Постанова
Іменем України
21 січня 2022 року
м. Київ
справа № 308/334/20-ц
провадження № 61-17518св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Ужгородської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради Закарпатської області,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 грудня 2020 року у складі судді Дергачової Н. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Собослоя Г. Г., Готри Т. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій
У січні 2020 року заступник керівника Ужгородської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради Закарпатської області звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки у власність територіальної громади.
Свої вимоги прокурор обґрунтовував тим, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 23 лютого 2019 року у справі № 308/3120/15 скасовано пункт 6.9 рішення 5 сесії 5 скликання Ужгородської міської ради від 17 вересня 2010 року № 1582, яким надано дозвіл ОСОБА_2 на підготовку проекту відведення земельної ділянки, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в районі АДРЕСА_1, скасовано пункт 1.1 рішення 5 сесії 5 скликання Ужгородської міської ради
від 22 жовтня 2010 року № 1627 у частині затвердження проекту землеустрою та передачі земельної ділянки, площею 0,0994 га, у власність ОСОБА_2 та державний акт серії ЯЛ № 240486, який посвідчував право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку.
У цій частині постановою Закарпатського апеляційного суду від 28 травня 2019 року рішення суду залишено без змін, а в частині вирішення вимог про повернення земельної ділянки, площею 0,0994 га, кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, рішення суду першої інстанції скасовано, про становлено нове про відмову у задоволенні позову.
10 листопада 2010 року за договором купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбала земельну ділянку, площею 0,0994 га, кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів № 923260 та державним актом на право власності на земельну ділянку за цим кадастровим номером, виданим на ім`я відповідача 02 грудня 2010 року.
Судовими рішеннями встановлено, що рішенням від 17 вересня 2010 року за № 1582 міська рада протиправно надала дозвіл на розробку проектів землеустрою на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, у тому числі і щодо земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1, оскільки відведення земельних ділянок в тому числі і спірної не відповідало вимогам законодавства та порушувало положення Генерального плану міста Ужгорода.
У постанові Закарпатського апеляційного суду від 28 травня 2019 року зазначено, що розроблення детального плану території кварталу індивідуальної житлової забудови в районі АДРЕСА_1 та містобудівного обґрунтування закріплення меж земельних ділянок для комерційного використання та садибного, житлового будівництва в м. Ужгороді (об`їзна дорога) не спростовує факту невідповідності цільового призначення земельних ділянок, передбаченого детальним планом, функціональному призначенню території в районі АДРЕСА_1, встановленого Генеральним планом, оскільки такий детальний план у межах населеного пункту може лише уточнювати положення Генерального плану населеного пункту, розробляється на його основі і не може суперечити йому, зокрема, в частині використання та забудови територій.
Отже, судом визнано протиправними погодження комісією з розгляду питань, пов`язаних з погодженням документації із землеустрою, та затвердження Ужгородською міською радою проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1, у тому числі і щодо ділянки на АДРЕСА_1.
Інформація щодо спірної земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня. Водночас, за інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку земельна ділянка, кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, належить ОСОБА_1 .
Підсумовуючи, прокурор вказував на те, що земельна ділянка незаконно вибула з власності територіальної громади міста Ужгорода, право власності територіальної громади на землю не поновлене, виникла необхідність його захисту та наявні правові підстави для витребування земельної ділянки на користь територіальної громади.
На території Закарпатської області органом, уповноваженим здійснювати державний контроль за використанням і охороною земель, запобігати порушенням у цій сфері та вживати заходи до їх усунення є Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області. Цей державний орган не наділений повноваженнями на пред`явлення позовів про витребування земельних ділянок і не може виступати позивачем. Органом, на який у такому випадку державою покладений обов`язок зі здійснення діяльності, спрямованої на захист інтересів держави, є Ужгородська міська рада, яка, незважаючи на встановлення судовими рішеннями незаконності розпорядження спірною земельною ділянкою всупереч інтересам територіальної громади не вжила заходів до поновлення порушеного права на землю.
Правовідносини із набуття права власності на земельні ділянки із земель державної та комунальної власності, зважаючи не те, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливим захистом держави, становлять значний суспільний інтерес. Наведені обставити є підставою для вжиття заходів з метою захисту інтересів держави прокурором, який відповідно до статті 121 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56 ЦПК України пред`являє позов та здійснює представництво інтересів держави. Звернення прокурора до суду в інтересах держави у сфері регулювання земельних відносин спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законних прав та інтересів територіальної громади на володіння та користування землею.
Посилаючись на викладене, позивач просив витребувати від ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0994 га,вартістю 609 451,22 грн, кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, що розташована на АДРЕСА_1, на користь територіальної громади міста Ужгорода.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 грудня 2020 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ще на час звернення прокурора м. Ужгорода з першим позовом до Ужгородської міської ради у березні 2015 року була об`єктивна можливість встановити власника спірної земельної ділянки та належного відповідача у справі з метою своєчасного звернення за захистом порушених прав до суду. З вимогами до ОСОБА_1 про витребовування спірної земельної ділянки прокурор звернувся лише у січні 2020 року, тобто з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові. Посилання прокурора на те, що відлік строку для звернення до суду розпочався із дня набрання законної сили рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 23 лютого 2018 року, є такими, що суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду у справі № 914/3224/16 про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Про порушення прав територіальної громади міста Ужгорода прокурору могло бути відомо із 17 вересня 2010 року, тобто з дати прийняття рішення Ужгородською міською радою № 1582 про надання дозволу на розробку проектів землеустрою на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, у тому числі і щодо земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1. Крім того, у 2010 році спірна земельна ділянка вибула із власності територіальної громади і була передана у власність ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, тобто, момент вибуття останньої із комунальної власності.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради, власне - в інтересах територіальної громади міста Ужгорода в особі її представницького органу місцевого самоврядування. За такої умови Ужгородській міській раді було достеменно відомо про набуття ОСОБА_1 у власність спірної земельної ділянки шляхом купівлі її у ОСОБА_2 та про відповідне оформлення прав, оскільки державний акт серії ЯЛ № 210926 від 02 грудня 2010 року, на право власності на земельну ділянку, площею 0,0994 га, з кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, виданий за підписом начальника Відділу Держкомзему в місті Ужгороді. Отже, вся інформація щодо земельної ділянки та переходу прав на неї була опрацьована та офіційно зафіксована; акт підписаний Ужгородським міським головою 15 березня 2011 року, а 17 березня 2011 року - зареєстрований. Тобто, про вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади за наведених обставин було відомо з того часу, тобто з 2010 - 2011 років.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У жовтні 2021 року заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 грудня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2110/15-ц, № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 369/6601/15-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц, Верховного Суду України у справі № 369/6601/15-ц.
У своїй касаційній скарзі прокурор просить розгляд касаційної скарги здійснювати у судовому засіданні за участю представника прокуратури. Про дату час розгляду справи повідомити Закарпатську обласну прокуратуру та Офіс Генерального прокурора.
Щодо проведення судового розгляду Верховним Судом за участю прокурора
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК Українине передбачено.
Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Сторона позивача реалізувала свої процесуальні права шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі,що відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи. Клопотання про розгляд справи судом касаційної інстанції за участю прокурора не містить обґрунтування того, які ще важливі для справи пояснення може надати прокурор лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово.
Верховний Суд, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами.
Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух відображено. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання пояснень, Верховний Суд не вбачає підстав для задоволення клопотання заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури про розгляд справи за особистої участі прокурора.
У грудні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що прокурори, юрисдикція яких розповсюджується на місто Ужгород та Закарпатську область, з 06 жовтня 2015 року мали реальну можливість для встановлення законного власника земельної ділянки, і могли залучити до участі у справі № 308/3120/15-ц належного відповідача у справі.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини, встановлені судами
Рішенням 5 сесії Ужгородської міської ради V скликання від 17 вересня 2010 року № 1582, серед інших громадян, ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 на підставі державного акта серії ЯЛ № 240486 на право приватної власності на землю, виданого 05 листопада 2010 року, 10 листопада 2010 року відчужила належну їй земельну ділянку ОСОБА_1 .
15 березня 2011 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 10 листопада 2010 року, виданий державний акт серії ЯЛ № 210926 на право власності на земельну ділянку, площею 0,0994 га, кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, розташовану на АДРЕСА_1, акт зареєстрований 17 березня 2011 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 211010001000132.
У березні 2015 року прокурор міста Ужгорода звернувся в суд із позовом до Ужгородської міської ради та 31 фізичної особи про визнання недійсними та скасування рішень Ужгородської міської ради про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення і передачі у власність земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2018 року задоволено частково позов прокурора міста Ужгорода до Ужгородської міської ради та 31 фізичної особи про визнання недійсним та скасування рішення Ужгородської міської ради про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення і передачі у власність земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, а саме: визнано незаконним та скасовано пункт 6.9 рішення 5 сесії Ужгородської міської ради 5 скликання від 17 вересня 2010 року № 1582 у частині надання дозволу на підготовку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд в районі АДРЕСА_1, в тому числі ОСОБА_2, площею 0,10 га, поз. 155, пункт 1.1 рішення 5 сесії Ужгородської міської ради V скликання від 22 жовтня 2010 року № 1627 у частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення та передачі у власність земельної ділянки, в тому числі ОСОБА_2, площею 0,0994 га, та повернуто до земель комунальної власності, у тому числі земельну ділянку, кадастровий номер 2110100000:62:002:0268, площею 0,0994 га.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що Ужгородською міською радою рішенням від 17 вересня 2010 року № 1582 протиправно надано дозвіл на розробку проектів землеустрою на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, оскільки орган місцевого самоврядування, враховуючи підстави, передбачені частиною сьомою статті 118 ЗК України, повинен був відмовити заявникам у задоволенні їхніх клопотань через невідповідність відведення земельних ділянок вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів і невідповідність місця розташування земельних ділянок вимогам генерального плану міста Ужгорода, затвердженого у встановленому законом порядку. Таким чином, затвердження Ужгородською міською радою проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам здійснені протиправно. Розроблення детального плану території кварталу індивідуальної житлової забудови в районі АДРЕСА_1 та містобудівного обґрунтування закріплення меж земельних ділянок для комерційного використання та садибного, житлового будівництва в місті Ужгороді (об`їзна дорога) не спростовує факту невідповідності цільового призначення земельних ділянок, передбаченого детальним планом, функціональному призначенню території в районі АДРЕСА_1, встановленого положеннями генерального плану, оскільки такий детальний план у межах населеного пункту може лише уточнювати положення генерального плану населеного пункту, розробляється на його основі і не може суперечити йому, зокрема в частині видів використання та забудови територій.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 28 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 23 лютого 2018 року у частині повернення на користь територіальної громади міста Ужгорода земельної ділянки, кадастровий номер 2100100000:62:002:0268, площею 0,0994 га, скасовано і в цій частині у задоволенні заявлених позовних вимог прокурору міста Ужгорода відмовлено.
Нормативно-правове обґрунтування
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Статтею 256 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Частинами третьою, четвертою статті 56 ЦПК України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора.
Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цихінтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Частинами першою та п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту того, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся своєчасно за його захистом до суду, недостатньо. Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.
Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засадзахисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав, суду потрібно встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.
Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Крім того, у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Вказаний висновок щодо застосування норм права сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18).