Ухвала
23 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 757/14424/20
провадження № 14-217цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Штелик С. П.
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України, держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про виплату компенсації за мобілізоване (примусово відчужене) майно та відшкодування моральної шкоди
за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, поданою представником ОСОБА_4, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року, ухвалене суддею Вовк С. В., та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, прийняту у складі суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
встановила:
У квітні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до Державної казначейської служби України, держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про виплату компенсації за мобілізоване (примусово відчужене) майно та відшкодування моральної шкоди.
Позов обґрунтований тим, що вони є співвласниками 1/2 частини житлового будинку (квартири АДРЕСА_1, загальною площею 99,7 кв. м. Будинок використовувався ними для постійного проживання.
Також у власності ОСОБА_2 знаходилася нежитлова будівля - гараж з підвалом загальною площею 25 кв. м. на АДРЕСА_2, а у власності ОСОБА_1 - гараж загальною площею 31,2 кв. м на АДРЕСА_3 .
З червня 2015 року і по теперішній час вони втратили можливість проживати у своїй домівці та користуватися гаражами внаслідок дислокації військових частин Збройних Сил України на вул. Зелений гай та заселення військових у їхній будинок.
Позивачі зазначали, що ні Донецькою обласною державною адміністрацією, ні військово-цивільною адміністрацією Донецької області не прийнято рішення про компенсацію їм за примусово відчужене майно, також не складено акт про примусове відчуження майна. На їх звернення щодо складання такого акта, їм було відмовлено через відсутність порядку для складання актів про примусове відчуження або вилучення майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації.
З огляду на це позивачі звернулися до суду за захистом своїх порушених прав та просили стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України компенсацію за мобілізоване (примусово відчужене) майно на користь ОСОБА_1 - 741 130 грн 63 коп., ОСОБА_2 - 988 394 грн 25 коп., ОСОБА_3 - 329 134 грн 63 коп. та по 200 тис. грн кожному на відшкодування завданої моральної шкоди.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня
2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено частково.
Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 грошову компенсацію у розмірі по 100 тис. грн кожному. У задоволенні решти вимог щодо стягнення грошової компенсації та моральної шкоди відмовлено.
Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди виходили із того, що позивачі, маючи у власності частину будинку та гаражі, під час проведення на території Донецької області антитерористичної операції втратили можливість ними користуватися з причини дислокації військових частин Збройних Сил України та заселення військових у їх будинок. У такому випадку держава зобов`язана відшкодувати громадянам вартість вилучених у них будинків, проте на даний час відсутній закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України вартості мобілізованого майна. А тому, оскільки держава не виконала свій позитивний матеріальний та процесуальний обов`язок за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), а саме не прийняла спеціальні нормативно-правові акти щодо виплати компенсації за мобілізоване майно під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що позивачі мають право отримати від держави компенсацію за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції у розмірі по 100 тис. грн кожному. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суди виходили із того, що позивачами не доведено належними та допустимими доказами завдання їм такої шкоди та що вона завдана діями або бездіяльністю відповідачів.
У липні 2021 року до Верховного Суду з касаційною скаргою звернувся Кабінет Міністрів України, у якій просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року і ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову.
Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також у липні 2021 року до Верховного Суду з касаційною скаргою звернувся представник ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4, у якій вона просила скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року і постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження судових рішень представник заявників зазначала пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, у якому він просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 без задоволення.
Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України.
12 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою від 01 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 є співвласниками 1/2 частини житлового будинку (квартири АДРЕСА_1, загальною площею 99,7 кв. м (а. с. 6, 7, т. 1).
Також ОСОБА_2 є власником гаража з підвалом, загальною площею 25 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 (а. с. 13, 14, т. 1).
ОСОБА_1 є власником гаража, загальною площею 31,2 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 15, 16, т. 1).
29 січня 2016 року керівник військово-цивільної адміністрації м. Мар`їнки Тесля О. О. видав ОСОБА_1 довідку - підтвердження № 54/05-05 про те, що він та члени його сім`ї ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під час проведення антитерористичної операції втратили можливість проживати у вищезазначеному житловому будинку у період з 11 липня 2014 року, але продовжували контролювати цілісність своєї нерухомості та майна. У період з 8 червня 2015 року і по теперішній час така можливість повністю втрачена з причини дислокації військових частин Збройних Сил України на вул. Зелений гай та заселення військових у приватні будівлі. ОСОБА_1 та інші члени сім`ї дійсно є потерпілими під час проведення антитерористичної операції і повністю втратили нерухомість і майно, яке знаходилося у будинку (а. с. 17, т. 1).
18 липня 2016 року комісія військово-цивільної адміністрації м. Мар`їнки та села Побєда Мар`їнського району Донецької області склала акт, яким підтвердили, що ОСОБА_1 та інші члени сім`ї дійсно є постраждалими під час проведення антитерористичної операції і повністю втратили нерухомість і майно, яке знаходилось у будинку (а. с. 18, т. 1).
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з заявою щодо складання акта про примусове вилучення будинку та проведення оцінки вартості будинку (а. с. 25, т. 1).
Того ж дня ОСОБА_1 звернувся до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з заявою про виплату повної компенсації за примусово відчужене майно (а. с. 28, т. 1).
Донецька обласна військово-цивільна адміністрація листом від 20 лютого 2017 року повідомила ОСОБА_1 те, що рішення щодо примусового відчуження його квартири АДРЕСА_1 не приймалось.
Аналогічна за змістом відповідь міститься і у листі Донецької обласної військово-цивільної адміністрації від 22 лютого 2017 року.
У листі від 06 жовтня 2017 року військово-цивільна адміністрація м. Мар`їнки та с. Побєда зазначила, що дозвільної документації на розміщення військових у приватних будинках та документів про заборону доступу мирному населенню до своїх будинків не надає (а. с. 32, т. 1).
Відповідно до довідок, наданих управлінням соціального захисту населення Мар`їнської районної державної адміністрації ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 взяті на облік як внутрішньо переміщені особи з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції (а. с. 33-35, т. 1).
В обґрунтування заявленого позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 зазначали, що вони не отримали від держави ні житла, ні компенсації за примусове відчуження належного їм майна, на яку вони мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а тому просили про задоволення їхніх позовних вимог.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про те, що передача цієї справи необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки позивачі, маючи у власності частину будинку та гаражі, під час проведення на території Донецької області антитерористичної операції втратили можливість ними користуватися з причини дислокації військових частин Збройних Сил України та заселення військових у їх будинок. У такому випадку держава зобов`язана відшкодувати громадянам вартість вилучених у них будинків, проте на даний час відсутній закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України вартості мобілізованого майна.Зокрема, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеної компенсації, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування. На підставі викладеного передбачене у статті 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" право на компенсацію вартості будівлі, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за примусово відчужене майно.
Підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, визначену частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, обґрунтовано посиланням на те, що законодавцем не затверджено механізму виплати компенсації за мобілізоване майно під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, тому постає питання щодо можливості застосування до таких правовідносин загальних норм, зокрема норм статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Крім того, існує необхідність формування висновку Великою Палатою Верховного Суду щодо повноважень суду за наявності позовних вимог до держави про компенсацію за мобілізоване (відчужене майно) замість цього присудити особі компенсацію за невиконання державою позитивного обов`язку у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції та відповідних рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційних скарг, мотиви, з яких справу передано для розгляду, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для прийняття справи до свого розгляду, з огляду на таке.
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має, як правило, оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.
Виключна правова проблема як така має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджений і, якщо так, то чи були вони ефективні.
Разом з тим в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року відсутні посилання на кількісні й якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці.
Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду Великою Палатою Верховного Суду указаної справи згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України відсутні.
Згідно з частиною шостою статті 404 ЦПК України, якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду повертає справу на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.
Керуючись статтею 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду