Постанова
Іменем України
21 січня 2022 року
м. Київ
справа № 713/477/19
провадження № 61-9326св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Вижницької районної державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року у складі судді Кириляк А. Ю. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 червня 2020 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Литвинюк І. М., Половінкіної Н. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Вижницької районної державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, розірвання договору найму.
Позов обгрунтований тим, що він є власником домоволодіння у АДРЕСА_1 . Крім нього у цьому домоволодінні проживають: ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітні ОСОБА_4,
ОСОБА_5, ОСОБА_6 .
Він проживає у житловому будинку під літ. Б, а ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітні ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 у житловому будинку під літ. А.
Він, як власник домоволодіння, не може мирно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майно, а саме житловим будинком під літ. А, підвалом, які необхідні йому для власного використання.
Відповідачі не є членами його сім`ї, не пов`язані спільним побутом, не мають взаємних прав та обов`язків, у нього з відповідачами не існує договірних відносин, відповідачі не сплачують комунальні послуги, зокрема за природній газ та спожиту електроенергію. Наявність заборгованості за природній газ створює перешкоди у користуванні своєю власністю, відключення його майна від газопостачання, що унеможливлює подальше комфортне проживання.
Відповідачі добровільно виселитися відмовляються.
Просив усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження домоволодінням у АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ; розірвати договір найму житлового приміщення, укладений між ним та ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року у позові відмовлено.
Відмовивши у позові, суд першої інстанції, виходив з того, що відсутні належні докази укладення між позивачем та ОСОБА_2 договору найму житла, а також докази того, що дії відповідачів перешкоджають позивачу користуватися та розпоряджатися власністю, а борг за комунальні послуги виник з вини відповідачів.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року в частині відмови у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення скасовано, провадження у цій частині закрито. В іншій частині рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що 31 жовтня 2018 року Вижницький районний суд Чернівецької області вже прийняв рішення між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, яке залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 грудня 2018 року та набрало законної сили. У вказаній справі та у справі, що переглядається, сторони, предмет та підстави позовів є тотожними. Будь-яких нових обставин у цій справі позивач не зазначив.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у позові в частині розірвання договору найму, оскільки відсутні докази його укладення.
Постановою Верховного Суду від 04 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в частині позовних вимог про розірвання договору найму залишено без змін.
Верховний Суд, направивши справу в частині усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в цій частині є передчасними. Суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогою про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення до ОСОБА_2, ОСОБА_3 з тим самим предметом та з тих самих підстав. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам апеляційної скарги про те, що рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2018 року стосується іншого періоду користування відповідачами майном позивача і охоплює період 2018 року, оскільки власник зі спливом певного часу може пред`являти вимоги про виселення.
Вирішивши спір в частині позовних вимог про розірвання договору найму, суди дійшли правильного висновку про те, що відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір найму житла.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 червня 2020 року рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення залишено без змін.
Залишивши без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач належними та допустимими доказами не довів, що відповідачі чинять йому перешкоди у користуванні власністю та є підстави для їх виселення. Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 червня 2020 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Позивач як власник будинку обмежений у праві користування та розпорядження ним; не належить до членів сімʼї відповідачів, не пов`язаний із ними спільним побутом.
Відповідні обставини підтверджені показаннями свідків у судових засіданнях.
Він має право вимагати виселення відповідачів у будь-який час, що зазначено у висновках, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16, від 27 травня 2015 року № 6-92цс15, та постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 583/3745/16-ц, провадження № 61-29125св18, які суди не застосували.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з надвірними будівлями та господарськими спорудами у АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки Вижницької міської ради від 04 лютого
2019 року № 3-64 у вказаному будинку зареєстровані та проживають: ОСОБА_1, ОСОБА_7 - син, зареєстрований, але не проживає, ОСОБА_2 - син, зареєстрований та проживає, ОСОБА_3 - невістка, не зареєстрована, але проживає, ОСОБА_4 не зареєстрований, але проживає, ОСОБА_5 не зареєстрованй, але проживає, ОСОБА_6 не зареєстрований, але проживає.
Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2018 року, яке залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 грудня 2018 року, у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відмовлено.
Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач є власником домоволодіння розташованого у АДРЕСА_1 . У цьому господарстві розташовані два будинки. Позивач проживає у житловому будинку під літ. Б. У житловому будинку під літ. А ОСОБА_2 проживає з народженняяк член сімʼї позивача, ОСОБА_3 вселилася до будинку після укладення шлюбу із сином позивача. З ними проживають малолітні діти: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16, від 27 травня 2015 року № 6-92цс15, та постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 583/3745/16-ц.
Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення з урахуванням доводів касаційної скарги лише в частині позовних вимог про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 ..
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частинами другою, четвертою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Суди не встановили, що відповідачі є членами сім`ї позивача.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
Системний аналіз положень статей 383, 391, 405 ЦК України та положень статей 150, 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР дає підстави дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Верховний Суд зауважує, що зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine"), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.
Легітимною метою у цій справі є захист прав власника будинку, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 317, 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом користування спірним будинком відповідачами, які тривалий час проживають у ньому.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", пункт 60).
Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 88 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою статтею 129 Конституції України.
Постановою Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 583/3745/16-ц задоволено позов батька до сина про усунення перешкод у володінні та користуванні майном шляхом виселення з житлового будинку з тих підстав, що позивач є власником спірного будинку, відповідач проживає у ньому тимчасово з дозволу позивача, проте без реєстрації або укладення відповідного договору, перешкоджає у повній мірі реалізовувати право власності позивача, тому права останнього підлягають захисту відповідно до статті 391 ЦК України.
Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 583/3745/16-ц, стосується подібних до цієї справи правовідносин за суб`єктним складом, предметом та підставою позову, а тому підлягає перевірці на предмет його врахування судами при вирішенні справи.
Крім того, у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20,Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо застосування норм права щодо припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житла.
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Враховуючи те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 подав у червні 2020 року, а висновок щодо застосування норм права викладено Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року після подання касаційної скарги, Верховний Суд вважає за необхідне застосувати вказаний висновок із виходом за межі касаційної скарги.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження
№ 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
У цій справі спір виник щодо користування житловим будинком, належного позивачу на праві власності, в якому проживають син позивача, невістка та їхні неповнолітні діти.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках
Верховний Суд, аналізуючи доводи касаційної скарги, оцінює відповідність вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення пропорційності (необхідністю у демократичному суспільстві) згідно зі статтею 8 Конвенції. Припинення права користування ОСОБА_2, ОСОБА_3 спірним житлом не відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що домоволодіння на першому АДРЕСА_1 складається з двох будинків, в одному із яких проживають відповідачі, крім спірного житлового будинку іншого житла вони не мають.
Отже, у справі, що переглядається, інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси ОСОБА_2, ОСОБА_3, оскільки ОСОБА_2 проживав у будинку з дитинства, іншого житла у відповідачів немає, крім того, позивач не спростував висновки судів, що виселення відповідачів з будинку буде надмірним тягарем для них.
Фактично суди вирішили спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.
Отже, суди оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, зважаючи на принцип змагальності та відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження того, що дії відповідачів перешкоджають позивачу користуватися та розпоряджатися власністю, дійшли обгрунтованого висновку про відмову в позові.
Доводи касаційної скарги, що свідки підтвердили той факт, що позивач як власник будинку обмежений у праві користування та розпорядження ним, не заслуговують на увагу, оскільки суди розглянули справу з урахуванням системного аналізу усіх доказів у справі, надавши їм відповідну правову оцінку.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі також є посилання на застосування судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16, від 27 травня 2015 року № 6-92цс15.
Доводи заявника щодо неврахування судами висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, є необгрунтованими, оскільки за змістом указаної постанови Верховний Суд України переглядав справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, Шепетівського міського відділу управління Державної міграційної служби України про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації з підстав, передбачених статтями 71, 72, 156 ЖК Української РСР та статтею 405 ЦК України. Зокрема, позивач посилався на те, що після смерті батька він успадкував будинок. Відповідач - його племінниця, не проживає у помешканні більше 13 років без поважних причин та не бере участі в утриманні та облаштуванні житла.
Вказана постанова постановлена у подібних правовідносинах, але за різних обставин, які встановлені судами, та має інший предмет та підстави позову.
У постанові від 27 травня 2015 року № 6-92цс15 Верховний Суд України розглянув спір про усунення перешкод у користуванні приміщенням магазину шляхом звільнення його. Позов обґрунтований тим, що позивач за договором купівлі-продажу придбала приміщення магазину, проте відповідач, яка до укладення вищевказаного договору купівлі-продажу була орендарем магазину, створює їй перешкоди у користуванні ним, відмовляючись його звільнити.
Тобто у справі № 6-92цс15 Верховний Суд України вирішив спір, який не стосується житла та виник між особами, які не перебувають у родинних відносинах між собою, що виключає подібність правовідносин у вказаній справі порівняно зі справою, що переглядається, а тому наведені у постанові від 27 травня 2015 року правові висновки не підлягають врахуванню при вирішенні цієї справи.