УХВАЛА
18 січня 2022 року
м. Київ
Справа № 910/10006/19
Провадження № 12-79гс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Власова Ю. Л.,
суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткача І. В.
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ювеста Девелопмент" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 вересня 2021 року (у складі колегії: головуючий суддя Владимиренко С. В., судді Демидова А. М., Ходаківська І. П.)
у справі № 910/10006/19
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ювеста Девелопмент"
до ОСОБА_1,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста",
про визнання недійсним договору іпотеки та
ВСТАНОВИЛА:
У липні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Ювеста Девелопмент" (далі - ТОВ "Ювеста Девелопмент", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" (далі - ПАТ "Єврогазбанк", Банк, відповідач 1), ОСОБА_1 (далі - відповідач 2) про визнання недійсним договору іпотеки № 1203-090813/1 від 09 серпня 2013 року (далі - Договір іпотеки).
Позов обґрунтований тим, що спірний Договір іпотеки суперечить статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства" (в редакції, чинній станом на дату укладення договору), пунктам 8.2., 9.3. статуту Банку, оскільки укладений з боку іпотекодавця - ОСОБА_1, як заінтересованою у його укладенні особою, за відсутності рішення Спостережної ради та/або загальних зборів учасників ПАТ "Єврогазбанк" про надання згоди на укладення цього правочину та без подальшого схвалення договору відповідним органом Банку; а з боку іпотекодержателя - ПАТ "Єврогазбанк" - особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності та діяла з перевищенням наданих їй повноважень. Отже, відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 72 Закону України "Про акціонерні товариства" (в редакції, чинній станом на дату укладення договору), Договір іпотеки має бути визнаний недійсним з підстав недодержання при його укладенні вимог, встановлених частинами першою та другою статті 203 ЦК України.
Справа переглядалась неодноразово.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року провадження у справі в частині позовних вимог до ПАТ "Європейський газовий банк" закрито на підставі пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у зв`язку з припиненням юридичної особи.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 позов задоволено, визнано недійсним Договір іпотеки.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є особою, заінтересованою у вчиненні ПАТ "Європейський газовий банк" оспорюваного правочину та є стороною такого правочину, тому протягом трьох робочих днів з моменту виникнення у неї заінтересованості повинна була поінформувати товариство (виконавчий орган) про наявність у неї такої заінтересованості. В матеріалах справи відсутні докази погодження Спостережною радою банку вчинення спірного правочину, тому суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання Договору іпотеки недійсним, з тих підстав, що при його вчиненні був порушений порядок, визначений статтею 71 Закону України "Про акціонерні товариства".
Стосовно наявності порушеного права позивача місцевий господарський суд зазначив, що станом на дату набуття ТОВ "Ювеста Девелопмент" права власності на нерухоме майно, що є предметом Договору іпотеки, був відсутній запис про іпотеку та заборону відчуження цього майна, оскільки Договір іпотеки був розірваний на підставі Договору № 149 від 25 лютого 2014 року. Запис про іпотеку та заборону відчуження майна відновлено в Державному реєстрі на виконання рішення у цивільній справі № 761/13017/16?ц, яким договір про розірвання Договору іпотеки визнаний недійсним (справа перебуває на новому розгляді, остаточне рішення у справі не прийнято).
З огляду на приписи статті 23 Закону України "Про іпотеку", місцевий господарський суд дійшов висновку, що набуття 15 квітня 2016 року позивачем права власності на нерухоме майно, передане в іпотеку за спірним Договором іпотеки від 09 серпня 2013 року, передбачає виникнення у нього як прав, так і обов`язків, що виникають зі спірного Договору іпотеки, навіть тих, що існували до моменту набуття права власності. Отже, позивач в тому числі набув право на судовий захист та звернення з позовом про визнання спірного Договору іпотеки.
Договір іпотеки порушує право позивача розпоряджатися своїм майном, оскільки, відновлення іпотеки призводить до накладення обтяження та заборон відчуження; можливе стягнення на предмет іпотеки в майбутньому безпосередньо може призвести до припинення права власності позивача на майно.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14 вересня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду, що право власності на нерухоме майно у ТОВ "Ювеста Девелопмент", відповідно до закону, виникло з 15 квітня 2016 року з дня державної реєстрації.
Однак, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками щодо наявності підстав для визнання Договору іпотеки недійсним і виходив з того, що:
- відповідно до постанови Правління Національного банку України від 16 липня 2014 року № 424 Банк віднесено до категорії неплатоспроможних, а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 16 липня 2014 року прийнято рішення № 57 про запровадження тимчасової адміністрації строком на 3 місяці з 17 липня 2014 року по 17 жовтня 2014 року;
- договір від 25 лютого 2014 року про розірвання Договору іпотеки є нікчемним в силу частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ, оскільки неплатоспроможний банк відмовився від власних майнових вимог на нерухоме майно, що було передане в іпотеку в забезпечення вимог іпотекодержателя, що випливає з кредитного договору;
- враховуючи нікчемність договору від 25 лютого 2014 року про розірвання договору іпотеки, положення частини першої статті 236 ЦК України, що визначає момент недійсності правочину, набуття 15 квітня 2016 року права власності на нерухоме майно не свідчить про наявність порушення цивільного права та/або охоронюваного законом інтересу позивача оспорюваним правочином на момент його укладення - 09 серпня 2013 року.
ТОВ "Ювеста Девелопмент" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції:
- неправильно застосував пункт 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки не врахував висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний цивільний суд) від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц;
- неправильно застосував статті 3, 15, 16, 215 ЦК України, оскільки дійшов помилкового висновку, що при зверненні особи, яка не є стороною договору з позовом про визнання такого договору недійсним, порушення її права має існувати на момент його вчинення, та не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц, Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16 ц, від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 904/5480/19, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який сторони мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.
Також скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував судову практику щодо нікчемності договору про розірвання договору іпотеки, а саме: постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16, в яких відсутні висновки щодо автоматичної нікчемності правочину.
Ухвалою від 21 жовтня 2021 року Касаційний господарський суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
08 грудня 2021 року Касаційний господарський суд ухвалою передав справу № 910/10006/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 302 ГПК України.
Посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції визнав нікчемним договір від 25 лютого 2014 року про розірвання спірного Договору іпотеки на підставі пункту 1 частини третьої статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року № 1586-VII, який набрав чинності 11 липня 2014 року, на неправильне застосування якої посилається позивач у касаційній скарзі, Касаційний господарський суд зазначив про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки суди різних юрисдикцій сформували різну практику щодо дії в часі зазначеної вище правової норми до правочинів (у тому числі договорів), та можливості визнання нікчемним з цієї підстави договору, що укладений банком до набрання чинності Законом від 04 липня 2014 року № 1586-VII.
Так, у постанові Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц встановлено, що в обґрунтування нікчемності договору про розірвання договору іпотеки від 25 лютого 2014 року позивач посилався на пункт 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції від 11 липня 2014 року, згідно з якою правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Суд касаційної інстанції зазначив, що на час укладення договору про розірвання договору іпотеки від 25 лютого 2014 року Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" діяв в іншій редакції, і стаття 38 Закону не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду такого договору нікчемним у зв`язку із відмовою банку від власних майнових вимог, як це передбачено положеннями цієї статті у редакції Закону, на яку посилається позивач при зверненні з даним позовом.
Такого ж висновку дійшов Касаційний цивільний суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18, і зазначив, що: "суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, не врахував, що редакція частини другої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" на момент укладення (25 березня 2014 року) договору про розірвання іпотечного договору не передбачала такої підстави нікчемності правочину як відмова банку від своїх майнових вимог. Тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що договір про розірвання іпотечного договору є нікчемним у зв`язку з відмовою банку від своїх майнових прав".
У постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 127/14035/17-ц Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду, який, зазначивши, що за договором про припинення (розірвання) договору іпотеки від 02 липня 2014 року, укладеним між сторонами, банк (кредитор) відмовився від майнових вимог та права звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника за кредитним договором, і така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації в АТ "Дельта Банк", відмовив у задоволенні позову банку про визнання недійсним спірного договору, оскільки такий договір укладений з порушенням пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та є нікчемним.
Натомість, у постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 438/592/17 Касаційний цивільний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що договір про розірвання іпотечного договору, укладений 02 липня 2014 року, є нікчемним з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки банк відмовився від власних майнових вимог і можливості іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення боргу за Кредитним договором.
Касаційний господарський суд у пункті 50 постанови від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 визнав нікчемним договір від 27 червня 2014 року про розірвання Договору іпотеки на підстав частини другої, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року № 1586-VII.
У пункті 8.5 постанови від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16 Касаційний господарський суд дійшов висновку, що: "набрання чинності з 04 липня 2014 року змін, внесених у статтю 38 Закону не містить обмежень на поширення дії цієї норм на правочини, вчинені банком (щодо якого після вказаної дати запроваджена тимчасова адміністрація) до набрання чинності з 04 липня 2014 року вказаних змін, оскільки нікчемність правочину банку згідно із наведеною реакцією статті 38 Закону за передбачених в її частині третій підстав, пов`язується з фактом запровадження щодо банку тимчасової адміністрації в період дії цієї редакції статті 38 Закону.
Правильність цього висновку підтверджується використаними законодавцем в нормах статті 38 Закону прийомом та засобом юридичної техніки з побудови норми, згідно з якими законодавець поширив дію норми статті 38 Закону (у будь-якій редакції) на правочини банку, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, незалежно від того, яка редакція статті 38 була чинна на час укладення угод банком. При цьому визначальним чинником для застосування тієї чи іншої редакції статті 38 Закону законодавець зазначив момент/дату запровадження тимчасової адміністрації банку".
На підставі викладеного Касаційний господарський суд в ухвалі від 08 грудня 2021 року про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернув увагу на те, що існує різна судова практика щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції від 11 липня 2014 року, при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах, а саме: в одних справах суди виходили з того, що підстави для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними повинні визначатися на момент введення тимчасової адміністрації, а в інших - на момент укладення (вчинення договору).
Погоджуючись з висновками, викладеними у постановах Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19, від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 438/592/17, колегія Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18 та від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц, стосовно неможливості застосування положень частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року № 1586-VII, до правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку, що були укладені до набрання чинності цим Законом.
Оскільки Касаційний господарський суд висловив намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, а також з огляду на відсутність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, справа № 910/10006/19 підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
Згідно із частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що розгляд справ у суді касаційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Відповідно до частини другої статті 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є не обов`язковою. При цьому в частині другій статті 121 цього Кодексу зазначено, що ухвала, якою суд повідомляє про призначення судового засідання, повинна містити, зокрема, вказівку про те, що участь особи не є обов`язковою.
Наведені обставини є підставою для призначення справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи про те, що їх явка не є обов`язковою.
Керуючись статтями 120, 121, 233-235, 301, 302 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду