Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 206/6401/18
провадження № 61-9197св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1,
відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив стягнути з відповідача суму боргу за договором позики.
На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 01 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримав від позивача у борг 170 000,00 грн та надав розписку про отримання грошових коштів.
Укладаючи вказаний договір, сторони домовились, що борг буде повернено до 01 вересня 2018 року, однак у визначений строк відповідач не повернув суму боргу.
01 жовтня 2018 року позивач направив на адресу відповідача лист-вимогу про повернення боргу протягом семи днів з моменту отримання вказаного листа, однак станом на 24 жовтня 2018 року ОСОБА_2 борг так і не повернув.
ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_2 зобов`язаний повернути суму основного боргу з урахуванням інфляційного збільшення, неустойки та 3 % річних у загальному розмірі 299 785,00 грн.
Враховуючи, що ОСОБА_2 в добровільному порядку не повертав отриману позику протягом тривалого часу, позивач вважав, що є підстави для її стягнення у судовому порядку.
У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1, у якій просив визнати недійсним договір позики від 01 вересня 2013 року.
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що договір позики від 01 вересня 2013 року носить фіктивний характер оформленої угоди, дійсною метою якої є покладення матеріальної відповідальності на ОСОБА_2 як на працівника у зв`язку з виконанням трудових функцій.
У зв`язку з виникненням недостач під час роботи у ОСОБА_1, ОСОБА_2 змусили підписати два договори позики та дві розписки про отримання коштів, які фактично ним не отримувались та йому не передавались, а саме: договір позики на суму 170 000,00 грн від 01 вересня 2013 року з граничним строком оплати до 01 вересня 2018 року та договір позики на суму 41 629,00 грн від 04 лютого 2015 року.
Обидва договори були оформлені в один день та на вимогу ОСОБА_1 до них внесено різні дати та суми коштів, які нібито отримано.
Розписки підписані свідками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кульковими ручками одного кольору із зазначенням дат віддалених між собою більше року.
Між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були суто робочі стосунки.
У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 вимагав у ОСОБА_2 грошові кошти, він був змушений звернутись до поліції та за його заявою відкрито кримінальне провадження № 12017040700000903 за статтею 356 КК України.
В подальшому ОСОБА_1 звернувся до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовом про стягнення з ОСОБА_2 суми основного боргу та штрафних санкцій за договором позики від 04 лютого 2015 року.
Стягнення недостач із працівників на підставі фіктивних договорів позики є звичайною практикою ФОП " ОСОБА_1", про що свідчать чисельні рішення судів про стягнення боргу за подібними договорами позики.
ОСОБА_2 наполягав на тому, що спірний договір позики носить удаваний характер, у зв`язку з чим просив суд визнати його недійсним.
Короткий зміст судового рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 травня 2021 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір позики на суму 170 000,00 грн від 01 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору у розмірі 768,40 грн, а також понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 100,00 грн.
Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог, суд першої інстанції виходив знедоведеності існування між сторонами правовідносин саме за договором позики, оскільки ОСОБА_1 зазначених у спірній розписці коштів не передав, а ОСОБА_2 вказані кошти не отримував, тобто в контексті статті 1046 ЦК України фактично договір позики не може вважатися укладеним, оскільки не відбулася реальна передача позикодавцем позичальникові грошових коштів, яка визначає момент укладення договору позики.
Суд посилався на те, що ОСОБА_1 у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи № 206/7116/16-ц підтвердив, що час від часу виявлені нестачі він оформлював шляхом складання працівниками боргових розписок, на підставі яких в подальшому звертався до суду з метою стягнення грошових коштів, а тому ці обставини доказуванню не підлягають на підставі частини четвертої статті 82 ЦПК України.
Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначав, що виходив з того, що відмовляючи у задоволенні первісного позову та встановивши, що за спірним договором позики від 01 вересня 2013 року не відбулось реального отримання грошових коштів, врахувавши оспорюваність договору позики ОСОБА_2, суд дійшов висновку про те, що наявні підстави для визнання цього правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просить касаційну скаргу задовольнити, скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісні позовні вимоги, у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Самарського районного суду м. Дніпропетровська.
23 липня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.
Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначав, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, а також у зв`язку із тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц (провадження № 61-41962св18), від 16 січня 2019 року у справі № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14.
Зазначав, що ОСОБА_2 до матеріалів справи залучено невідомий для ОСОБА_1 документ під назвою "розписка", яка відрізняється від наданого ОСОБА_1 оригіналу, зокрема тим, що там містяться підписи свідків. Йому не відомо про інший примірник розписки, який не має юридичної сили, оскільки знаходиться у самого позичальника, а не у позикодавця, підпису позикодавця він не містить, і встановити, коли саме його написано не можливо, що й не було встановлено судом першої інстанції.
Під час розгляду справи не було досліджено договору та розписку від 01 вересня 2013 року.
Допитані свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не змогли напевне повідомити, коли саме і які розписки вони посвідчували своїми підписами, та хто їх просив підписати, що підтверджується звукозаписом судового засідання. Також свідки не підтвердили факт наявності трудових відносин, а лише констатували факт існування взаємин між позивачем та відповідачем.
Свідок ОСОБА_4 під час розгляду справи № 206/7116/16 стверджувала, що розписка на 170 000 грн їй не відома (протокол судового засідання від 16 січня 2018 року). Однак суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вказав, що ОСОБА_4 особисто засвідчила своїм підписом розписку, складену ОСОБА_2 на суму 170 000 грн, про що її особисто попросив ОСОБА_1, однак фактичної передачі коштів не відбувалося. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 домовилися між собою, а вона лише засвідчила розписку як свідок.
Вказане суперечить справжнім поясненням свідка ОСОБА_4, яка не тільки не змогла напевне згадати, коли саме, де та скільки розписок посвідчувала своїм підписом, вона навіть не змогла відповісти на питання чи взагалі посвідчувала розписку.
Зазначені обставини судом першої та апеляційної інстанцій проігноровано.
Суди безпідставно ототожнили відносини у цій справі з іншими відносинами між позивачем та відповідачем, які були предметом розгляду іншої цивільної справи № 206/7116/16, однак правовідносини за договором позики від 01 вересня 2013 року виникли набагато раніше взаємин, які були предметом цивільної справи № 206/7116/16.
Також зазначав, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було трудових відносин, оскільки відсутні копії трудової книжки, трудові договори, підписи у відомостях, бланках чи інших паперах, чи хоча б якісь похідні докази трудових відносин.
Крім того, висновки суду щодо неотримання ОСОБА_2 коштів за договором позики є хибними, оскільки у справі встановлено, що на час предʼявлення позову та виникнення спору оригінал договору позики з розпискою позичальника про отримання суми позики, знаходився у ОСОБА_1 (позикодавця), що згідно з положенням статті 545 ЦК України є одним із свідчень того, що зобовʼязання з повернення позики позичальником не виконано.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Показаннями сторони та показами свідків не може доводитись факт виконання зобовʼязання за договором. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-16630св19).
Окрім того, Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц (провадження № 61-41962св18) зробив висновок, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладання договору та змісту умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Верховний Суд при розгляді цивільної справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18) зазначив, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Вказане також узгоджується з висновками Верховного Суду України, які викладені у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.
Суди проігнорували наявність у ОСОБА_1 оригіналу договору позики від 01 вересня 2013 року та оригіналу розписки, що підтверджує існування між сторонами відносин позики. Суди всупереч обставинам справи та вищевказаним висновкам Верховного Суду, безпідставно зазначили у рішенні, що ОСОБА_1 не довів факт передачі грошових коштів ОСОБА_2 .
Окрім того, суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов, взагалі не дав оцінки заяві про застосування строків позовної давності, поданої позивачем ОСОБА_1 12 квітня 2019 року.
Строк позовної давності про визнання недійсним договору позики від 01 вересня 2013 року закінчився ще 01 вересня 2016 року.
Зазначав, що суд, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, взагалі не обґрунтував належним чином правові підстави для його задоволення.
Аргументи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Трушев О. П., просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, оскільки скаржник не зазначив конкретні порушення судом норм матеріального та процесуального права, а лише зводить свою позицію до переоцінки доказів, що одержали відповідну правову оцінку під час розгляду справи. Крім того, доводи скаржника про те, що судами не враховані позиції Верховного Суду, жодним чином не обґрунтовані, адже наведені скаржником рішення були прийняті за зовсім інших обставин справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що згідно з пунктом 1.1 договору позики (між фізичними особами, безпроцентної) від 01 вересня 2013 року № 1, який укладено між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник), позикодавець передає позичальникові безпроцентну позику в сумі 170 000,00 грн готівкою, а позичальник зобов`язується повернути отриману суму в строки і у порядку, зазначені в цьому договорі (т. 1 а. с. 6).
Відповідно до розписки про отримання позики від 01 вересня 2013 року, ОСОБА_2 підтвердив, що ним отримано від ОСОБА_1 грошові кошти у позику на підставі договору позики від 01 вересня 2013 року № 1 в сумі 170 000,00 грн в день складання цієї розписки. Грошові кошти зобов`язався повернути у строк до 01 вересня 2018 року (т. 1 а. с. 7).
Факт отримання грошових коштів за вказаною розпискою було посвідчено свідками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 24).
Оригінал вказаної розписки у двох примірниках також було оглянуто в судовому засіданні та долучено до матеріалів справи (т. 1 а. с. 170, т. 2 а. с. 97).
01 жовтня 2018 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 лист-вимогу про повернення боргу у розмірі 170 000,00 грн протягом семи днів з дня отримання цього листа. Також попереджено, що у разі невиконання зазначених вимог протягом встановленого строку, будуть нараховані 3 % річних, інфляційні витрати та стягнено заборгованість у судовому порядку (т. 1 а. с. 8, 9).
Згідно з договором позики від 04 лютого 2015 року № 2 ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 безпроцентну позику у розмірі 41 629 грн з кінцевим строком повернення до 04 лютого 2016 року (т. 1 а. с. 25, 26).
На підтвердження отримання грошових коштів за вказаним договором ОСОБА_2 склав розписку про отримання позики у сумі 41 629,00 грн від 04 лютого 2015 року (т. 1 а. с. 27).
Крім того, згідно з витягом з кримінального провадження № 12017040700000903 слідчим Самарського відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області 06 липня 2017 року було внесено відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_2 про кримінальне правопорушення, передбачене статтею 356 КК України (т. 1 а. с. 129).
Листом від 10 грудня 2018 року № 45.4/П-32 потерпілого у кримінальному провадженні № 12017040700000903 ОСОБА_2 повідомлено, що його скаргу розглянуто, досудове розслідування за кримінальним провадженням триває. Слідчим надано доручення оперативному підрозділу Самарського ВП на проведення слідчих (розшукових дій), включно на проведення допиту свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 130).
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснила, що з ОСОБА_2 вони разом працювали у ОСОБА_1 у період з 2013 року до 2015 року.
Вказувала, що вона працювала неофіційно на ОСОБА_1, щодо офіційного працевлаштування ОСОБА_2 їй не відомо, однак вона бачила ОСОБА_2 кожен день на роботі, він виконував доручення ОСОБА_1, їздив на машині, яку надав йому ОСОБА_1 . Вона виконувала функції комірника, а ОСОБА_2 працював водієм, він розвозив товар (картки поповнення рахунку) по точках та збирав гроші.
У ОСОБА_2 та ОСОБА_1 іноді були суперечки щодо нестач, які вирішувались шляхом написання розписки про те, що ОСОБА_2 позичив кошти та зобов`язаний їх повернути.
Вона особисто була свідком складання таких розписок. Також підтвердила у судовому засіданні той факт, що вона особисто засвідчила своїм підписом розписку, складену ОСОБА_2 за договором позики на суму 170 000,00 грн, про що її особисто просив ОСОБА_1, однак фактичної передачі коштів не відбувалося. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 домовилися між собою, а вона лише засвідчила розписку як свідок.
Після звільнення вона залишилась в нормальних стосунках з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Крім того, зазначила, що всі документи вони підписували у будні дні, точно не у вихідні, однак коли саме це було вона не пам`ятає, бо пройшло вже багато років.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснила суду, що вона працювала у "Точка-М" на ОСОБА_1, займалася договірною роботою та вела бухгалтерію. Була знайома з ОСОБА_2 .
Наскільки їй відомо, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були друзями, у них знаходяться поруч дачі.
ОСОБА_2 офіційно не працював на ОСОБА_1, однак фактично займався виконанням певних робочих доручень ОСОБА_1, їздив на авто, яке надав йому ОСОБА_1 . Зарплату вона ОСОБА_2 не видавала, однак за дорученням ОСОБА_1 видавала ОСОБА_2 певні суми грошей. Між ними, скоріше, були бізнес-відносини.
Щодо особистих суперечок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 їй нічого не відомо. Зазначила, що вона дійсно засвідчувала своїм підписом розписки ОСОБА_2, це було у 2015 році, однак в її присутності ОСОБА_2 ніяких грошових коштів від ОСОБА_1 не отримував. Також зазначила, що вона чула про наявність боргів ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 .
Також, в судовому засіданні було оглянуто матеріали цивільної справи № 206/7116/16, зокрема досліджено протоколи та аудіозапис судових засідань та встановлено таке.
ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу та штрафних санкцій за договором позики від 04 лютого 2015 року.
В ході розгляду вказаної цивільної справи було допитано ОСОБА_1, в тому числі і як свідка, та в судовому засіданні останній пояснив, що ОСОБА_2 дійсно працював у нього водієм-експедитором. Також зазначив, що на підприємстві траплялися крадіжки, недостачу він оформляв як позику на працівників, яку згодом стягували через суд. Пояснив, що ОСОБА_2 має два різні борги, за якими складав розписки. Підтвердив, що ОСОБА_2 має на руках примірник оригіналу розписки.
Свідок ОСОБА_3 підтвердила факт написання ОСОБА_2 двох розписок на суму 170 000,00 грн та 45 000,00 грн, однак факт передачі грошових коштів за вказаними розписками підтвердила лише у сумі 45 000,00 грн. Розписка про отримання грошей була складена десь через рік після отримання грошей. Також підтвердила існування двох фактів крадіжок. Зазначала, що сума 170 000,00 грн за розпискою фактично ОСОБА_2 не видавалась, так оформили недостачу, виниклу в результаті крадіжки.
Свідок ОСОБА_4 також пояснювала, що у ОСОБА_2 в ході роботи виникали нестачі, у зв`язку з тим, що він не міг їх повернути, ОСОБА_1 сказав, щоб він або повертав гроші, або писав розписку. Це було у 2015 році. Вона була присутня під час написання однієї з розписок ОСОБА_2, та їй відомо, що ОСОБА_2 писав ще одну розписку. Її запросив ОСОБА_1 до кабінету та повідомив, що ОСОБА_2 буде писати боргову розписку. Після написання цієї розписки всі розійшлися, в той день гроші ніхто нікому не передавав. Після ознайомлення з оригіналами розписок свідок підтвердила, що на них стоїть її підпис, яким вона підтвердила факти отримання ОСОБА_2 грошових коштів, однак наполягала на тому, що при ній ніколи грошові кошти у борг за цими розписками не передавалися.
Свідок ОСОБА_5 пояснював, що на роботі чув що ОСОБА_2 брав гроші у ОСОБА_1, однак свідком передачі коштів він не був. Про ці обставини йому відомо лише з розмов колег.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2018 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2018 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Крім того, вказаним рішенням суду встановлено, що сам позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні зазначав, що грошові кошти за договором позики від 04 травня 2015 року відповідачу не передавав, а сам договір та розписка були написані у зв`язку з наявністю нестач, які виникли в ході трудової діяльності ОСОБА_2 (а. с. 28-30).