Постанова
Іменем України
21 січня 2022 року
м. Київ
справа № 361/2881/19
провадження № 61-7332св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року в складі судді Сердинського В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 відповідно до укладеного між ним як покупцем та ОСОБА_4 як продавцем по договору купівлі-продажу квартири від 04 червня 2018 року, посвідченому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко М. О., є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 .
У пункті 5.7. договору купівлі-продажу квартири від 04 червня 2018 року зазначено, що згідно з листом відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Броварської міської ради Київської області від 15 травня 2018 року № 1-11/378 у квартирі не зареєстровані малолітні чи неповнолітні діти, обмежено дієздатні та недієздатні особи.
На час укладення договору купівлі-продажу, в квартирі проживала лише продавець ОСОБА_4, яка після набуття позивачем права власності на вказану квартиру звільнила її в добровільному порядку. Проте в квартирі залишилася зареєстрованою ОСОБА_2 - член сім`ї попереднього власника квартири ОСОБА_3, яка добровільно виселилася з неї після набуття права власності на квартиру ОСОБА_4 . Місце проживання ОСОБА_2 позивачу невідоме.
Особисто він ніколи не зустрічався з ОСОБА_2, не знайомий з нею, ніколи не укладав з нею жодних договорів цивільно-правового характеру, в тому числі на користування належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 .
Позивач самостійно оплачує витрати на утримання квартири та вартість комунальних послуг, у тому числі і за сторонню особу, яка в ній зареєстрована, але не проживає, що призводить до зайвих матеріальних витрат. Таким чином, ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника квартири, не набула статусу наймача квартири, але згідно наявної реєстрації місця проживання має право користування належною позивачу квартирою, чим створює йому перешкоди в користуванні і розпорядженні придбаною квартирою.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У вересні 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення.
Зустрічний позов мотивований тим, що ОСОБА_2 зареєстрована та близько 30 років проживає за адресою: АДРЕСА_2, є пенсіонером, іншого житла не має. ОСОБА_3, яка є дочкою ОСОБА_2 проживає разом з нею, доглядає за нею, оскільки у зв`язку із погіршенням стану здоров`я мати потребує стороннього догляду.
11 лютого 2019 року, повернувшись з лікарні, вони не змогли потрапити до свого помешкання, в якому залишилися їх особисті речі та документи, оскільки замки на вхідних дверях до квартири були змінені.
ОСОБА_3 вказувала, що відповідно до договору іпотеки від 23 серпня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_4, остання 04 червня 2018 року здійснила звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення з ОСОБА_1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
У пункті 10 договору купівлі-продажу його сторони передбачили, що ОСОБА_4 (продавець) зобов`язана повернути ОСОБА_3 суму, що перевищує розмір заборгованості за договором позики. Також, в усному порядку продавець ОСОБА_4, покупець ОСОБА_1 та іпотекодавець ОСОБА_3 дійшли згоди, що позивачі за зустрічним позовом будуть проживати у вказаній квартирі до того часу поки їм не буде надано інше житло.
ОСОБА_1, перебуваючи у змові з ОСОБА_4, порушили домовленість та усупереч вимогам законодавства протиправно вигнали їх на вулицю, залишивши без особистих речей та документів, що є грубим порушенням їх конституційних прав на житло.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом вселення їх до вказаної квартири та передачі ключів від неї.
Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2019 року об`єднано в одне провадження первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року, у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов задоволено.
Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартирою АДРЕСА_1 шляхом їх вселення до квартири та передачі їм ключів від неї.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився й суд першої інстанції, обґрунтоване тим, що оскільки квартира АДРЕСА_1, яка є іпотечним майном, була придбаний не за рахунок коштів, отриманих ОСОБА_3 від ОСОБА_4 на підставі укладеного між ними договору позики від 23 серпня 2017 року, то виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири є протиправним та неможливим без надання їм іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 Житлового кодексу Української PCP (далі - ЖК УРСР) має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням. Вказане відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
29 квітня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити і відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 02 жовтня 2019 року № 644/6646/14-ц, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц.
Заявник зазначає, що із припиненням права власності втрачається і право користування жилим приміщенням, як у колишнього власника так і у членів його сім`ї, що виключає можливість судового захисту прав позивачів за зустрічним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 шляхом їх вселення в належне йому житлове приміщення. Тобто, право членів сім`ї будинку (квартири) користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру) в особи, членами сім`ї якого вони є.
Крім того, суди не звернули уваги, що позивач ОСОБА_1 не заявляв позовних вимог про виселення ОСОБА_2 як члена сім`ї попереднього власника майна ОСОБА_3, а просив визнати відповідача такою, що втратила право користування квартирою, яку він придбав за цивільно-правовим договором та набув прав нового титульного власника цього майна. На момент придбання ним у ОСОБА_4 спірної квартири, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовго до цього звільнили спірне житлове приміщення, він ніколи з ними не перетинався, не мав з ними жодних взаємовідносин та не вживав заходів щодо їх виселення з квартири.
Ухвалюючи оскаржувані рішення суди попередніх інстанцій безпідставно застосували постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені в зазначеній постанові, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У липні 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства, і з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до договору позики від 23 серпня 2017 року ОСОБА_3 отримала у ОСОБА_4 у борг грошові кошти у розмірі 381 775,56 грн, що на день укладення цього договору за курсом Національного банку України становило 15 000,00 доларів США.
У забезпечення виконання позичальником зобов`язань за договором позики, 23 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1, житловою площею 30,3 кв. м, загальною - 50,8 кв. м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенком М. О. та зареєстровано в реєстрі за № 1984.
04 червня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 3 вказаного договору, продаж спірної квартири вчинено за 500 000,00 грн.
У пункті 10 договору його сторони передбачили, що продавець зобов`язаний повернути ОСОБА_3 суму, що перевищує розмір заборгованості позичальника перед іпотекодержателем за договором позики.
24 липня 2019 року ОСОБА_2 зверталася до керівника Броварської місцевої прокуратури із заявою про вчинення кримінального правопорушення та повідомила про проникнення невідомих осіб до її житла та крадіжку цінних речей та грошових коштів в розмірі 10 000,00 доларів США.
Постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року у справі
№ 761/7953/19 задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 127 095,52 грн, з яких: 118 222,44 грн - заборгованість за договором, (сума, що перевищує розмір заборгованості позичальника перед іпотекодержателем за договором позики), 3 215,64 грн - втрати від інфляції відповідно до індексу інфляції, 2 555,54 грн - 3 % річних від простроченої суми; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Судами установлено, що ОСОБА_1 є новим власником квартири АДРЕСА_1, який набув право власності на вказане житло на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 04 червня 2018 року, укладеного з ОСОБА_4 як іпотекодержателем цього нерухомого майна.
Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно із частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
При цьому слід зазначити, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Визнання втратившим право користування жилим приміщенням є фактично позбавленням особи права на житло, тобто виселення її без надання іншого жилого приміщення.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17.
Статтею 109 ЖК УРСР визначено порядок виселення із займаного жилого приміщення.
Так у частинах першій та другій статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
За частиною другою статті 40 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як стаття 40 Закону України "Про іпотеку", так і стаття 109 ЖК УРСР(у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).
Аналогічний висновок викладено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
У пункті 2 договору купівлі-продажу квартири від 04 червня 2018 року вказано, що спірна квартира належить ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Кутовою Т. А. 12 листопада 2004 року.
Оскільки право власності на іпотечне майно було зареєстроване за ОСОБА_3 до укладення договору позики, тобто квартира придбана не за кредитні кошти, тому до спірних правовідносин слід застосовувати положення статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо заборони виселення без надання іншого жилого приміщення.
При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за частиною другою статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частиною третьою статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц дійшла висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню положення статті 40 Закону України "Про іпотеку" та положення статті 109 ЖК УРСР.
Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР з урахуванням глави 26 ЦК України та положень статті 379 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого жилого приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це жиле приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення не допускається.
Правильність такого висновку підтверджується правовими висновками, сформульованими у постановах Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16 та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі договору купівлі-продажу іпотечному майні, обмежує право останнього на користування ним.
Частина друга статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) на час укладення правочину щодо відчуження іпотечного майна містила заборону виселення осіб без надання іншого жилого приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.
Отже новий власник спірної квартири мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірним житлом і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.
Ураховуючи наведене, належним чином встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3, оскільки виселення відповідачів з іпотечного майна, придбаного не за рахунок взятих у борг грошових коштів та забезпечених іпотекою цього житла, неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до статті 109 ЖК УРСР має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням. Зазначення іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до закону має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням, є обов`язком позивача.
Аргументи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 02 жовтня 2019 року № 644/6646/14-ц, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц, не заслуговують на увагу, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі, яка переглядається на відміну від наведених справ, різні підстави позовів. Зокрема, право власності позивача за первісним позовом у даній справі як власника спірного житла набуто шляхом звернення стягнення на нього як предмет іпотеки (на відміну від наведених у касаційній скарзі), що має наслідком особливості захисту його права власності по відношенню до осіб, які були зареєстровані та/або проживали на законних підставах там на час звернення стягнення, а саме, можливості позбавлення права на користування (проживання) таких осіб спірним житлом без надання іншого житла обов`язково враховуючи вимоги ЖК УРСР та Закону України "Про іпотеку".
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави позовів та встановлені фактичні обставини.
Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно застосували статтю 40 Закону України "Про іпотеку" та статтю 109 ЖК УРСР, оскільки позивач не просив виселити відповідачів, є необґрунтованими, з огляду на те, що вимога позивача за первісним позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення права на проживання та, відповідно, його виселення. Тобто визнання втратившим право користування жилим приміщенням є фактично позбавленням особи права на житло, тобто її виселенням без надання іншого жилого приміщення.
Колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалюючи оскаржувані судові рішення повністю дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, посилаючись на правові висновки Верховного Суду.
У зв`язку з цим доводи касаційної скарги про безпідставне застосування судами постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц не заслуговують на увагу.
Отже, доводи відповідача, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях судів у справі, що переглядається.
Європейський суд з прав людини зазначає, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані рішення відповідають критерію обґрунтованості.