ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 лютого 2022 року
м. Київ
cправа № 927/288/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.
за участю секретаря судового засідання - Кравчук О.І.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека 13"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 листопада 2021 року (головуючий - Сітайло Л. Г., судді: Шапран В. В., Корсак В. А.) і рішення Господарського суду Чернігівської області від 23 липня 2021 року (суддя Федоренко Ю. В.), у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека 13"
до Ніжинської міської ради Чернігівської області,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління комунального майна та земельних відносин Ніжинської міської ради Чернігівської області,
про визнання недійсним та скасування рішення ради
(за участю представників: позивача - Козирєв В.В., Васюк Д.Г.; відповідача - Іллющенко С.В.)
Фактичні обставини
1. 18.08.2015 між Ніжинською міською радою Чернігівської області (далі - Рада, відповідач), Комунальним підприємством "Оренда комунального майна" (балансоутримувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аптека 13" (далі - ТОВ "Аптека 13", позивач, орендар) укладено договір оренди комунального майна - нежитлового приміщення загальною площею 318,1 кв.м, що розміщене на першому поверсі вбудовано-прибудованого до п`ятиповерхового цегляного житлового будинку за адресою: місто Ніжин, вулиця Овдіївська, 5 (далі - нежитлове приміщення) для розміщення аптеки зі строком дії до 31.12.2020 (з урахуванням продовження строку дії договору на підставі постанови Північного апеляційного господарського суду від 29.05.2019 у справі №927/855/18).
2. 28.09.2020 №28-09/20 позивач звернувся до відповідача з заявою про продовження терміну дії договору на тих самих умовах, відповідно до статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон №157-IX), а заяві від 29.09.2020 №29-09/20 позивач просив продовжити термін дії договору на тих самих умовах відповідно до положень частини 2 статті 18 названого Закону.
3. Листом від 07.10.2020 №01.1-15/1930 Виконавчий комітет Ради повідомив позивача про намір використовувати орендоване майно для потреб громади під адміністративні приміщення та для розміщення у них структурних підрозділів управління соціального захисту населення.
4. Рішенням Ради від 27.11.2020 №9-2/2020 розглянуто заяву позивача від 29.09.2020 №29-09/20 та відмовлено у продовженні договору без проведення аукціону, оскільки: 1) договір вже продовжувався за судовим рішенням; 2) у орендаря відсутнє право на отримання в оренду комунального майна без проведення аукціону; 3) орендар не включений до Переліку підприємств, установ, організацій, що надають соціально важливі послуги населенню; 4) Рада має намір використовувати нежитлове приміщення для власних потреб.
5. Іншим рішенням Ради від 27.11.2020 №8-2/2020 розглянуто лист позивача від 28.09.2020 №28-09/20 та прийнято рішення про відмову у продовженні договору оренди на підставі пункту 2 частини 1 статті 7, пункту 1 частини 1 статті 19 Закону №157-IX, оскільки Рада має намір використовувати орендоване майно для власних потреб, а саме для реконструкції нежилого приміщення під адміністративні приміщення та для розміщення в майні структурних підрозділів управління соціального захисту населення Ради (далі - оспорюване рішення). Оспорюваним рішенням також зобов`язано ТОВ "Аптека №13" виконати умови пункту 10.6 договору оренди та звільнити орендоване приміщення за актом приймання-передачі протягом трьох робочих днів з дати закінчення строку дії договору.
Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову
6. У березні 2021 року ТОВ "Аптека" звернулося з позовом до Ради про визнання недійсним та скасування оспорюваного рішення.
7. Позивач стверджує про порушення оспорюваним рішенням його права на оренду комунального майна, оскільки відповідач: (1) не обґрунтував існування реальних власних потреб у використанні нежитлового приміщення; (2) зареєстрував проект рішення №1001 від 07.10.2020 про оголошення аукціону на продовження договору оренди, проти якого депутати не проголосувати, що свідчить про протилежний намір відповідача та спростовує необхідність використання майна для власних потреб.
Узагальнений зміст та обґрунтування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
8. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 23 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04 листопада 2021 року, в позові відмовлено.
9. Суди констатували, що відповідач з дотриманням вимог чинного законодавства прийняв одне з передбачених частиною 9 статті 18 Закону №157-IX рішень - про відмову у продовженні договору оренди, а намір використовувати майно для потреб громади під адміністративні приміщення підтверджений належними та допустимими доказами. Не прийняття відповідачем рішення по проекту №1001 (про оголошення аукціону) не свідчить про мовчазну згоду останнього на прийняття такого рішення, оскільки це суперечить змісту вже прийнятого рішення про відмову у продовженні договору та положенням абзацу 5 пункту 144 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483, за змістом якого лише за умови неприйняття уповноваженим органом одного з рішень (про відмову у продовженні договору або оголошення аукціону) вважається прийняттям ним рішення про оголошення такого аукціону за результатами якого чинний договір оренди може бути продовжений з існуючим орендарем або укладений з новим.
10. Суд першої інстанції також встановив, що повноваження представника Копилової Є.Г. діяти від імені відповідача в порядку самопредставництва підтверджені належними документами, а відомості про такого представника відображені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. У зв`язку з чим суд відхилив клопотання позивача про визнання наданих вказаним представником доказів недопустимими.
Касаційна скарга
11. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, з касаційною скаргою звернувся позивач, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи касаційної скарги
12. Відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 19 Закону №157-IX в системному зв`язку з пунктом 2 частини 1 статті 7 цього Закону та пункту 4 його Прикінцевих та перехідних положень. На переконання скаржника, при необхідності використовувати орендоване майно для власних потреб відповідач мав спочатку прийняти рішення про виключення цього майна з Переліку першого типу і після надходження заяви позивача про продовження договору оренди мав відмовити у продовженні договору оренди саме з цих підстав.
13. Суди застосували статтю 56 ГПК України всупереч висновкам Верховного Суду у постановах у справах №9901/39/20, №909/1074/20, №920/751/20, відповідно до яких для визнання особи такою, що діє у порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи без додаткового уповноваження, а також висновків Верховного Суду в ухвалах у справах №922/2844/19, №922/2733/19, №908/183/20, №924/440/19, 921/502/17-г/8, №905/1144/19, №910/6718/19, №922/2844/19, №926/1336/19. Так, представник Копилова Є.Г. не мала повноважень діяти від імені відповідача в порядку самопредставництва, оскільки відомості про це відсутні в Державному реєстрі та вказана особа не перебуває в трудових відносинах з відповідачем .
Позиція відповідача у відзиві на касаційну скаргу
14. Матеріалами справи підтверджено повноваження представника відповідача Копилової Є.Г. діяти в порядку самопредставництва. Посилання скаржника на необхідність прийняття Радою окремого рішення про виключення майна з Переліку першого типу не ґрунтується на нормах Закону №157-IX.
Позиція Верховного Суду
Оцінка аргументів сторін та судів попередніх інстанцій
15. Щодо доводів касаційної скарги в пункті 12 Постанови Верховний Суд зазначає про таке.
16. Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
17. Зміст зазначеної процесуальної норми свідчить про те, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
18. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
19. Скаржник зазначає про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування статті 19 Закону №157-IX в системному зв`язку з пунктом 2 частини 1 статті 7 цього Закону та пункту 4 його Прикінцевих та перехідних положень. Сутність доводів касаційної скарги зводиться до того, що відповідач не мав права відмовити позивачу у продовженні договору оренди без виключення орендованого майна з Переліку об`єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціон (Перелік першого типу) на підставі пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №157-IX і повинен був відмовити у продовженні договору саме з підстав виключення майна з відповідного Переліку, а не у зв`язку з необхідністю використання для власних потреб.
20. Проте, посилаючись на пункт 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник не наводить аргументованого обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм права в контексті спірних правовідносин з урахуванням встановлених судами обставин справи та підстав для відмови у позові (пункт 9 Постанови), як і не наводить мотивованого обґрунтування того, яким чином висновок щодо застосування норм права вплине на висновки судів, викладені в оскаржених судових рішеннях.
21. Верховний Суд констатує, що доводи скаржника є наслідком довільного тлумачення ним положень статей 7, 19 Закону №157-IX, пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону та взагалі не мають правового значення для вирішення спору у даній справі.
22. Так, відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону №157-IX усі об`єкти оренди, які станом на дату введення в дію цього Закону перебували у переліках цілісних майнових комплексів підприємств та їх структурних підрозділів і нерухомого майна, що може бути передане в оренду згідно із Законом №157-IX, вважаються такими, щодо яких прийнято рішення про включення їх до Переліку першого типу. Подальші дії щодо таких об`єктів оренди здійснюються відповідно до порядку, визначеного статтею 12 цього Закону, за наявності заяви потенційного орендаря або за ініціативою орендодавця.
23. Отже, зазначені положення Закону №157-IX передбачають автоматичне включення до Переліку першого типу усього майна, яке станом на момент введення в дію Закону №157-IX перебувало у переліках цілісних майнових комплексів підприємств та їх структурних підрозділів і нерухомого майна, що може бути передане в оренду згідно із Законом.
24. За змістом же статей 5, 6, 7 Закону №157-IX питання щодо включення або відмови у включенні майна з Переліків (першого або другого типу) вирішується уповноваженим органом управління (у даному випадку - відповідачем) у разі прийняття рішення про намір передачі майна в оренду.
25. Одночасно частиною 9 статті 18 Закону №157-IX передбачено, що після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець (або представницький орган місцевого самоврядування чи визначені ним органи) згідно з Порядком передачі майна в оренду приймає одне з таких рішень: (1) про оголошення аукціону, за результатами якого чинний договір оренди може бути продовжений з існуючим орендарем або укладений з новим орендарем; (2) про відмову у продовженні договору з підстав, передбачених статтею 19 цього Закону.
26. У даному випадку, як встановлено судами, відповідач, як власник майна, діючи у межах наданих повноважень, розглянув заяву орендаря про продовження договору оренди та з дотриманням норм Закону №157-IX прийняв рішення про відмову у продовженні договору у зв`язку з необхідністю використовувати майно для власних потреб. Прийняття власником такого рішення не потребує окремого вирішення питання щодо включення/виключення майна до/з Переліку об`єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні (Перелік першого типу).
27. Отже, зважаючи на встановлені судами обставини справи та підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, у Верховного Суду відсутні підстави для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм матеріального права у подібних правовідносинах.
28. Щодо доводів касаційної скарги позивача з підстави касаційного оскарження, яка визначена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (пункт 13 Постанови), Верховний Суд зазначає таке.
29. Відповідно до положень вказаної норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
30. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
31. Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
32. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.
33. Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
34. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
35. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
36. Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
37. Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
38. При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
39. Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
40. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
41. У тексті касаційної скарги (пункт 13 Постанови) позивач цитує висновки Верховного Суду щодо загальних засад підтвердження повноважень представника діяти в порядку самопредстаництва та одночасно зазначає про те, що наданий представником Копиловою Є.Г. витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не містить відомостей щодо самопредставництва цієї особи та вказана особа не перебуває в трудових відносинах з відповідачем.
42. Натомість місцевий господарський суд встановив, що повноваження представника Копилової Є.Г. діяти від імені відповідача в порядку самопредставництва підтверджені належними документами, а відомості про такого представника відображені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
43. Отже за своїм змістом доводи касаційної скарги містять лише формальні посилання на порушення судом норм процесуального права, а за своєю суттю зводяться до вимог про переоцінку доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлені статтею 300 ГПК України.
44. Разом з тим, посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду із загальних питань правозастосування не може свідчити про подібність правовідносин, та як наслідок обов`язок суду враховувати висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у цих постановах.
45. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували статтю 56 ГПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.
46. Верховний Суд не враховує посилання скаржника в касаційній скарзі на ухвали Верховного Суду, які не є тими судовими рішеннями, невідповідність висновкам яких щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
47. Згідно з приписами пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
48. За викладеного, посилання позивача на постанови Верховного Суду в підтвердження наявності підстави для касаційного оскарження судового рішення, що визначена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не приймаються, а касаційне провадження за касаційною скаргою позивача у цій частині підлягає закриттю відповідно до положень пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.