ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 січня 2022 року
м. Київ
справа №380/9186/20
адміністративне провадження № К/9901/24885/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 380/9186/20
за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні
за касаційною скаргою Управління Служби безпеки України у Львівській області
на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2021 року, ухвалене суддею Кухар Н.А.
на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Хомюк Н.М., суддів: Сеника Р.П., Хобор Р.Б.,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України у Львівській області (далі - відповідач, Управління СБУ у Львівській області), у якому просив:
1.1. визнати протиправною бездіяльність Управління СБУ у Львівській області щодо непроведення із позивачем повного розрахунку у день звільнення з військової служби;
1.2. стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки повного розрахунку при звільненні з 26 вересня 2017 року до 28 серпня 2020 року у розмірі 466 513,08 грн.
2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнено з військової служби 25 вересня 2017 року, а остаточний розрахунок у зв`язку із звільненням з позивачем проведено лише 28 серпня 2020 року, одночасно з виплатою грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 11 617,42 грн. Позивач зазначає, що грошові кошти, які належали йому до виплати в день звільнення, виплачувались із затримкою наступними частинами: премія за вересень 2017 рік в розмірі 6392,48 грн (виплачена 28 вересня 2017 року) частина одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 40187,86 грн. (виплачена 28 вересня 2017 року) та інша частина цієї допомоги в розмірі 112995,15 грн (виплачена 30 жовтня 2017 року), грошової компенсації вартості за неотримане речове майно в розмірі 18598,75 грн (виплачена 26 грудня 2017 року), компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 11 617,42 грн (виплачена 28 серпня 2020 року).
2.1. Ураховуючи, що за підрахунком позивача затримка остаточного розрахунку при звільненні тривала 1068 днів, то, на його думку, відповідач на підставі статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), зобов`язаний виплатити позивачу 466513,08 грн середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи із середньоденної заробітної плати 436,81 грн, розрахованої шляхом ділення грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням (27082,46) на кількість днів за яке нараховано грошове забезпечення (62).
Установлені судами фактичні обставини справи
3. Наказом Служби безпеки України від 28 серпня 2017 року № 1008-ОС ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас Служби безпеки України за станом здоров`я (непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час).
4. Наказом начальника Управління СБУ у Львівській області від 22 вересня 2017 року №733 ОС ОСОБА_1 виключено із списків особового складу Управління з 25 вересня 2017 року.
5. Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1, виданого 25 квітня 2016 року Службою безпеки України, позивач є учасником бойових дій.
6. При звільненні позивача з військової служби з ним не було проведено остаточного розрахунку в частині виплати грошової компенсації за невикористану ним у 2016-2017 роках додаткову відпустку як учаснику бойових дій, передбачену пунктом 12 частиною першою статті 12 Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Крім того, відповідачем не здійснено своєчасного розрахунку при звільненні премії за вересень 2017 року у розмірі 6392,48 грн (виплачена (28 вересня 2017 року) одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 40187,86 грн (виплачена 28 вересня 2017 року) та у розмірі 112995,15 грн (виплачена 30 жовтня 2017 року), грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 18598,75 грн (виплачена 26 грудня 2017 року).
7. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 липня 2020 року у справі № 380/3907/20 визнано протиправною бездіяльність Управління СБУ у Львівській області щодо не нарахування та не виплати при звільненні ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016-2017 роки; зобов`язано Управління СБУ у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 по 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби 25 вересня 2017 року; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
8. Із листа Управління СБУ у Львівській області від 23 вересня 2020 року слідує, що на картковий рахунок ОСОБА_1 в АТ "Універсал Банк" платіжним дорученням № 1265 від 28 серпня 2020 року зачислено 11617,42 грн грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій.
9. З тих підстав, що позивачеві на момент звільнення не було виплачено відповідачем всіх сум, належних йому при звільненні, позивач звернувся до суду із цим позовом про застосування до відповідача відповідальності за статтею 117 КЗпП України.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
10. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Управління СБУ у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 26 вересня 2017 року по 27 серпня 2020 року включно в сумі 11 629,80 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
11. Задовольняючи частково позовні вимоги у справі, суд першої інстанції виходив з того, що остаточний розрахунок із позивачем сум належних йому при звільненні проведено 28 серпня 2020 року, затримка склала календарний період з 26 вересня 2017 року по 27 серпня 2020 року, тобто 1065 днів, у зв`язку з чим останній має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки такого розрахунку у відповідності до приписів статті 117 КЗпП України.
11.1. При цьому суд першої інстанції урахував, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому при вирішенні цього питання слід субсидіарно застосовувати загальні норми законодавства України, а саме КЗпП України, в тому числі положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу. У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз`яснив, що указані положення КЗпП України слід розуміти так, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
11.2. Застосовуючи принцип співмірності, суд першої інстанції вважав, що середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 26 вересня 2017 року по 27 серпня 2020 року має бути виплачений позивачу у розмірі 11 629,80 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
12. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2021 року у справі № 380/9186/20 скасовано та прийнято постанову, якою адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Управління СБУ у Львівській області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби в сумі 87469,50 грн. у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
13. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи адміністративний частково, суд апеляційної інстанції не погодився із розміром середнього заробітку за майже трирічний термін затримки розрахунку, нарахований судом першої інстанції. Виходячи із правил розрахунку під час застосування принципу співмірності, визначених Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, а також виходячи з того, що факт виплати позивачеві протягом 2017 2019 років частин належних при звільненні коштів, не має значення при з`ясуванні питання строків звернення до суду, оскільки юридично значимою обставиною в питанні дотримання строків звернення до суду є факт проведення з позивачем остаточного розрахунку (28 серпня 2020 року), суд апеляційної інстанції розрахував належний позивачу до стягнення середній заробіток за затримку розрахунку у розмірі 87469,50 грн.
13.1. При цьому, суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача, викладені ним у відзиві на апеляційну скаргу позивача, щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі № 240/532/20, викладених у постанові від 11 лютого 2021 року, у якій останній відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України (три місяці) для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 КАС України (один місяць) у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04 грудня 2019 року (справа № 815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа № 620/1982/19).
13.2. Такі висновки суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що на час звернення позивача до суду із вказаним позовом, підстав для застосування до позовних вимог місячного строку звернення до суду не було, оскільки відповідна правова позиція Верховного Суду сформована значно пізніше, а тому вважав за необхідне керуватися правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 420/5945/19, що відображали підходи Верховного Суду з приводу застосування трьохмісячного строку звернення до суду у подібних правовідносинах на момент звернення позивача із цим позовом до суду, а також вирішення цього спору судом першої інстанції.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції
14. 07 липня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Управління СБУ у Львівській області, у якій скаржник просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 січня 2021 року, яким частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2021 року, якою частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1, і постановити нове рішення про залишення позовної заяви без розгляду на підставі частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку із пропуском строку звернення до адміністративного суду.
15. В обґрунтування касаційної скарги скаржником зазначено, що в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 620/1982/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 560/4006/19, від 16 квітня 2020 року у справі № 822/3307/17, а також у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 та у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних Касаційного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19 щодо застосування частини п`ятої статті 122 КАС України.
15.1. Скаржник наполягає, що спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Відповідач зазначає, що 28 серпня 2020 року позивачу було виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій згідно рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 липня 2020 року у справі № 380/3907/20, що підтверджує сам позивач у своїй позовній заяві. Отже, на думку скаржника, станом на день нарахування вказаної компенсації, а саме 28 серпня 2020 року, позивачу було відомо про порушення своїх прав, як учасника бойових дій. Водночас позивач звернувся до суду лише 22 жовтня 2020 року, тобто через більш ніж півтора місяці з моменту коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, тобто із пропуском строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 КАС України.
15.2. Поруч із цим Управління СБУ у Львівській області акцентують увагу суду касаційної інстанції судами попередніх інстанцій не досліджено питання несплати позивачем судового збору при зверненні до суду із цим позовом, хоча відповідач на цьому наголошував і у відзиві на позовну заяву і у відзиві на апеляційну скаргу. Водночас ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не звернули увагу на ці аргументи відповідача та проігнорували їх, що, на думку скаржника, свідчить про неповне з`ясування обставин у справі.
16. 07 липня 2021 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Губська О.А., Калашнікова О.В.
17. Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
18. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 28 січня 2022 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження у відповідності до вимог пункту 5 частини 1 статті 340 та статті 345 КАС України.
Позиція інших учасників справи
19. 02 серпня 2021 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, де позивач посилається на не обґрунтованість доводів даної касаційної скарги та просить її відхилити, а рішення прийняті судами попередніх інстанцій залишити без змін. Звертає увагу на те, що Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 відступила від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, одночасно погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа № 620/1982/19). Оскільки на час звернення із цим позовом існувала судова практика щодо застосування трьохмісячного строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, то позивач уважає, що він правомірно звернувся із цим позовом у межах тримісячного строку після проведення остаточного розрахунку відповідачем без подачі клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду.
Позиція Верховного Суду
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
20. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
21. Зі змісту ухвали Верховного Суду від 13 липня 2021 року слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
22. На стадії касаційного провадження спірним є питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116, 117 КЗпП України, у зв`язку з невиплатою позивачу у день звільнення грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учасника бойових дій.
23. Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
24. Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
25. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
26. Так, у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
27. У вказаній справі Велика Палата підкреслила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
28. Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
29. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
30. Виходячи із такого законодавчого регулювання Велика Палата висновувала, що, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
31. У підсумку у вказаній справі Велика Палата дійшла висновку, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
32. Варто врахувати, що скільки ОСОБА_1 проходив військову службу та звільнений з неї у запас за станом здоров`я (непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час), то цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби.
33. Отримавши 28 серпня 2020 року остаточний розрахунок за стягнутою в судовому порядку грошовою компенсацією відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 11617,42 грн, позивач звернувся із вказаним позовом до суду першої інстанції 23 жовтня 2020 року. На етапі звернення до суду з позовом у цій справі позивач не заявляв клопотання про поновлення строку, вважаючи його не пропущеним на підставі частини першої статті 233 КЗпП України. Відповідач в суді першої інстанції не заявляв клопотання про залишення позову без розгляду з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду.
34. Так, у світлі аргументів касаційної скарги, колегія суддів уважає за доцільне звернути увагу на те, що на момент звернення позивача до суду першої інстанції з цим адміністративним позовом існували різні правові висновки Верховного Суду щодо строку звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
35. Так, за правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа №620/1982/19), строк звернення до суду з адміністративним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить один місяць, який установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України, оскільки такий спір пов`язаний із звільненням з публічної служби і має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
36. Натомість у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2020 (справа №420/2934/19) від 30 січня 2019 року (справа № 806/2164/16) і від 13 березня 2019 року (справа № 813/1001/17) висловлено іншу правову позицію щодо необхідності застосування тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, ураховуючи, що спір про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є трудовим спором.
37. 11 лютого 2021 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі № 240/532/20 прийшов до висновку, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
33. Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа №806/2164/16), від 11 лютого 2020 (справа № 420/2934/19), від 13 березня 2019 року (справа № 813/1001/17), одночасно погодившись з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року (справа № 815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа № 620/1982/19).
34. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу позивача навів доводи, серед яких указав на правову позицію Верховного Суду викладену у поставі від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 та зазначив, що позовна заява підлягала залишенню без розгляду, з чим не погодився суд апеляційної інстанції.
35. Відхиляючи ці доводи відповідача, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час звернення позивача до суду із вказаним позовом, підстав для застосування до позовних вимог місячного строку звернення до суду не було, оскільки відповідна правова позиція Верховного Суду сформована значно пізніше, а тому вважав за необхідне керуватися правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 420/5945/19, що відображали підходи Верховного Суду з приводу застосування трьохмісячного строку звернення до суду у подібних правовідносинах на момент звернення позивача із цим позовом до суду, а також вирішення цього спору судом першої інстанції.
36. Досліджуючи правильність застосування у цій справі судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія уважає за необхідне зауважити, що аналогічне питання вже розглядалося Верховним Судом.
37. Так у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 500/2773/20, вирішуючи питання застосування строку (частина п`ята статті 122 КАС України чи частина перша статті 233 КЗпП України) у подібній справі щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення, Верховний Суд зауважував, що Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права, базовим елементом якого є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав. Суд підкреслив, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.
38. У справі № 500/2773/20 колегія суддів урахувала раніше сформовані Верховним Судом підходи у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19, у межах якої Суд відступив від попередньої практики щодо застосування строків звернення до суду у податкових спорах, спрямувавши судову практику у бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду у цій категорії спорів. Відповідно до позиції Суду у цій справі суди повинні застосовувати закон послідовно та уникати випадків правового пуризму, зокрема скасування правомірних рішень, ухвалених відповідно до усталеної на той час судової практики, лише на тій підставі, що станом на час розгляду справи судом апеляційної та/або касаційної інстанції змінилось юридичне тлумачення відповідної правової норми.
39. Зміна судової практики, що відбулася після ухвалення судами остаточного рішення, не повинна порушувати принцип правової визначеності та стабільності правового регулювання, чинного на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
40. Верховний Суд не тільки забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, про що зазначено в частині першій статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а й забезпечує остаточне вирішення спору як суд останньої інстанції, адже саме рішення Верховного Суду гарантують дотримання принципу правової визначеності (Верховний Суд постановляє остаточні судові рішення, які не можуть ставитися під сумнів). Крім того, на відміну від судів першої та апеляційної інстанцій, саме Верховний Суд наділений правом відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду.
41. Тож, ураховуючи, що зміна підходів до правозастосування може бути непередбачуваною, Верховний Суд у справі № 500/2486/19 наголосив, що задля додержання принципу правової визначеності та забезпечення права на справедливий суд, які є елементами принципу верховенства права, зміна сталої судової практики, яка відбулася в бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду, може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду, які виникли та набули характеру спірних до зміни такої судової практики.
42. Така обережність Суду обумовлена тим, що застосування строків звернення до суду безпосередньо впливає на право осіб на доступ до правосуддя.
43. За практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під доступом до правосуддя розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Розглядувана категорія разом із такими елементами як остаточність судового рішення та своєчасність виконання остаточних рішень є невід`ємними складовими права на суд, яке, у свою чергу, посідає одне з основних місць у системі фундаментальних цінностей будь-якого демократичного суспільства.
44. Серед основних проблемних сфер, яких стосується право на доступ до правосуддя, ЄСПЛ визначає, зокрема, процесуальні перешкоди доступу такі, як обмеження строків, оскільки останні є проявом права держав накладати обмеження на потенційних учасників судового розгляду і, як правило, найменшою мірою залежать від волі самих учасників процесу.
45. ЄСПЛ наголошує, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданого національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.
46. Застосовуючи ці підходи до обставин цієї справи, колегія суддів вважає за необхідне прийняти до уваги те, що до адміністративного суду позивач звернувся 22 жовтня 2020 року, покладаючись на існуючу на той час практику застосування судами трьохмісячного строку у цій категорії спорів, засновану на позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, тобто до винесення Верховним Суду постанови від 11 лютого 2021 року у справі №240/532/20, де він відступив від цієї позиції.
47. За таких обставин, Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції продемонстрував у цій справі виважений підхід у питанні дотримання права особи на доступ до правосуддя в умовах подальшої зміни судової практики, а тому не встановив неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.
48. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
49. Доводи та аргументи скаржника, викладені ним у касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою суду обставин справи, установлених у процесі її розгляду.
50. За змістом касаційної скарги скаржник не заперечує установлених судом фактів несвоєчасного розрахунку із позивачем по виплатам, належним йому при звільненні. Доводи скаржника зводяться до питання правильності застосування судом строку звернення до суду із таким позовом в умовах після ухвалення Верховним Судом постанови від 11 лютого 2021 року у справі №240/532/20, якою скеровано судову практику на застосування місячного строку у цій категорії спорів. Оцінка цим доводам надана вище.
51. Касаційна скарга Управління СБУ у Львівській області не містить доводів незгоди з висновком суду апеляційної інстанції у частині правильності нарахування судом апеляційної інстанції середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (визначеного періоду, кількості днів, застосованого у розрахунках середньомісячного (середньоденного) заробітку, визначеного розміру цього заробітку із застосуванням принципу співмірності), а тому Суд не перевіряє застосування судом апеляційної інстанції застосування норм матеріального та процесуального права у цій частині.
52. Щодо доводів скаржника про несплату судового збору при зверненні із цим позовом, яким, за твердження скаржника, ненадано оцінку судами попередніх інстанцій, Верховний Суд зазначає таке.
53. У своїй позовній заяві позивач указував на те, що він є учасником бойових дій, а тому на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" він звільнений від сплати судового збору.
54. Так, згідно пункту 13 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.
55. Водночас за правовою позицією сформованою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі №9901/311/19 (провадження №11795заі19); у справі № 9901/70/20 від 06 травня 2020 року - судовий збір не стягується з учасників бойових дій тільки у разі, якщо вони звертаються за захистом своїх порушених прав, які пов`язані із ветеранським статусом.
56. У даному випадку ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом порушеного на його думку права щодо не своєчасного отримання усіх грошових виплат та компенсацій, а саме стягнення з Управління СБУ у Львівській області середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не є питанням щодо порушення права позивача, як учасника бойових дій.
57. Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 31 травня 2021 року в справі №200/10640/20-а, у справах про стягнення середнього заробітку за період вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі, пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", на позивачів не поширюється.
58. Отже, відповідно до висновку Верховного Суду пільга, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", на ОСОБА_1 у цій справі не поширюється.
59. Таким чином, ОСОБА_1 зобов`язаний був сплатити судовий збір за звернення до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні.
60. Не сплата судового збору є підставою для застосування наслідків статті 169 КАС України на стадії до відкриття провадження у адміністративній справі.
61. Водночас після відкриття провадження у справі, у разі якщо судом буде встановлено, що судовий збір не сплачено, КАС України не передбачено застосування процесуальних наслідків, визначених статтею 169 КАС УКраїни.
62. Однак у такому випадку суд не позбавлений можливості вирішити це питання при ухваленні рішенні (постанови) по суті цього спору, що визначено статтею 244 КАС України, або шляхом ухвалення додаткового судового рішення за заявою учасника справи чи з власної ініціативи, як то передбачено статтею 252 КАС України.
63. Так, відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
64. Згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
65. Суд зауважує, що спір у цій вирішений на користь ОСОБА_1, а тому суди попередніх інстанцій не позбавлені можливості ухвалити додаткове судове рішення про стягнення судових витрат з урахуванням правил розподілу таких витрат, визначених статтею 139 КАС України.
66. Підстави для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд у разі порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи визначені у пунктуах 1-4 частини першої статті 353 КАС України.
67. Обов`язкові підстави для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд у разі порушення норм процесуального права визначені у частині третій статті 353 КАС України.
68. Проте, частинами другою та третьою вказаної статті не передбачено скасування судових рішень у зв`язку із порушенням норм процесуального права в частині стягнення судового збору.
69. У свою чергу частина друга статті 350 КАС України встановлює, що не може бути скасоване правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
70. Верховний Суд зауважує, що вказане процесуальне порушення допущене судом першої інстанції не впливає на правильність вирішення справи по суті, а тому не є підставою для скасування оскаржуваних рішень. Таке порушення може бути усунуто шляхом ухвалення додаткового рішення судом відповідної інстанції.