Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 522/2681/20
провадження № 61-13043св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Південна торгова компанія", приватний нотаріус Одеської міського нотаріального округу Несвітайло Ігор Іванович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2020 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Погорєлової С. О., Заїкіна А. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Південна торгова компанія" (далі - ТОВ "Південа торгова компанія"), приватний нотаріус Одеської міського нотаріального округу Несвітайло І. І., про стягнення боргу за договором позики, згідно якого просив стягнути з відповідача 140 000,00 дол. США, як заборгованість за договором позики, та 12 047,67 дол. США, як 3% відсотки річних за період прострочення повернення боргу за договором позики за період з 07 квітня 2017 року по 17 лютого 2020 року.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що між ним та відповідачем 11 вересня 2013 року був укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Несвітайло І. І., відповідно до якого позивач позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 799 300,00 грн, що було еквівалентно 100 000,00 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути позивачу до 11 березня 2014 року.
Згодом між позивачем та відповідачем був укладений договір від 06 березня 2017 року про внесення змін до договору позики від 11 вересня 2013 року, за яким відповідач отримав в позику додаткові грошові кошти, які в загальному розмірі з попередньо отриманими грошовими коштами склали суму у розмірі 3 796 688,00 грн, що було еквівалентно 140 000 дол. США за курсом Національного банку України на 06 березня 2017 року, та відповідач зобов`язався повернути позику у повному розмірі до 06 квітня 2017 року.
Також вказав, що відповідно до договору позики належне виконання зобов`язань із повернення позики було забезпечено заставою, про що 11 вересня 2013 року між позивачем та ТОВ "Південна торгова компанія" було укладено договір застави майна загальною вартістю 803 243,90 грн.
Проте, відповідач свої зобов`язання за договором позики не виконав, ухиляється від зустрічей та добровільного повернення коштів, а майновий поручитель ТОВ "Південна торгова компанія" позику також не повертає, що стало підставою для звернення з цим позовом до суду.
22 травня 2020 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання недійним договору від 06 березня 2017 року про внесення змін до договору позики від 11 вересня 2013 року.
Просив визнати недійсним договір про внесення змін у договір позики із підстав не надання позивачем за первісним позовом доказів, які б свідчили про передання грошових коштів у встановленому договором розмірі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 152 047, 67 дол. США, з яких 140 000, 00 дол. США - заборгованість за позикою, 12 047, 67 дол. США - 3% річних від суми заборгованості.
Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позову та доведеності заявлених вимог, наявності підстав для захисту порушеного права.
Залишаючи без задоволення зустрічний позов ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, зазначені в обґрунтування зустрічного позову, є недоведеними і спростовуються доказами, що підтверджують отримання позичальником грошових коштів за договором позики з урахуванням договору про внесення змін до договору позики, які містяться у матеріалах справи.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
02 серпня 2021 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
04 жовтня 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому ОСОБА_1 просить суд вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
12 жовтня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 11 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики (далі - Договір), посвідчений приватним нотаріусом Несвітайло І. І., реєстровий № 554.
Згідно пункту 1 Договору "Позикодавець" ОСОБА_1 при укладенні цього договору позичає, а "Позичальник" ОСОБА_2 приймає у позику грошову суму у розмірі 799 300,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США за курсом Національного банку України на момент укладення цього договору.
Пунктом 2 Договору передбачено, що "Позичальник" ОСОБА_2 засвідчує, що до підписання цього договору він отримав від "Позикодавця" ОСОБА_1 у повному обсязі грошову суму у розмірі 799 300,00 грн, що на момент укладення цього договору по курсу Національного банку України становить 100 000,00 дол. США.
Відповідно до пункту 3 Договору "Позичальник" ОСОБА_2 зобов`язується у строк до 11 березня 2014 року у порядку, передбаченому цим договором, повернути "Позикодавцю" гр. ОСОБА_1 таку ж суму грошей у розмірі 799 300,00 грн, що на момент укладення цього договору по курсу Національного банку України становить 100 000,00 дол. США.
Пунктом 5 Договору встановлено, що при поверненні позики (в цілому або частково) сторони домовились враховувати зміну комерційного курсу національної валюти долара США відповідно до еквіваленту позики в доларах США, зазначеного в пункті 1 цього договору. Позикодавець має право прийняти виконання зобов`язання (в цілому або частково) в національній валюті або в доларах США за власним вибором.
Для належного забезпечення виконання договору позики 11 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Південна торгова компанія" було укладено договір застави майна загальною вартістю 803 243,90 грн, посвідчений приватним нотаріусом Несвітайлом І. І., зареєстрований в реєстр за № 5.
Відповідно до договору від 06 березня 2017 року про внесення змін до укладеного 11 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики до пунктів 1, 3 Договору внесено зміни.
Пункт 1 договору позики викладено в такій редакції: "1. Позикодавець позичає Позичальнику 3 796 688,00 грн, що еквівалентно 140 000,00 дол. США, згідно курсу Національного банку України станом на 06 березня 2017 року".
Пункт 3 договору позики викладено в такій редакції: "3. Позичальник зобов`язаний повернути Позикодавцеві позику у повному розмірі грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому Позикодавцем, згідно умов цього договору у строк до 06 квітня 2017 року".
Судами також встановлено, що ОСОБА_2 суму позики у встановлений Договором строк ОСОБА_1 не повернув, заставодавець ТОВ "Південна торгова компанія" позику не погашав.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Рішення судів першої та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про зобов`язання провести реєстрацію спадкового майна та видати свідоцтво на спадкове майно в касаційному порядку не оскаржуються, а тому у вказаній частині вимог не є предметом касаційного перегляду.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова
від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).
Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та надавши їм належну оцінку, установили, що укладений сторонами письмовий договір позики (з урахуванням внесених до нього в подальшому змін) підтверджує не лише факт укладення договору, а й факт передачі позикодавцем позичальнику грошової сумиу розмірі 3 796 688,00 грн, що, згідно курсу Національного банку України станом на 06 березня 2017 року, еквівалентно 140 000,00 дол. США.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики
у строк та в порядку, що передбачені договором.
При таких обставинах суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши справжню правову природу правовідносин сторін, якими підтверджено правовідносини позики, та факт передання позивачем відповідачу в позику коштів у розмірі 3 796 688,00 грн (що згідно курсу Національного банку України станом на 06 березня 2017 року еквівалентно 140 000,00 дол. США), з огляду на порушення ОСОБА_2 зобов`язань повернути кошти, дійшов обґрунтованого висновку про наявність у відповідача боргового зобов`язання перед позивачем у вказаному розмірі.
Приймаючи до уваги положення пункту 5 Договору позики, яким встановлено, що позикодавець має право прийняти виконання зобов`язання (в цілому або частково) в національній валюті або в доларах США за власним вибором, суд першої інстанції правильно стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за позикою у розмірі 140 000, 00 дол. США.
Також з підстав, зазначених вище, приймаючи до уваги положення статей 203, 215 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійним договору від 06 березня 2017 року про внесення змін до договору позики від 11 вересня 2013 року, оскільки передбачені цивільним законодавством підстави для визнання вказаного правочину недійсним відсутні.
У відповідності до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання.
За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Установивши, що свій обов`язок з повернення грошових коштів позивачу відповідач не виконав, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано стягнув з ОСОБА_2 3 % річних від простроченої суми.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язання щодо своєчасного повернення боргу за договором позики, а тому з нього на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість за договором позики у розмірі 152 047, 67 дол. США, з яких: 140 000, 00 дол. США - заборгованість за позикою та 12 047, 67 дол. США - 3% річних від суми заборгованості.
При таких обставинах суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про внесення змін до договору позики.
Доводи касаційної скарги про незалучення судами до участі у справі в якості співвідповідача дружини ОСОБА_2 ОСОБА_4 є необґрунтованими з наступних підстав.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно із частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Указаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
Разом із тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що договір позики від 11 вересня 2013 року було укладено відповідачем в інтересах його сім`ї, а грошові кошти, отримані відповідачем за вказаним договором позики, були витрачені за погодженням дружини ОСОБА_2 ОСОБА_4 та використані в інтересах їх сім`ї.
При цьому, слід ураховувати, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Позивач самостійно визначає відповідачів, предмет та підстави позову.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на їх законність не впливають.
Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди попередніх інстанцій переглянули справу відповідно до таких висновків.