ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2022 року
м. Київ
справа № 644/6483/17
провадження № 61-13264св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 7 червня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Бровченка І. О., Бурлака І. В., Колтунової А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 24 січня 2004 року перебувала з ОСОБА_2 у шлюбі, який рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2014 року розірвано. За час шлюбу та за спільні кошти ними набуте майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2019 року, ухваленим у складі судді Клименка А. М., позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 18/100 часток квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 82/100 часток квартири АДРЕСА_1 .
У іншій частині позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції встановив, що частина грошових коштів у сумі 25 400 доларів США, які витрачені ОСОБА_2 на придбання спірної квартири не є спільними коштами подружжя; інша частина грошових коштів у сумі 14 100 доларів США, витрачена сторонами на придбання спірної квартири, є спільним майном подружжя, тому придбана за них частина квартири є спільною власністю подружжя і підлягає поділу.
Виходячи з вартості квартири на час її придбання, яка становила 39 500 доларів США, частка квартири, придбана сторонами за спільні кошти в сумі 14 100 доларів США, становить: 14100:39500х100=35,69, що відповідає 36/100 часткам.
Оскільки доказів наявності між сторонами домовленості про зміну розміру часток подружжя у спільно набутому майні не надано, виходячи з положень, встановлених статтею 60 СК України, та їх рівності, частка кожного подружжя у спільно набутому майні становить 36/100:2=18/100 часток.
Постановою Харківського апеляційного суду від 7 червня 2019 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2019 року змінено.
Поділено майно, що є об`єктом спільної сумісної власності, а саме квартиру АДРЕСА_1, з визнанням за кожним із подружжя права власності по Ѕ частці на це майно.
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд встановивши, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, здійснив поділ вказаної квартири з урахуванням приписів статей 60, 69, 70 СК України, застосувавши принцип рівності часток кожного з подружжя у такому майні, і визнав за кожним право власності по Ѕ частці квартири, змінивши рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У липні 2019 року ОСОБА_2 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив постанову Харківського апеляційного суду від 7 червня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення є незаконним та необґрунтованим, постановленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Вважає, що суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, суд помилково виходив з нікчемності договору дарування, оскільки договір дарування суми у гривні має бути укладений у будь-якій формі.
Посилаючись на зазначене, просив про задоволення касаційної скарги.
Позиція інших учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на безпідставність її доводів. Зазначала, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, зокрема, договору купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до якого вона як дружина ОСОБА_2 надала згоду на укладення цього договору, та ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, тому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано з Орджонікідзевського районного суду м. Харкова матеріали справи № 644/6483/17.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 24 січня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2014 року розірвано. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У рішенні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2014 року встановлено, що сторони припинили сімейно-шлюбні відносини влітку 2012 року.
Рішенням апеляційного суду Харківської області від 25 серпня 2015 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 грудня 2014 року змінено, виключено з його мотивувальної частини посилання про те, що сторони припинили сімейно-шлюбні відносини влітку 2012 року.
Також судами встановлено, що 30 травня 2013 року мати відповідача - ОСОБА_5 уклала з Агентством нерухомості "Город" (далі - АН "Город") договір на інформаційно-довідкове обслуговування, відповідно до якого АН "Город" прийняло на себе зобов`язання надати ОСОБА_5 послуги з вивчення ринку нерухомості та пошуку трикімнатної квартири для придбання у власність.
Того ж дня ОСОБА_5 уклала договір-зобов`язання, за яким прийняла на себе зобов`язання у строк до 5 червня 2013 року укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .
5 липня 2013 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продала належну їй однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 за 203 022,20 грн, що на той час еквівалентно 25 400 доларам США, і передала отримані від продажу грошові кошти сину - ОСОБА_2 для придбання квартири.
5 липня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_6 продала, а ОСОБА_2 купив у власність квартиру АДРЕСА_1 за 39 500 доларів США, право власності на яку зареєстрували за ОСОБА_2 .
З пункту 9 договору купівлі-продажу суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 як дружина ОСОБА_2 у відповідній заяві, справжність підпису на якій посвідчено 5 липня 2013 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шуть О. Г., зареєстрованій за № 5552, надала згоду на придбання спірної квартири.
З довідки КП "Жилкомсервіс" суд апеляційної інстанції також встановив, що ОСОБА_1 разом із дітьми з 10 липня 2013 року зареєстрована та постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов до таких висновків.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).
Частина перша статті 69 СК України встановлює, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Статтею 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд приймає до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, яке є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
Обґрунтовуючи позов, позивач посилалась на те, що квартира АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому просила визнати за нею право власності на Ѕ її частку.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказував, що спірна квартира є його особистою приватною власністю, оскільки набута ним за особисті кошти, які отримані ним в дар від матері.
Відповідно до частини п`ятої статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до пункту статті 1 Декрету Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року № 15-93 під "валютними цінностями" маються на увазі іноземна валюта, валюта України (гривня), банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери (виражені в гривні, в іноземній валюті або банківських металах).
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд вказував на те, що у разі укладення договору дарування грошових коштів на суму 25 400 доларів США, такий правочин не лише мав бути вчинений у письмовій формі, а й підлягав нотаріальному посвідченню.
Судом встановлено, що договір дарування грошей у розмірі 25 400 доларів США, на який посилається відповідач як на підставу своїх заперечень, відповідач та його мати у відповідній формі не укладали.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що заявлене до поділу майно набуте сторонами за час шлюбу та, врахувавши рівність часток дружини і чоловіка, яку останній не спростував, дійшов правильного висновку про поділ цього майна між сторонами.
Доводи заявника стосовно невстановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваної постанови апеляційного суду, в якій послідовно та обґрунтовано мотивовано висновки суду.
Твердження про помилковість висновку апеляційного суду щодо нікчемності договору дарування йому валюти, оскільки подаровано було 203 022,20 грн, суд касаційної інстанції вважає безпідставними.
Обставини про передачу відповідачеві від матері саме 25 400 доларів США в дар для придбання квартири встановлені рішенням суду першої інстанції, яке відповідач не оскаржував, в тому числі і щодо обстави, ним встановлених.
Інші наведені доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте відповідно до статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.
Апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні, суд касаційної інстанції відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.