ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2022 року
м. Київ
справа № 320/178/18
провадження № 61-7462ск19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Земенкова Юлія Анатоліївна, ОСОБА_3,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Земенкова Юлія Анатоліївна, ОСОБА_3, про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання спадкоємцем першої черги, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2018 року, ухвалене у складі судді Юрлагіної Т. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Воробйової І. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2108 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Земенкова Ю. А., ОСОБА_3, про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання спадкоємцем першої черги.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 1988 року вона проживала з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Спочатку вони проживали у квартирі АДРЕСА_1, яка належала батьку ОСОБА_4, а потім у 1990 році вони переїхали до квартири АДРЕСА_2, яку вона отримала після зносу належного їй будинку на АДРЕСА_3 . Вказує, що до 2002 року у вказаній квартирі, вони проживали, яку у подальшому продали та придбали житловий будинок АДРЕСА_4 . З метою економії витрат на нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу угода була оформлена як договір дарування 1/2 частки - ОСОБА_4 та 1/2 частки - їй. За час спільного проживання ними також набуто рухоме майно - автомобіль ВАЗ 21070, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
У березні 2001 року ОСОБА_4 отримав травму ноги і протягом 9 місяців він фактично був прикутий до ліжка. Всі обов`язки щодо ведення побуту, догляду за ним, ведення сімейного бюджету були покладені на неї. Тривалий час, проведений у ліжку, негативно відобразився на стані здоров`я ОСОБА_4, почалися проблеми із серцево-судинною системою, він неодноразово проходив обстеження та лікування у Запорізькій обласній клінічній лікарні та Запорізькому обласному кардіологічному центрі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просила встановити факт спільного проживання її та ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1988 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 та визнати її спадкоємцем першої черги після ОСОБА_4 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач належними і допустимими доказами не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема, щодо проживання однією сім`єю із ОСОБА_4 протягом п`яти останніх років; не доведено позивачем і безпорадний стан та потреби ОСОБА_4 у сторонньому догляді.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 27 лютого 2019 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2018 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У квітні 2019 року ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 27 лютого 2019 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення є незаконними та необґрунтованими, постановлені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій, як вона вважає, не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.
Посилаючись на зазначене, просила судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 8 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області матеріали справи № 320/178/18.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі договору дарування будинка від 27 березня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 належить по Ѕ частці житлового будинку АДРЕСА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
З довідки, виданої головою квартального комітету 18 серпня 2017 року, суди встановили, що ОСОБА_4 проживав на АДРЕСА_4 .
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку до таких висновків.
Пред`являючи позовні вимоги про встановлення факту проживання з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_1 стверджувала, що в період з 1988 року до серпня 2017 року у неї з ОСОБА_4 існували відносини, притаманні подружжю, оскільки вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали спільні витрати та набували майно у спільну власність.
Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи справу, посилались на те, що відповідно до положень Кодексу про шлюб та сім`ю України, який діяв до 1 січня 2004 року, фактичні шлюбні відносини не породжували будь-яких правових наслідків для сторін та виникнення прав та обов`язків подружжя.
Сімейний кодекс України у редакції Закону України від 10 січня 2002 року набув чинності 1 січня 2004 року і правовідносини, що виникли до 1 січня 2004 року, не регулює.
За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права і обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Таким чином, стаття 74 СК України набрала чинності з 1 січня 2004 року і регулює майнові правовідносини між чоловіком і жінкою у фактичному шлюбі та не має зворотної дії у часі.
Статтею 74 СК України визначено: якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Частиною першою статті 319 ЦПК України визначено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Із змісту положень статті 74 СК України, частини першої статті 81 та статті 319 ЦПК України випливає, що у разі пред`явлення позову про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довести початок і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довела проживання з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 2004 року до серпня 2017 року, тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту проживання позивача та ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.
За змістом статті 1259 ЦК України черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти зазначених обставин.
Під безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
З виписок історії хвороб ОСОБА_4 суди встановили, що ОСОБА_4 мав гіпертонічну хворобу, серцево-судинні захворювання, періодично перебував на стаціонарному лікуванні.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій також вказували на те, що доказів перебування ОСОБА_4 у безпорадному стані та потреби в сторонньому догляді матеріали справи не містять.
Касаційний суд вважає, що такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають встановленим обставинам справи та вимогам закону.
Твердження ОСОБА_1 стосовного того, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.
Відхиляє касаційний суд і твердження ОСОБА_1 стосовно ненадання судами належної оцінки зібраним у справі доказам, оскільки мотиви відмови у позові та результати оцінки доказів суд першої інстанції, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, відобразив у рішенні, законність та обґрунтованість якого перевірив апеляційний суд.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків судів не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.
Оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні, суд касаційної інстанції відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.