статей 1, 2 Угоди між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей, яка набула чинності для України 14 лютого 1992 року, встановлено, що за військовослужбовцями, особами, які звільнились з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги, встановлені раніше законами та іншими нормативними актами колишнього Союзу РСР. Односторонні обмеження зазначених прав і пільг військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей не допускаються.
Держави Співдружності своїм законодавством встановлюють і забезпечують всю повноту політичних, соціально-економічних та особистих прав і свобод військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей відповідно до норм міжнародного права і положень цієї Угоди.
Статтею 4 зазначеної Угоди передбачено, що держави-учасниці Співдружності беруть на себе зобов`язання у 1992 році розробити і прийняти взаємопогоджені законодавчі акти про соціальний захист військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.
Законом України від 07 червня 2001 № 2495-ІІІ ратифіковано Протокол до Угоди між державами - учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року.
Відповідно до статті 1 цього Протоколу на громадян, які проходили військову службу у військових частинах Збройних Сил, інших військах, військових формуваннях та органах колишнього Союзу РСР та які переведені (зараховані) на військову службу в збройні сили, інші війська, інші військові формування та органи держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, при їх переїзді на постійне місце проживання з однієї Держави Співдружності до іншої поширюються права та пільги, гарантії та компенсації, встановлені законодавством та іншими нормативними правовими актами для військовослужбовців Держави Співдружності, обраної для постійного проживання.
Так, вищезазначеними міждержавними Угодами не встановлено порядку отримання та виплати одноразової грошової допомоги, проте, вказаними актами гарантується кожному військовослужбовцю, який проходив військову службу у військових частинах Збройних Сил, інших військах, військових формуваннях та органах колишнього Союзу РСР, право на отримання пільг, гарантій та компенсацій на території тієї Держави Співдружності, на якій він проживає.
Крім того, Угода від 15 травня 1992 року, на яку посилається відповідач, регулює порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців, в той час як в даному випадку спірним є питання права позивача отримання одноразової грошової допомоги, яка не є видом пенсійного забезпечення, а є соціальною допомогою.
Позивач є громадянином України, а тому має право, гарантоване Законом № 2011-ХІІ, на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку з інвалідністю внаслідок захворювань, які пов`язані із виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії".
Згодом цей висновок було підтримано Верховним Судом у постановах та від 21 червня 2018 року у справі №816/958/16, від 21 червня 2018 року у справі № 816/958/16 та інших.
Суд не знаходить підстав для відступу від нього у справі, що розглядається.
З огляду на це, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про протиправність відмови Міноборони позивачу із зазначених вище підстав.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що судами у цій справі аналізувалось виключно обґрунтованість відмови відповідача з мотивів, що законодавством України не передбачено здійснення виплат військовослужбовцям інших країн.
Колегія суддів вважає передчасним висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову допомогу, оскільки Міноборони не надавало оцінку правовому статусу позивача, зокрема, щодо виду військової служби, яку проходив позивач, строку настання інвалідності, наявності усіх необхідних документів тощо.
Органом, уповноваженим на прийняття рішення стосовно призначення позивачу спірної грошової допомоги, є саме Міністерство оборони України, до компетенції якого і входить розгляд документів, поданих позивачем. У зв`язку цим суд не може перебирати на себе вирішення такого питання, досліджувати відповідні документи, надавати їм оцінку, а також встановлювати на їх основі наявність чи відсутність підстав для призначення вказаної вище допомоги, бо таке рішення у цій ситуації відноситься до дискреційних повноважень Міністерства оборони України.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту порушеного права, який відповідатиме змісту спірних правовідносин, буде ефективним та забезпечить належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у даному конкретному випадку, буде зобов`язання Міністерства оборони України потворно розглянути питання щодо призначення та виплати позивачу одноразової грошової допомоги.
Відповідно до статті 351 КАС України Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Керуючись ст. 341, 350, 351, 356 КАС України, Суд