Постанова
Іменем України
26 січня 2022 року
м. Київ
справа № 725/356/21-ц
провадження № 61-15763св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 02 липня 2021 року у складі судді Піхало Н. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Кулянди М. І., Одинака О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі договору дарування житлового будинку від 29 грудня 2020 року серії НМР 178146, за реєстровим № 3821, їй на праві приватної власності належить житловий будинок (котедж), який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 29 грудня 2020 року серії НМР 178147, за реєстровим № 3823, на праві приватної власності їй належить земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 0,0173 га, в межах згідно з планом, кадастровий номер 7310136600:32:001:0063, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
На день звернення з позовною заявою до суду позивач зареєстрована у спірному будинку на АДРЕСА_1 . Крім неї, зареєстрований у будинку ОСОБА_2 як член сім`ї попереднього власника, проте останній з грудня 2018 року в будинку фактично не проживає.
Відповідач не є членом її сім`ї, оскільки шлюб укладений між нею та ОСОБА_2 розірвано на підставі рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 березня 2019 року, яке набрало законної сили.
Добровільно ОСОБА_2 знятись із реєстрації відмовляється, а його реєстрація в належному їй на праві власності будинку створює їй перешкоди у користуванні та розпорядженні майном.
Оскільки вона як власник будинку згоди на реєстрацію відповідача не надавала, вважає, що право відповідача на користування чужим майном втрачене і підлягає припиненню на вимогу власника цього майна.
На обґрунтування позову також вказувала, що відповідач з грудня 2018 року фактично не проживає у спірному будинку, спільного господарства з нею не веде, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей у житловому приміщенні не має, що підтверджується актом обстеження житлових умов ОСББ "Відень" від 10 лютого 2020 року, який був предметом дослідження під час розгляду в Першотравневому районному суді м. Чернівців цивільної справи № 725/910/20 та підтверджено показаннями свідків.
Посилаючись на викладене, позивач просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, що знаходиться на АДРЕСА_1 .
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 02 липня 2021 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що на момент набуття ОСОБА_1, а саме станом на 29 грудня 2020 року, права власності на спірне майно шлюб між нею та ОСОБА_2 вже було розірвано, відповідне рішення набрало законної сили, а тому відповідач станом на час набуття позивачем права власності на будинок втратив статус члена сім`ї ОСОБА_1, як нового власника будинку.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 18 серпня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач є власником спірного будинку, а відповідач не є членом сім`ї позивача, не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з позивачем і ведуть з нею спільне господарство, між сторонами не було укладено договір найму вказаного житла, а договір дарування будинку не містить умов щодо збереження за ОСОБА_2 права проживання у спірному будинку.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 02 липня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 серпня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 717/1111/16-ц (провадження № 61-5586св18), від 15 серпня 2018 року у справі № 381/423/16-ц (провадження № 61-4727св18), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19).
В уточненій редакції касаційної скарги заявник зазначає про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18), Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16.
У грудні 2021 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що вона, будучи власником будинку, не надавала згоду на проживання відповідача та його реєстрацію. ОСОБА_2 набув право користування будинком як член сім`ї колишнього власника будинку, а не нового власника, яке є похідним від права власності й, відповідно, з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Відповідач, маючи на праві власності нерухоме майно, квартиру на АДРЕСА_2, свідомо та добровільно відмовився від права власності на неї під час поділу майна подружжя, позбавивши себе у такий спосіб права власності на житло й, відповідно, повинен був передбачити наслідки відчуження нерухомого майна.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Обставини, встановлені судами
Спірний житловий будинок (котедж) на АДРЕСА_1 до 29 грудня 2020 року належав на праві власності ОСОБА_3 дочці ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
У спірному будинку з 17 червня 2015 року й з 16 лютого 2017 року зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно як батьки попереднього власника ОСОБА_3 .
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 березня 2019 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. Рішення набрало законної сили.
Після розірвання шлюбу, на підставі договору дарування житлового будинку від 29 грудня 2020 року серії НМР 178146, за реєстровим № 3821, ОСОБА_3 (донька) подарувала ОСОБА_1 (матері) вказаний житловий будинок (котедж).
На момент набуття ОСОБА_1 29 грудня 2020 року права власності на спірне майно шлюб між нею та ОСОБА_2 був розірваний.
Визнаючи ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на момент набуття ОСОБА_1 29 грудня 2020 року права власності на спірне майно, шлюб між нею та ОСОБА_2 вже розірваний, а тому відповідач станом на час набуття позивачем права власності не є членом сім`ї нового власника.
Верховний Суд не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Нормативно-правове обґрунтування
Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСРпередбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСРдо членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім`ї.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК Українивласникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, що по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Враховуючи те, що ОСОБА_3 відчужила будинок ОСОБА_1 після розірвання шлюбу між батьками, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про висновку про наявність підстав для захисту прав нового власника будинку шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, у зв`язку з переходом права власності до нового власника житлового будинку, членом сім`ї якого він не є.
Суди, вирішуючи спір, не врахували усі обставини справи, а саме те, що ОСОБА_3, яка була попереднім власником спірного будинку та є донькою сторін у цій справі, вже зверталась до суду із аналогічним позовом до ОСОБА_2 .
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 21 січня 2021 року у справі № 725/910/20 рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 28 жовтня 2020 року скасовано.У задоволенні позову ОСОБА_3 (доньки) до ОСОБА_2 (батька) про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення задоволено. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим будинком (котеджем) на АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_2 у житловий будинок (котедж) на АДРЕСА_1 .
Ухвалюючи рішення у справі № 725/910/20, суд апеляційної інстанції виходив із того, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування житловим будинком, що підтверджується численними зверненнями відповідача з відповідними заявами до Чернівецького відділу поліції, у яких зазначено, що донька ОСОБА_3 чинить заявнику перешкоди у користуванні житлом, змінила в будинку замки на вхідних дверях. Вказаними діями ОСОБА_3 фактично позбавила ОСОБА_2 можливості доступу до спірного будинку та проживання у ньому. Таким чином, ОСОБА_2 не проживав у спірному будинку з поважних причин, тобто через неприязні стосунки з донькою. ОСОБА_2 не втратив з власної волі інтересу до спірного житла, в якому зареєстрований, і яке є його єдиним житлом, а його непроживання в житловому будинку понад рік пов`язане з об`єктивними причинами та не може бути підставою для визнання його таким, що втратив право користування вказаним жилим приміщенням.
У справі, що переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_3 під час розгляду справи № 725/910/20 за її ж позовом до ОСОБА_2 та до ухвалення судом апеляційної інстанції рішення про усунення ОСОБА_2 перешкод у користуванні житлом, 29 грудня 2020 року відчужила спірний будинок своїй матері.
21 січня 2021 року апеляційним судом постановлено рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 (доньки) до ОСОБА_2 (батька) про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення задоволено. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим будинком (котеджем) на АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_2 у житловий будинок (котедж) на АДРЕСА_1 .
Отже, спір між ОСОБА_3 (донькою сторін) як попереднім власником житла та ОСОБА_2 вирішено 21 січня 2021 року. Проте, ОСОБА_1 уже 25 січня 2021 року ініціювала розглядуваний спір шляхом подання позову як новий власник спірного будинку.
Послідовність дій ОСОБА_3 (доньки) та ОСОБА_1 (матері) зі звернення до суду з позовами про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним будинком, дарування донькою матері спірного будинка під час вирішення першого спору свідчать про цілеспрямованість таких дій.
Проте підстави, з яких пред`явлено вимоги у цій справі 25 січня 2021 року про визнання відповідача таким, що втратив право користування будинком, оскільки ОСОБА_1 як новий власник не давала згоди на його проживання, є безпідставними, оскільки судовим рішенням, яке 21 січня 2021 набрало законної сили, відповідача вселено у спірний житловий будинок (котедж) на АДРЕСА_1 .
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) також зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Верховний Суд враховує те, що відповідач втратив статус члена сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_1, проте, оскільки житловий будинок (котедж) на АДРЕСА_1, є єдиним його житлом, до якого він вселений на підставі судового рішення, суди дійшли необґрунтованих висновків про наявність підстав для визнання його таким, що втратив право на користування житлом, у зв`язку з набуттям ОСОБА_1 у власність цього будинковолодіння.
Судами не встановлено обставин, за яких вимоги ОСОБА_1 підлягали б задоволенню, зокрема систематичне порушення ОСОБА_2 правил співжиття після набуття ОСОБА_1 права власності на будинковолодіння, з огляду на те, що постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 січня 2021 року у справі № 725/910/20 не було виконано.
У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 717/1111/16-ц (провадження № 61-5586св18), від 15 серпня 2018 року у справі № 381/423/16-ц (провадження № 61-4727св18), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19).
Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 717/1111/16-ц (провадження № 61-5586св18) вказав на те, що під час вирішення справи суди обмежилися вирішенням питання, чи було проживання заявників у квартирі сумісним із положеннями законодавства, пов`язуючи таке право виключно з ордером на зайняття квартири, при цьому практики ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції не врахували. Зокрема, судами не встановлено баланс між інтересами зареєстрованих у спірній квартирі позивачів та їх малолітніх дітей у збереженні житла та інтересами держави у наданні його у власність іншій особі; не оцінено у сукупності з іншими доказами у справі доводи позивачів про те, що вони тривалий час проживали у квартирі, сплачували витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, вчиняли дії щодо переведення на них прав і обов`язків наймача та укладення договору найму житла, а також його приватизацію; не з`ясовано зв`язок позивачів із спірною квартирою як із житлом.
Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд 15 серпня 2018 року у справі № 381/423/16-ц (провадження № 61-4727св18) вказав на те, що суди правильно застосували до спірних правовідносин положення статей 116, 156, 157 ЖК УРСР і дійшли обґрунтованих висновків про недоведеність позивачем підстав, передбачених статтею 157, в поєднанні зі статтею 116 ЖК УРСР, обов`язкових для виселення відповідача в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення.
Залишаючи рішення суду першої інстанції в силі, Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19)вказав на те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача, члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання. З урахуванням наведеного суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, знайшли своє підтвердження.
У касаційній скарзі заявник також зазначає про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18), Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16.
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) сформульовано висновок про те, що відповідач зареєстрована за іншою адресою. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) викладено висновок про те, що оскільки відповідачі не є членами сім`ї позивачів, спільним побутом із ними не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16 (753/481/15-ц) викладено висновки про те, що положення статей 383, 391, 405 ЦК України, статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, зокрема, у випадку втрати власником права власності, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
Необхідність відступу від висновків, викладених у цих постановах, щодо застосування положень статті 391 ЦК України заявник обґрунтовує тим, що цю норму необхідно застосовувати у правовідносинах з приводу усунення порушень права власності у будь-який час шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, - виключно з урахуванням пунктів 1 та 2 статті 8 Конвенції, що відповідає принципу верховенства права.
Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від попередніх висновків, суд виходить із такого.
Для відступу від правової позиції потрібна сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.
Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від наведених висновків, оскільки позиція про застосування статті 391 ЦК України ґрунтується на тлумаченні норм матеріального права, яка залишається незмінною. Питання позбавлення права особи завжди оцінюється на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, доводи ОСОБА_2, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження.
Водночас Верховний Суд вважає за необхідне вказати сторонам цього спору на такі застереження.
Згідно зі статтею 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Для застосування правила цієї статті необхідна одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
При розгляді справ та розв`язанні спорів про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, потрібно виходити з того, що при триваючій асоціальній поведінці виселення винної особи може відбутися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Частиною другою статті 406 ЦК України також передбачено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
З матеріалів цієї справи убачається і сторонами у справі не заперечується, що між ними існує конфліктна ситуація.
Так, Першотравневий районний суд м. Чернівців 21 травня 2019 року, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, виходив із того, що ОСОБА_2 зловживає алкогольними напоями, застосовує до ОСОБА_1 фізичне та психологічне насильство протягом тривалого часу, що підтверджується відповідними доказами.
Витягами з Єдиного реєстру досудових розслідувань та постановами у справах про адміністративні правопорушення підтверджується, що ОСОБА_2 неодноразово було притягнуто до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство, вчинене щодо ОСОБА_1 .
У цій справі позивач не заявляла вимоги про припинення сервітуту відповідача з підстав вчинення останнім сімейного насилля, про що вказано у судовому рішенні про розірвання шлюбу між сторонами, а тому судами такі обставини не оцінювались як підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу.