Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 341/362/20
провадження № 61-17084св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Вікторівська сільська рада Галицького району Івано-Франківської області,
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Василишин Л. В., Горейко М. Д.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсними та скасування рішень органу місцевого самоврядування.
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсними та скасування рішень органу місцевого самоврядування.
Позивач просив визнати недійсними та скасувати: рішення Вікторівської сільської ради від 24 грудня 2017 року № 22-12/2017 "Про відчуження земельної ділянки", від 30 березня 2018 року № 24-13/2018 "Про надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства", від 07 березня 2019 року № 2-17/2019 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" та стягнути судові витрати.
Третя особа ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції пояснення щодо позову, в якому на підставі статей 181, 255 ЦПК України просив постановити ухвалу про закриття провадження у справі.
Клопотання про закриття провадження у справі мотивоване тим, що твердження позивача про те, що вирішення земельних питань віднесено до компетенції виконавчого органу сільської ради є безпідставним та необґрунтованим. Набуття особами права власності або користування на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проекту землеустрою та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність або користування. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування чи власність. ОСОБА_1 надано земельну ділянку орієнтовною площею 0,33 га для ведення особистого селянського господарства із земель запасу сільської ради. Дана земельна ділянка не є сформованою, не містить площі, меж, кадастрового номера, адреси тощо. Виходячи із зазначеного не може бути об`єктом цивільних прав, в той же час, ОСОБА_1 не є власником чи користувачем земельної ділянки. Дана земельна ділянка належить до земель запасу сільської ради з 1993 року.
Вважає, що даний спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Просив вказане клопотання задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 08 липня 2020 року у складі судді Юсип І. М. клопотання третьої особи ОСОБА_2 задоволено.
Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсними та скасування рішень Вікторівської сільської ради. Роз`яснено позивачу право на звернення з зазначеним позовом в порядку адміністративного судочинства.
Ухвала місцевого суду мотивована тим, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки позивач звернувся із позовом до суб`єкта владних повноважень про скасування рішень сільської ради про відчуження, надання земельної ділянки та надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, за результатами розгляду таких заяв орган самоврядування приймає відповідні рішення, відповідач реалізовує свої функції у сфері управлінської діяльності, тому даний спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Ухвалу Галицького районного суду Івано-Франківської області про закриття провадження у справі від 08 липня 2020 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у цій справі спір стосується правомірності рішень Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 24 грудня 2017 року щодо відчуження земельної ділянки та від 07 березня 2019 року про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) щодо земельної ділянки, якою користується інша особа, зокрема позивач ОСОБА_1 . Суд першої інстанції вищенаведеного не врахував, неправильно застосував положення пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб`єкта владних повноважень поглинається спором про речове приватне право, яке могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування або виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист такого права відбувається у порядку цивільного судочинства. У цій справі відносини мають приватноправовий, а не публічно-правовий характер.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Галицького районного суду Івано-Франківської області.
08 грудня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 09 грудня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 20 грудня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 820/4219/17, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 127/16433/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 536/158/16-ц та інших.
В касаційній скарзі зазначається, що зі змісту оскаржуваних рішень Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області можна встановити, що вони стосуються надання дозволу на розробку проекту землеустрою (технічної документації) щодо відведення земельної ділянки із земель запасу і прийняті рішення не створюють, не змінюють і не припиняють цивільних прав та обов`язків позивача по справі, оскільки у ОСОБА_1 не виникло жодних речових прав на земельну ділянку. Вказана справа належить до юрисдикції адміністративного суду.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що рішенням дев`ятої сесії сьомого демократичного скликання Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 31 березня 2017 року № 7-9/2017 надано ОСОБА_1 земельну ділянку орієнтовною площею 0,33 га для ведення особистого селянського господарства в с. Вікторів горішній із земель запасу Вікторівської сільської ради (а. с. 7).
Рішенням дванадцятої сесії сьомого демократичного скликання Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 24 грудня 2017 року № 22-12/2017 задоволено заяву ОСОБА_1, відчужено земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області (межівники ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) орієнтовною площею 0,10 га. Земельну ділянку орієнтовною площею 0,10 га для ведення особистого селянського господарства переведено в землі запасу Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області (а. с. 8).
Рішенням тринадцятої сесії сьомого демократичного скликання Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 30 березня 2018 року № 24-13/2018 надано ОСОБА_2 земельну ділянку орієнтовною площею 0,10 га для ведення особистого селянського господарства в с. Вікторів горішній із земель запасу Вікторівської сільської ради (а. с. 9).
Із витягу з рішення сімнадцятої сесії сьомого демократичного скликання Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 07 березня 2019 року № 2-17/2019 встановлено, що ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства в с. Вікторів ур. "Вище річки" Галицького району Івано-Франківської області орієнтовною площею 0,10 га (а. с. 10).
Згідно листа Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 10 вересня 2019 року № 154/02.2-17 встановлено, що ОСОБА_1 не є спадкоємцем спірної земельної ділянки, у зв`язку з тим, що дана земельна ділянка перебуває у комунальній власності Вікторівської сільської ради. На підставі рішення сільської ради земельна ділянка надана для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (учаснику АТО) (а. с. 11).
Згідно акта обстеження земельної ділянки від 20 вересня 2016 року № 3, складеного сільським головою Бойчуком В. В., депутатом сільської ради Дудком В. Д., встановлено, що спірна земельна ділянка (площею 0,33 га) з 1993 року позначена у книзі обліків як невжиток. Із 1976 року земельна ділянка використовується жителями села для сінокосіння. Встановити чи надавалась дана земельна ділянка у користування чи власність ОСОБА_1 неможливо, оскільки всі рішення сесій до 2013 року здані в архів. Межі земельною комісією не встановлені (а. с. 38).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_1 просив визнати недійсними та скасувати: рішення Вікторівської сільської ради від 24 грудня 2017 року № 22-12/2017 "Про відчуження земельної ділянки", від 30 березня 2018 року № 24-13/2018 "Про надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства", від 07 березня 2019 року № 2-17/2019 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" та стягнути судові витрати.
Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають
у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема,
з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
У частині першій статті 1 ЦК України указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Разом з тим за приписами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних
з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона
у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства,
у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку
з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору
в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, якщо один
з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції або владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їхні права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають
в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається майнового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 та постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 314/1409/21.
Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
Порівняльний аналіз указаних норм у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень).
Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
У разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про надання земельної ділянки у користування або у власність подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
При цьому оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб`єкта владних повноважень поглинається споромпро речове приватне право, яке могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування або виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист такого права відбувається у порядку цивільного судочинства.
З урахуванням викладеного, розгляду в адміністративних судах підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.
Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.
Аналогічний правовий висновок зазначений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 442/7672/19.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову в цій справі, окрім оспорювання рішення про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою, є законність відчуження рішенням сільської ради від 24 грудня 2017 року частини земельної ділянки, наданої ОСОБА_1 на підставі рішення сільської ради від 31 березня 2017 року.
Тому, незважаючи на відсутність у позивача зареєстрованих речових прав на спірну земельну ділянку, у вказаній справі наявний приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб`єкта владних повноважень поглинається спором про речове приватне право, яке могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування або виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, і захист такого права відбувається у порядку цивільного судочинства.
З урахуванням наведених норм процесуальних законів, можна зробити висновок, що здійснення захисту цивільного права, як і встановлення його існування, не віднесено до компетенції адміністративного суду.
З огляду на вказане, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що вказаний спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства.
Висновок, наведений у пункті 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 160/4211/19 про те, що спори про оскарження рішень про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки належать до юрисдикції адміністративного суду не може бути застосований у цій справі, оскільки спір виник не щодо вільної земельної ділянки, а щодо відчуженої рішенням органу місцевого самоврядування земельної ділянки, яка раніше була надана позивачеві.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 820/4219/17, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 127/16433/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 536/158/16-ц та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.