Постанова
Іменем України
03 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 751/5379/19
провадження № 61-10126св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 17 грудня 2019 року у складі судді Косач І. А. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 травня 2020 року у складі колегії суддів: Скрипки А. А., Онищенко О. І., Харечко Л. К.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної шкоди.
Позовну заяву мотивувала тим, що постановою Гар`юського повітового суду від 26 листопада 2013 року у цивільній справі № 2-13-51526 над ОСОБА_1 встановлено опіку для ведення усіх справ та її опікункою була призначена її онука ОСОБА_3 . Опікунство встановлено строком на п`ять років, а рішення про припинення чи продовження опікунства суд має прийняти не пізніше 26 листопада 2018 року.
ОСОБА_1 перевезена до м. Чернігова та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Фактично опіку здійснювали її три онука: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 .
Позивач зазначала, що після призначення опікунства ОСОБА_3 отримала доступ до рахунків підопічної, проте, жодного дня не піклувалась про неї, витрачаючи всі кошти з рахунків на особисті потреби. При цьому ОСОБА_3 відмовлялась виконувати обов`язки опікунки, а також відмовлялась передати банківську картку підопічній або ОСОБА_7, який піклується про ОСОБА_1 .
У червні 2018 року ОСОБА_2 подав до Гар`юського повітового суду заяву про звільнення ОСОБА_3 від обов`язків опікуна ОСОБА_1 та призначення нового опікуна.
Постановою від 26 червня 2018 року Гар`юський повітовий суд відмовив у прийнятті до провадження заяви ОСОБА_2 та розпочав провадження з продовження опікунства за власною ініціативою суду. При цьому суд надав ОСОБА_1 державну правову допомогу та зобов`язав учасників процесу висловити свою позицію у письмовому вигляді щодо продовження опіки та особи опікуна.
Позивач вважала, що колишня опікунка неналежно виконувала своїх обов`язки, витрачала кошти ОСОБА_1 на власні потреби, не надавала звіти та докази того, на що були витрачені кошті підопічної в той час, коли підопічна перебувала на території України. Позивач самостійно отримала банківські виписки за рахунками, відповідно до яких вбачається, що жодного платежу не було здійснено в інтересах підопічної ОСОБА_1 .
Загальний розмір матеріальної шкоди, завданої ОСОБА_1, становить 104 190, 22 євро, що за курсом Національного банку України еквівалентно 3 096 533,00 грн, які позивач просила стягнути з відповідача на її користь.
Короткий змістрішення суду першої інстанції
Рішенням від 17 грудня 2019 року Новозаводський районний суд м. Чернігова у позові відмовив.
Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що з досліджених судом матеріалів справи, наданих стороною позивача на підтвердження своїх доводів, обставини ухилення від виконання покладених на ОСОБА_3 обов`язків та здійснення нецільового використання коштів підопічної, належними та допустимими доказами не підтверджено. Рішенням Гар`юського повітового суду від 19 вересня 2018 року, яким вирішено звільнити ОСОБА_3 від обов`язків опікунки ОСОБА_1, розмір та факт завдання позивачці будь-якої шкоди не встановлено, а надані суду виписки за рахунками ОСОБА_1 не є доказами неналежного та нецільового використання ОСОБА_3 коштів на утримання підопічної, а відповідно й доказом завдання матеріальної шкоди, оскільки вони не відображають, що кошти використані не на потреби ОСОБА_1 . Крім того, посилання представника ОСОБА_2 на те, що він впродовж 2014-2018 років здійснював утримання бабусі за власний кошт жодним чином не обґрунтовано, доказів утримання ОСОБА_1 та понесення витрат на забезпечення її потреб до суду не надано. Жодних доказів вчинення ОСОБА_3 дій, що спричинили матеріальну шкоду ОСОБА_1 або її майну, відповідно до статті 1166 ЦК України, законним представником позивача не надано.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановоювід 18 травня 2020 року Чернігівський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції про те, що із досліджених судом матеріалів, наданих позивачем на підтвердження вимог заявленого позову, обставини ухилення від виконання покладених на опікуна обов`язків та здійснення нецільового використання коштів ОСОБА_1, що спричинило позивачу матеріальну шкоду, належними та допустимими доказами у розумінні статей 77, 78 ЦПК України, не підтверджено.
Необґрунтованими є посилання ОСОБА_2 на ті обставини, що він протягом 2014-2018 років здійснював утримання ОСОБА_1 за власні кошти, оскільки доказів та утримання та понесення ним відповідних витрат на забезпечення її потреб суду не надано.
Доводи апеляційної скарги, які містять в собі посилання на частину четверту статті 82 ЦПК України, не спростовують висновку суду першої інстанції про те, що постановою Гар`юського повітового суду від 19 вересня 2018 року не встановлено розміру та факту завдання позивачу матеріальної шкоди відповідачем, яка підлягає відшкодуванню в порядку статті 1166 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду,ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою від 01 жовтня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.
У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 1166 ЦК України та статей 77, 78, 81 ЦПК України у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення не містять вказівок на висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені Верховним Судом; суди не взяли до уваги встановлені постановою Гар`юського повітового суду від 19 вересня 2018 року обставини та не застосували статтю 82 ЦПК України щодо преюдиційності обставин; суди дійшли помилкового висновку про те, що обов`язок доказування у зобов`язаннях з відшкодування шкоди покладається саме на потерпілу особу, оскільки позивач не повинен доводити вину відповідача у заподіянні шкоди; суди не надали оцінки письмовим доказам, зокрема випискам з банку.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що рішенням Талліннського бюро департаменту соціального страхування від 29 липня 2013 року № 1003822, ОСОБА_1 встановлено важкий ступінь інвалідності, через який вона кожний день потребує сторонньої допомоги у виконанні гігієнічних процедур, одяганні, пересуванні; а також інструкцій та нагляду на період три роки з 16 липня 2013 року до 31 липня 2016 року та додаткові витрати на сторонню допомогу через інвалідність. Дата встановлення ступеню інвалідності та додаткових витрат 16 липня 2013 року (а. с. 130, 131-133, том 1).
Постановою Гар`юського повітового суду від 26 листопада 2013 року призначено опікуном ОСОБА_1, строком на п`ять років з моменту прийняття рішення (а. с. 241-244, том 1).
З копії письмової позиції ОСОБА_3 на адресу суду від 10 липня 2018 року (а. с. 246-247, том 1) вбачається, що ОСОБА_3 просить продовжити опіку над ОСОБА_1 та призначити її опікуном над ОСОБА_1 . ОСОБА_3 надала звіт (а. с. 248, том 1).
Постановою Гар`юського повітового суду від 19 вересня 2018 року, ОСОБА_3 звільнено від обов`язків опікунки ОСОБА_1, тобто, з посади опікуна. Зобов`язано ОСОБА_3 подати до суду письмовий звіт про управління майном ОСОБА_1 та виконання інших завдань протягом 30 днів з дня набрання чинності цим рішенням. Призначено опікуном ОСОБА_1 (а. с. 14-20, том 1).
Гар`юський повітовий суд у відповіді на запит від 25 листопада 2019 року № 2-13-51526 повідомив, що ОСОБА_3 подала до суду письмову позицію та звіт від 10 липня 2018 року та за оцінкою суду, звіт від 10 липня 2018 року не можна вважати таким, що був поданий належним чином. Зі звіту не можна встановити, якими були доходи та витрати ОСОБА_1 за звітний період і яким був її майновий стан до та після звітного періоду. Також зі звіту не можна встановити, на що було витрачено майно ОСОБА_1 . За оцінкою суду зобов`язання ОСОБА_3 щодо надання звітності залишається повністю невиконаним (а. с. 249-251, том 1).
У справі є виписки з банківського рахунку ОСОБА_1, відкриті в "SWEDBANK" за період з 01 січня 2012 року до 26 жовтня 2018 року (а. с. 160-175, 176-178, 179-185, 186, 187-195, том 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутній висновок щодо застосування статті 1166 ЦК України та статей 77, 78, 81 ЦПК України у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що з досліджених судом матеріалів справи, наданих стороною позивача на підтвердження своїх доводів, обставини ухилення від виконання покладених на ОСОБА_3 обов`язків та здійснення нецільового використання коштів підопічної, належними та допустимими доказами не підтверджено. Рішенням Гар`юського повітового суду від 19 вересня 2018 року, яким вирішено звільнити ОСОБА_3 від обов`язків опікунки ОСОБА_1, розмір та факт завдання позивачці будь-якої шкоди не встановлено, а надані суду виписки за рахунками ОСОБА_1 не є доказами неналежного та нецільового використання ОСОБА_3 коштів на утримання підопічної, а відповідно й доказом завдання матеріальної шкоди, оскільки вони не відображають, що кошти використані не на потреби ОСОБА_1 . Крім того, посилання представника ОСОБА_2 на те, що він впродовж 2014-2018 років здійснював утримання бабусі за власний кошт жодним чином не обґрунтовано, доказів утримання ОСОБА_1 та понесення витрат на забезпечення її потреб до суду не надано. Жодних доказів вчинення ОСОБА_3 дій, що спричинили матеріальну шкоду ОСОБА_1 або її майну, відповідно до статті 1166 ЦК України, законним представником позивача не надано.
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 1166 ЦК України та статей 77, 78, 81 ЦПК України.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).
Згідно із частиною другою статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов`язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).
Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.
Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Підставою цивільної відповідальності за завдану шкоду є протиправність поведінки заподіювача, його вина, негативні наслідки у вигляді втрати чи пошкодження майна та причинний зв`язок між цими діями та наслідками.
Протиправною є поведінка, яка не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення (зменшення, обмеження) майнових прав і законних інтересів іншої особи.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та наслідками полягає в тому, що шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки, тобто не існує будь-яких інших обставин, які вплинули на ці події (опосередкований причинний зв`язок).
Вина, тобто психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння, а також до негативних наслідків, що настали в результаті такої поведінки або діяння, можлива у формі умислу або необережності.
Умисел полягає в тому, що особа розуміє значенні своїх дій, передбачає настання негативних наслідків і свідомо їх допускає.
Необережність полягає в тому, що особа не передбачає можливість завдання шкоди при обов`язку її передбачити.
У постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником.
Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.
Тлумачення статей 22, 614, 623 ЦК України свідчить, що презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.
Суди попередніх інстанцій виходили із недоведеності обставин ухилення від виконання покладених на ОСОБА_3 обов`язків та здійснення нецільового використання коштів підопічної.
Позивач належними та допустимими доказами не підтвердила факту наявності збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками.
Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, а саме статтю 1166 ЦК України, не порушили норми процесуального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові.
Доводи скарги про те, що судові рішення не містять вказівок на висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені Верховним Судом; суди не взяли до уваги встановлені постановою Гар`юського повітового суду від 19 вересня 2018 року обставини та не застосували статтю 82 ЦПК України щодо преюдиційності обставин; суди дійшли помилкового висновку про те, що обов`язок доказування у зобов`язаннях з відшкодування шкоди покладається саме на потерпілу особу, оскільки позивач не повинен доводити вину відповідача у заподіянні шкоди; суди не надали оцінки письмовим доказам, зокрема випискам з банку, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Наведене передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.