Постанова
Іменем України
03 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 758/10335/16-ц
провадження № 61-17055св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк"ПриватБанк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Пискун Леся Миколаївна, на рішення Подільського районного суду міста Києва, у складі судді Ларіонової Н. М.,
від 29 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Соколової В. В., від 15 вересня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", Банк) про визнання недійсними окремих положень договору.
Позовна заява мотивована тим, що між сторонами укладено договори про надання банківських послуг № 4405 8850 1307 6929 від 23 лютого 2009 року та № 6762 4620 3561 4491 від 16 лютого 2009 року, невід`ємною частиною яких є Умови та Правила надання банківських послуг в АТ КБ "ПриватБанк" (далі - Умови та Правила).
Згідно пункту 6.9 Умов та Правил у разі виникнення заборгованості Держателя по Картковому рахунку в результаті курсової різниці, технічних помилок у роботі обладнання та в інших випадках Клієнт зобов`язується погасити заборгованість протягом 30 днів з моменту її виникнення.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2010 року у справі № 2-8789/2010 із позивача на користь Банку стягнуто в рахунок повернення заборгованості за договорами про надання банківських послуг у розмірі 401 472, 23 грн. Стягнуто солідарно з товариства з обмеженою відповідальність Українське фінансове агентство "Верус" (далі - ТОВ "УФА "Верус") та позивача на користь АТ КБ "Приватбанк" у рахунок повернення заборгованості за договором про надання банківських послуг 400 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 липня
2016 року рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська
від 07 червня 2010 року у справі № 2-8789/2010 в частині солідарного стягнення з ТОВ "УФА "Верус" заборгованості та судових витрат - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким провадження в частині позовних вимог до ТОВ "УФА "Верус" - закрито, а в іншій частині рішення суду першої інстанції - залишено без змін.
Позивач вказував, що суд першої інстанції використав в якості обґрунтування свого рішення положення пункту 6.9 Умов та Правил, не надавши оцінку його відповідності вимогам чинного законодавства, а апеляційний суд зазначив, що вказаний пункт договору не визнаний несправедливим та недійсним у встановленому законом порядку.
Вважав, що положення пункту 6.9 Умов та Правил є несправедливими, оскільки фактично передбачають покладення на позивача майнової відповідальності за недоліки в роботі Банку, що свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків йому на шкоду та з цих підстав просив визнати ці положення договорів про надання банківських послуг № НОМЕР_1 від 23 лютого 2009 року та № 6762 4620 3561 4491
від 16 лютого 2009 року недійсними з моменту їх укладення.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що права ОСОБА_1, як споживача в частині пункту 6.9 Умов та Правил були порушені, оскільки позивач уклав з відповідачем договір на обслуговування карткового рахунку за дебетовою схемою та не був повідомлений про можливий овердрафт, а отже, не є боржником перед Банком у розумінні статей 509, 510 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та не має нести відповідальність за заборгованість, яка утворилася внаслідок збільшення курсу валюти банком.
Встановивши, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався
07 червня 2010 року, а з позовом звернувся лише в у серпні 2016 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність, про застосуванні наслідків спливу якої заявленого відповідачем, що є підставою для відмови в задоволенні позову.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження введення його в оману на час укладення договорів про надання банківських послуг. Договори про надання банківських послуг, підписані сторонами, з врахуванням Умов та Правил, які становлять невід`ємну частину договору, містять детальний опис послуг, що надаються відповідачем.
Оспорюваний позивачем пункт договору відповідає положенням Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (далі - Закон № 2346-III) та по своїй суті лише дублює їх.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
В касаційній скарзі на рішення Подільського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій, норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення у справі про задоволення його позову у повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
19 жовтня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пискун Л. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу в справі № 758/10335/16-ц на рішення Подільського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У листопаді 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 356/806/15-ц та постанові Верховного Суду України
від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.
Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо початку та перебігу строків позовної давності відповідно до Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII) і застосування цих норм у фінансово-кредитних відносинах, а також щодо кваліфікуючих ознак дисбалансу в правах, обов`язках та відповідальності сторін в фінансово-кредитних відносинах.
При цьому, ОСОБА_1 наполягає на тому, що його права, як споживача в частині пункту 6.9 Умов та Правил були порушені, а судом першої інстанції безпідставно застосовано наслідки спливу позовної давності.
Стверджує, що про порушення своїх прав йому стало відомо 13 серпня
2016 року із рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 13 липня 2016 року у справі № 2- 8789/2010. Крім того, статтею 10 Закону № 1023-XII визначено спеціальний строк позовної давності - 10 років.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" подано до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_1, які за своєю суттю є відзивом, однак доводи якого не можуть бути враховані касаційним судом, оскільки ці пояснення подані з пропуском строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2010 року у справі № 2-8789/2010 за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до
ТОВ "УФА "Верус", ОСОБА_1 про стягнення заборгованості стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" у рахунок повернення заборгованості за договорами про надання банківських послуг: № 4405885013076929 від 23 лютого 2009 року - 196 386, 87 грн та
№ 6762462035614491 від 16 лютого 2009 року - 205 085, 36 грн, а усього 401 472, 23 грн.
Стягнуто солідарно з ТОВ "УФА "Верус", ОСОБА_1 на користь
АТ КБ "ПриватБанк" у рахунок повернення заборгованості за договором про надання банківських послуг № 4405885013076929 від 23 лютого 2009 року - 200 грн та договором № 6762462035614491 від 16 лютого 2009 року - 200 грн, а усього 400 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 липня
2016 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 07 червня 2010 року в частині солідарного стягнення з ТОВ "УФА "Верус" та ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованості за договорами про надання банківських послуг та в частині солідарного стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
Провадження у справі в частині позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" до ТОВ "УФА "Верус" закрито.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" у рахунок відшкодування судових витрат 1 820 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 були укладені договори № 4405 8850 1307 6929
від 23 лютого 2009 року та № 6762 4620 3561 4491 від 16 лютого 2009 року, за умовами яких банк зобов`язався відкрити карткові рахунки та надати платіжні картки, а також обслуговувати їх в порядку та умовах встановлених договором; клієнт зобов`язався використовувати платіжні картки як засіб безготівкового розрахунку відповідно до умов договору, що підтверджується копіями зазначених договорів.
16 лютого 2009 року ОСОБА_1 на виконання умов договору
№ 6762 4620 3561 4491, а 23 лютого 2009 року на виконання умов договору
№ 4405 8850 1307 6929, отримав відповідні платіжні картки.
У ОСОБА_1 виникла заборгованість перед банком за договором
№ 6762 4620 3561 4491 від 16 лютого 2009 року, яка станом на 16 листопада 2009 року становила 205 285, 36 грн, та за договором № 4405 8850 1307 6929 від 23 лютого 2009 року, яка станом на 16 листопада 2009 року становила 196 586, 87 грн.
Вказана заборгованість виникла в результаті несанкціонованого овердрафту внаслідок валютообмінних операцій в банкоматах комерційних банків на території республіки Грузія.
Пунктом 6.9 Умов та Правил, як частини договорів про надання банківських послуг, передбачено, що у випадку виникнення заборгованості держателя по картрахунку в результаті курсової різниці, технічних помилок в роботі техніки, інших випадках, клієнт зобов`язується погашати заборгованість протягом 30 днів з моменту її виникнення.
Позиція Верховного Суду
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, звичайно ставляться.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону № 1023-XII (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;
з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
Статтею 19 Закону № 1023-XII встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року
№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону
№ 1023-XII з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону № 1023-XII положення пунктів 8, 11 та 13 частини третьої цієї статті про несправедливі умови договору не застосовуються до: 1) операцій із цінними паперами, фінансовими послугами та іншими товарами або послугами, ціна яких залежить від зміни котировок або індексів на біржах чи ставок на фінансових ринках, які не контролюються продавцем; 2) договорів про купівлю/продаж: іноземної валюти, дорожніх чеків або про міжнародні грошові перекази, номіновані в іноземній валюті.
Згідно пункту 1.4 частини першої статті1 Закону № 2346-III держатель електронного платіжного засобу - фізична особа, яка на законних підставах використовує електронний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного електронного платіжного засобу.
Платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором (пункт 1.27 частини першої статті1 Закону № 2346-III).
Статтею 28 Закону № 2346-III визначено особливості виконання міжбанківського переказу, ініційованого за допомогою електронного платіжного засобу.
Згідно частини другої статті 28 Закону № 2346-III міжбанківський переказ між банками учасниками міжнародних платіжних систем за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, здійсненими їх держателями за межами України, а також за операціями, здійсненими в межах України держателями електронних платіжних засобів нерезидентами України, проводиться у валюті, визначеній у відповідних договорах із платіжними організаціями міжнародних платіжних систем.
Якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним Банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг (частина п`ята статті 28 Закону № 2346-III).
Відповідно пунктів 5.3 та 5.4 Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням, затвердженого постановою Правління Національного банку України 19 квітня 2005 року № 137, чинного на час виникнення спірних правовідносин, У разі здійснення розрахунку з використанням платіжної картки у валюті, яка відрізняється від валюти картрахунку, уповноважений банк здійснює перерахунок суми за операцією у валюту картрахунку за курсом, порядок установлення якого визначений у договорі між клієнтом та уповноваженим банком-емітентом.
Якщо валюта, у якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з картрахунку клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, установленому нормативно-правовими актами Національного банку, які регулюють правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, врахував, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов договорів про надання банківських послуг, в тому числі в частині пункту 6.9 Умов та Правил, які є невід`ємною частиною таких угод, волевиявлення на їх укладення було вільним й відповідало їх внутрішній волі. Невідповідності умов цих договорів вимогам законодавства не встановлено, як і не встановлено їх несправедливості.
Колегія суддів також звертає увагу на висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі
№ 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) згідно з якими якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
Фактично пред`явлення ОСОБА_1 позову про визнання недійсними окремих положень договорів про надання банківських послуг спрямоване на створення підґрунтя для ревізування судових рішень в справі № 2-8789/2010, які набрали законної сили.
Однак у разі, якщо ОСОБА_1 вважав, що підстави для стягнення із нього заборгованості за договорами про надання банківських послуг відсутні, у тому числі внаслідок недійсності окремих положень цих договорів, він мав доводити свої заперечення проти вимог Банку в справі
№ 2-8789/2010.
Посилання заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду
від 17 жовтня 2018 року у справі № 356/806/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, підлягають відхиленню, оскільки постанова у справі № 356/806/15-ц прийнята касаційним судом за інших фактичних обставин, а в постанові Верховного Суду України у справі № 6-1746цс16 сформульовано висновок, що встановлення банком у кредитному договорі обов`язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним.
Апеляційним судом правильно враховано, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Висновки суду апеляційної інстанції є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи, при встановленні фактичних обставин справи судом апеляційної інстанції не було порушено норм процесуального законодавства та правильно застосовано норми матеріального права.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах із наданням відповідної правової оцінки, а встановлення обставин справи та переоцінка доказів не належить до повноважень Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржена постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскарженої постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Апеляційним судом обґрунтовано скасовано рішення суду першої інстанції, а тому повторне його скасування ще й касаційним судом не узгоджується із вимогами процесуального закону.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду