Постанова
Іменем України
07 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 489/2114/19
провадження № 61-16191св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 серпня 2020 року у складі судді Коваленка І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Лисенка П. П., Самчишиної Н. В., Серебрякової Т. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними.
Короткий зміст позовних вимог
12 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними.
Позов мотивований тим, що у травні 1970 року позивач разом з чоловіком отримали квартиру АДРЕСА_1, яка стала об`єктом їх спільної власності.
З того часу вона була в ній зареєстрована та постійно проживала.
Після смерті чоловіка, вона в установленому законом порядку прийняла в спадщину і його частку квартири, залишившись проживати за вказаною адресою.
Крім того, їй на праві приватної власності належав житловий будинок та земельна ділянка площею 768 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .
При зверненні до органів соціального забезпечення для оформлення субсидії на оплату комунальних послуг їй стало відомо, що з травня 2017 року вказана квартира вже не перебуває у її власності, оскільки вона її подарувала відповідачу, який є її онуком.
Крім того, подарувала ще й вказаний житловий будинок і земельну ділянку.
При цьому зазначала, що, дійсно, з 2017 року потребувала стороннього догляду у зв`язку з хворобою, забезпеченні їжею, ліками, в оплаті комунальних послуг й утриманні будинку і квартири в належному стані, яку ОСОБА_2, відповідач у справі, погодився надати в обмін на те, що все належне їй нерухоме майно відійде йому після її смерті, а до того часу воно буде у її власності і повному користуванні.
Укладаючи зазначені договори, позивач була впевнена, що угода передбачає зобов`язання відповідача утримувати і доглядати її, і лише при належному виконанні ним взятих на себе обов`язків, після її смерті він отримає все це майно у свою власність.
Оскільки на момент укладення договорів дарування позивач була похилого віку, мала безпорадний і розгублений стан, в якому перебувала внаслідок хвороби її єдиної доньки, вона не усвідомлювала, які саме договори підписувала у нотаріуса і що станеться, якщо відповідач забажає фактично отримати своє майно у власність або розпорядитись ним на свій розсуд.
Вважала, що внаслідок недобросовісних дій відповідача вона суттєво помилялася щодо правової природи правочинів, вважаючи, що сторони уклали не договори дарування, а договори довічного утримання, які вона і бажала укласти.
Посилаючись на те, що укладені договори є вкрай невигідними для позивача і не відповідали її внутрішній волі та життєвим обставинам, просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, та договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 а також стягнути з відповідача судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 серпня 2020 року позов задоволено в повному обсязі.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К. Т. 19 травня 2017 року та зареєстрований за № 1323.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, площею 768 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К. Т. 19 травня 2017 року та зареєстрований за № 1324.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Додатковим рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 грудня 2020 року скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру, житловий будинок та земельну ділянку.
Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 09 липня 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 серпня 2020 року без змін.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивач є людиною похилого віку, стан здоров`я якої погіршується, а тому вона потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги. Підписуючи оспорюваний правочин, позивач не мала наміру позбавити себе права власності на квартиру, житловий будинок та земельну ділянку, а погодилася на передачу вказаного майна онуку лише за умови довічного утримання та догляду за нею. Укладаючи спірний договір, ОСОБА_1 помилялася щодо правової природи такого правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та ОСОБА_2, який обіцяв її доглядати та утримувати.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Ленінського районного суду міста Миколаєва.
16 грудня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясували обставини справи та дослідили докази.
Заявник вказує, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач не усвідомлювала своїх дій під час підписання договору.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 травня 2021 року в справі № 438/690/17.
Відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд встановив, що ОСОБА_2 є онуком позивача.
ОСОБА_1 на праві власності належала квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 27 січня 1994 року, виданим Службою приватизації житлового фонду тресту "Миколаївоблагробуд" згідно з розпорядженням від 25 січня 1994 року № 32, та свідоцтвом про право на спадщину за законом від 27 лютого 1997 року (а. с. 31-36).
Згідно з договором дарування квартири від 19 травня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К. Т., ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 належну їй на праві власності вищевказану квартиру (а. с. 29, 30).
Крім того, на підставі договору дарування від 19 травня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К. Т., позивач також подарувала ОСОБА_2 належний їй житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 та належну їй земельну ділянку за вказаною адресою (а. с. 58-60).
Відповідно до посвідчення № НОМЕР_1 ОСОБА_1 є пенсіонером за віком з 18 лютого 1991 року (а. с. 6).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, на яку, зокрема, посилався і суд апеляційної інстанції.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів бере до уваги також висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, а також у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/21068/14-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 489/4535/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 01 жовтня 2020 року у справі № 585/2413/19, від 15 березня 2021 року у справі № 755/10850/18, оскільки правовідносини у вказаних справах є подібними до цієї справи.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій, взяли до уваги усі надані сторонами докази та оцінили їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач довела обставини, на які вона посилалася як на підставу для задоволення позовних вимог. Зокрема, обставинами, які вказують на неправильне сприйняття позивачем правової природи укладених нею договорів дарування, є її похилий вік, стан здоров`я на час укладення оспорюваних договорів, потреба в сторонньому догляді та матеріальній допомозі.
Суди першої та апеляційної інстанцій правильно відхилили заперечення відповідача щодо заявлених позовних вимог, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог позивача під час розгляду справи.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 травня 2021 року в справі № 438/690/17, є також необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаній справі не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильного по суті спору висновку судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.