Постанова
Іменем України
31 січня 2022 року
м. Київ
справа № 346/5955/19
провадження № 61-2631св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство "Альфа-Банк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області, у складі судді Потятинника Я. Ю., від 09 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Василишин Л. В., Максюти І. О., від 15 січня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк", Банк) про захист прав споживачів.
Позовна заява мотивована тим, що в жовтні 2019 року позивачу стало відомо про те, що відповідач обліковує на рахунку № НОМЕР_1, відкритому на її ім`я, заборгованість в сумі 7 276, 54 грн, яка виникла нібито в результаті купівлі нею товарів з використанням електронного платіжного засобу у торгових точках
м. Львова 09 вересня 2019 року. На її звернення від працівників Банку вона отримала копію документу від 19 лютого 2018 року під назвою "Оферта на укладання угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії", в якому містилися її персональні дані та підпис, графічно схожий на її.
Зазначила, що між нею та відповідачем 19 лютого 2018 року було укладено угоду про надання споживчого кредиту № 592196590, відповідно до якої їй було надано кредит в розмірі 5 828, 71 грн терміном користування
15 місяців. За вказані кредитні кошти вона придбала мобільний телефон. Свої зобов`язання за цією угодою вона виконала в повному обсязі та у визначений строк. Жодних інших кредитних договорів з відповідачем не укладала, а також їй не було відомо про випуск на її ім`я електронного платіжного засобу, який вона не отримувала.
Вважала, що відповідач порушив її права як споживача та, скориставшись персональними даними, отриманими під час укладання вищевказаної угоди про надання споживчого кредиту, здійснив емісію електронного платіжного засобу на її ім`я, а також розкрив третім особам інформацію щодо ПІН-коду або інші відомості, що надало можливість виконувати платіжні операції без її відома.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати неукладеною угоду про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, вказану в документі під назвою "Оферта на укладання угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії" від 19 лютого 2018 року з підписом, графічно подібним до її підпису;
- зобов`язати відповідача списати за рахунок резервів з рахунку № НОМЕР_1 заборгованість як таку, що нарахована без достатніх правових підстав.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 09 жовтня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що вимога ОСОБА_1 про визнання договору неукладеним є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення. Встановлення судом такого факту відсутності укладення договору може мати місце лише при розгляді іншого цивільного спору. Обраний позивачем спосіб захисту порушеного, на її думку, права, не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством.
Крім того, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, в тому числі щодо підроблення її підпису в оферті на укладання угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 15 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Коломийського міськрайонного суду від 09 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Колегія суддів виходила з того, що суд першої інстанції, обґрунтовано дійшовши висновку про неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, помилково дослідив обґрунтованість та підставність такого позову і відмовив в його задоволенні за безпідставністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
В поданій у лютому 2021 року касаційній скарзі на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 15 січня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
16 лютого 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області
від 09 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 15 січня 2021 року у справі № 346/5955/19.
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України
від 04 липня 2018 року № 75, Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705 "Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів", допустили порушення вимог частини другої статті 78, частини першої статті 81, частини першої статті 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), при цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Заявник наголошує на тому, що платіжної картки АТ "Альфа-Банк" не отримувала, а відповідач повинен довести наявність підстав для облікування за нею заборгованості. При цьому виписка з особового рахунку є неналежним доказом таких обставин.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
19 лютого 2018 року ОСОБА_1 підписано анкету-заяву про акцепт публічної пропозиції АТ "Альфа-Банк" на укладення договору про комплексне банківське обслуговування фізичних осіб в АТ "Альфа-Банк", Оферту на укладання угоди про надання кредиту № 592196590, Оферту на укладання угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, Паспорт споживчого кредиту, договори добровільного страхування життя та майна.
Згідно Оферти на укладання угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії від 19 лютого 2018 року (далі - Оферта) позивач запропонувала Банку відкрити їй поточний рахунок з електронним платіжним засобом у гривні та випустити міжнародну платіжну картку MasterCard World строком дії 3 роки з моменту випуску з лімітом кредитної лінії у розмірі 200 000 грн (розділ ІІІ Оферти).
В розділі VI Оферти ОСОБА_1 підтвердила, що вона попередньо ознайомлена у письмовій формі: зі всією інформацією, необхідною для прийняття усвідомленого рішення щодо отримання кредиту; з інформацією, надання якої передбачене нормами Закону України "Про споживче кредитування" та нормативними актами НБУ.
АТ "Альфа-Банк" прийняло вищевказану пропозицію ОСОБА_1 шляхом підписання Акцепту пропозиції на укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії.
Згідно виписки АТ "Альфа-Банк" з рахунка приватного клієнта
№ 845898-2020/0619 від 19 червня 2020 року по особовому рахунку № НОМЕР_1, відкритому на ім`я ОСОБА_1 обліковується заборгованість.
Позиція Верховного Суду
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції. У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява
№ 22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
ЄСПЛ, ухвалюючи рішення від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", яке набрало статусу остаточного 09 березня
2011 року, вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).
Вказане узгоджується із висновками викладеними у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) та постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 686/936/19 (провадження № 61-14894св19).
У постанові Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 907/804/17 вказано, що по суті вимога про визнання договору неукладеним є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення. Встановлення судом відсутності факту укладення договору може мати місце лише під час розгляду іншого спору.
У постанові від 10 жовтня 2019 року в справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив такі висновки: критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта. Тлумачення статей 14, 16 ЦК України дозволяє зробити висновок, що не є ефективним способом захисту визнання неправомірними дії в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування та списання безнадійної заборгованості, зобов`язання скасувати суму пені, заборона здійснювати подальше нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитним договором, зобов`язання вчинити дії із скасування нарахування відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій, зобов`язання скасувати незаконно нараховані штрафні санкції за несвоєчасну здійснену оплату, оскільки не передбачають відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги.
Таким чином, доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах є помилковими.
З урахуванням викладеного, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання факту неукладення угоди про обслуговування кредитної картки і відкриття відновлювальної кредитної лінії та зобов`язання Банку списати з рахунку
№ НОМЕР_1, відкритого на ім`я позивача, заборгованість як таку, що нарахована без достатніх правових підстав, є неефективним, оскільки сам по собі не сприяє відновленню прав, які ОСОБА_1 вважає порушеними, а тому правильно відмовив у задоволенні позову.
Висновки апеляційного суду у розглядуваній справі узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, зокрема, викладеними у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження
№ 14-626цс18), від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17 (провадження № 14-571цс19), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), про те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскарженої постанови суду апеляційної інстанції не впливають, а зводяться до незгоди заявника із встановленими обставинами, оцінкою доказів та неправильним тлумаченням норм матеріального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржена постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскарженої постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Апеляційним судом обґрунтовано скасовано рішення суду першої інстанції, а тому повторне його скасування ще й касаційним судом не узгоджується із вимогами процесуального закону.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду