ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 січня 2022 року
м. Київ
cправа № 910/23527/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання Шевчик О.Ю.,
за участю представників:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" - не з`явились,
відповідача - 1 - публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" - Накорчевський С.В., адвокат (довіреність від 06.11.20021 № 6840-К-Н-О),
відповідача - 2 - Troyon Assets Limited - не з`явились,
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"
на ухвалу господарського суду міста Києва від 05.08.2020 (суддя Босий В.П.) та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.03.2021 (головуючий суддя - Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А. і Дідиченко М.А.)
у справі №910/23527/17
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" (далі - Товариство, позивач, скаржник)
до: публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - Банк);
Troyon Assets Limited
про зобов`язання вчинити дії та визнання відсутнім права.
За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
ВСТАНОВИВ:
Товариство звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Банку та Troyon Assets Limited, в якому просить суд:
- зобов`язати Банк припинити дії, спрямовані на стягнення коштів з Товариства за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г;
- визнати відсутнім у Банку права на стягнення заборгованості з Товариства за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г;
- зобов`язати Troyon Assets Limited не вчиняти дій за договорами застави на користь Банку.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на бездіяльність Банку щодо незакінчення трансформації кредитного портфеля, що, на його думку, призводить до умисного прострочення Товариством виконання своїх грошових зобов`язань за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.08.2020, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.03.2021, провадження у справі №910/23527/17 за позовом Товариства до Банку та Troyon Assets Limited про зобов`язання вчинити дії та визнання відсутнім прав закрито.
Суди встановили те, що вимоги про зобов`язання Банку припинити дії, спрямовані на стягнення коштів з позивача, визнання відсутнім у Банку права на стягнення заборгованості з позивача за кредитним договором та про зобов`язання другого відповідача не вчиняти дії щодо виконання контрактів на користь Банку, - не можуть бути самостійним предметом розгляду, не призводять до поновлення порушених прав та не можуть самостійно розглядатися в окремій справі, а підлягають розгляду лише під час вирішення спору про стягнення грошових коштів за кредитним договором. Отже, враховуючи наведене, суди дійшли висновку про те, що провадження у вказаній справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). При цьому судами враховані висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №910/14144/17, а також у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №910/20954/17.
У касаційній скарзі до Верховного Суду Позивач, зазначаючи про прийняття оскаржуваних судових рішень з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить відповідні судові рішення скасувати "та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог", стягнувши з Відповідача-1 на користь Позивача судові витрати.
Скаржник зазначає, що з позовної заяви вбачається, що сторонами спірних правовідносин є суб`єкти господарювання - юридичні особи, а предмет спору охоплюється статтею 20 ГПК України, тобто є спором, який виник щодо виконання правочинів у господарській діяльності; за таких обставин даний спір є підвідомчим і підлягає вирішенню в господарських судах України.
Стаття 231 ГПК України не містить таких підстав для закриття провадження у справі, як невірно обраний спосіб захисту порушеного права, а тому ухвала суду про закриття провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, є грубим порушенням норм процесуального права і конституційних прав позивача на вирішення судом спору по суті заявлених вимог та створенням перешкод у доступі до правосуддя всупереч усталеній судовій практиці, зокрема, судів України та Європейського суду з прав людини.
Від Банку надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить відмовити у задоволенні касаційної скарги Товариства та зазначає, що позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, який не можна вважати ефективним та таким, що призведе до поновлення його порушених прав.
Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача-1, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке.
Місцевим і апеляційним господарськими судами у справі з`ясовано, зокрема, що:
Між Банком та Товариством (позичальник) 04.11.2016 укладено кредитний договір №4С16108Г, умовами якого передбачено, що Банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії, з лімітом - 4 100 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності не пізніше 5 днів з моменту надання позичальнику розрахункових документів на використання кредиту у межах зазначених у них сум у порядку, передбаченому пунктом 2.4.2 договору, в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди в обумовлені цим договором терміни. Якість послуг має відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, що регулюють кредитні правовідносини.
Термін повернення кредиту - 20.10.2026 (пункт 1.2 договору).
Виконання зобов`язань позичальника забезпечується: договором застави (пункт А.5 розділу "Істотні умови кредитування").
За користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою у розмірі 10,5 % річних (пункт А.6 розділу "Істотні умови кредитування").
За змістом пунктів 2.1.1, 2.1.2 кредитного договору Банк зобов`язався відкрити для обслуговування кредиту рахунки, а саме: позичковий рахунок № НОМЕР_1, рахунок по відсотках № НОМЕР_2 та рахунок для сплати винагороди № НОМЕР_3. Надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника у межах суми, визначеної у пункті 1.1, а також за умови виконання позичальником зобов`язань, передбачених пунктами 2.2.1, 2.2.11 договору.
У відповідності до пунктів 2.2.1, 2.2.2, 2.2.3 кредитного договору позичальник зобов`язався використовувати кредит на цілі, зазначені у пункті 1.1 цього договору. Сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до пунктів 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 цього договору. Повернути кредит у строки/терміни, встановлені пунктами 1.2, 2.3.2, 2.2.14.
Згідно з пунктами 6.1, 6.2 кредитного договору цей договір у частині пункту 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторонами за цим договором. Договір може бути змінений або розірваний за ініціативою однієї із сторін у встановленому законом і цим договором порядку.
Як зазначає позивач, Банком було надіслано на його адресу повідомлення від 07.09.2017 №Е.65.0.0.0/3-106708, в якому вказано, що позичальником порушено зобов`язання за кредитним договором та станом на 04.09.2017 заборгованість позичальника за кредитним договором складає 4 696 140 777,36 грн (заборгованість за кредитом - 4 363 599 597,12 грн, заборгованість за відсотками - 312 356 359,22 грн, пеня - 20 184 821,02 грн), у зв`язку з чим Банком встановлено позивачу термін повернення кредиту - 20.10.2017.
Проте позивач вважає, що у Банку відсутнє право на стягнення коштів за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г, оскільки рішенням Правління Національного банку України від 05.10.2016 №323/БТ Банк зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
Крім того, позивач стверджує, що у рамках реалізації плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля між сторонами і був укладений кредитний договір, та відповідний план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля передбачав, що застави, які були оформлені за договором старих боржників, будуть переоформлені на нового кредитора, та новий кредитор -Товариство надасть додаткове забезпечення кредитного договору у вигляді майнових прав на товари в обороті, у зв`язку з чим позивач уклав кредитний договір та виступив поручителем за зобов`язаннями інших боржників Банку - ТОВ "Елті трейд", ТОВ "Старма", ТОВ "Сігматрейдер", сплативши кошти за кредитними договорами таких юридичних осіб.
Також позивач зазначає, що виконав своє зобов`язання щодо надання на забезпечення вказаного кредитного договору майнових прав на товари шляхом укладення договору застави №Г.21.1.2.05-2015 (майнових прав на товар) за договорами поставки, укладеними з ТОВ "Торговий дім "Авіас" та ТОВ "ХЕШТ", проте перший відповідач взяті на себе зобов`язання щодо переоформлення застав, зокрема у вигляді корпоративних прав, не виконав, а, отже, на думку позивача, виникненню заборгованості за кредитним договором сприяла безпосередньо неналежна поведінка кредитора.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що виконання зобов`язання за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г наразі є неможливим, оскільки трансформація кредитного портфеля не закінчена, а тому просить суд зобов`язати Банк припинити дії, спрямовані на стягнення коштів з Товариства за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г, та визнати відсутнім у Банку права на стягнення заборгованості з Товариства за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г. Окрім того, позивач просить зобов`язати Troyon Assets Limited, який також був майновим поручителем за кредитними зобов`язаннями ТОВ "Елті трейд", ТОВ "Старма", ТОВ "Сігматрейдер", не вчиняти дій за договорами застави на користь Банку.
Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для задоволення заявлених у ній позовних вимог про визнання права та визнання відсутнім права.
Закриваючи провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вимоги про зобов`язання Банку припинити дії, спрямовані на стягнення коштів з позивача, визнання відсутнім у Банку права на стягнення заборгованості з позивача за кредитним договором та про зобов`язання другого відповідача не вчиняти дії щодо виконання контрактів на користь Банку - не можуть бути самостійним предметом розгляду, не призводять до поновлення порушених прав та не можуть самостійно розглядатися в окремій справі, а підлягають розгляду лише під час вирішення спору про стягнення грошових коштів за кредитним договором. Отже, враховуючи наведене, суди дійшли висновку про те, що провадження у вказаній справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України.
Згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України та частиною другою статті 20 ГК України одним зі способів захисту цивільного права є визнання наявності чи відсутності прав, якими можуть бути, зокрема визнання права власності чи інших речових прав на певне майно, визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва чи таке інше, тобто ухваленням рішення про визнання чи відсутність права повинен вирішуватися спір по суті.
Частиною першою та пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права й обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.
При цьому особа, заявляючи позов та обираючи спосіб захисту, повинна дбати про те, щоб резолютивна частина рішення, в якій остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача, могла бути виконана в процесі виконавчого провадження у справі, адже у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява №38722/02).
Як вже вказувалось, у даній справі заявлено позовні вимоги про зобов`язання Банку першого відповідача припинити дії, спрямовані на стягнення коштів з позивача за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г, визнання відсутнім у першого відповідача права на стягнення заборгованості з позивача за кредитним договором від 04.11.2016 №4С16108Г та зобов`язання Troyon Assets Limited не вчиняти дій за договорами застави на користь першого відповідача.
Разом з тим, у контексті вищенаведеного Суд зазначає, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, оскільки вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитним договором, є вимогами про встановлення юридичних фактів та неспроможні призвести до поновлення порушених прав, а тому вказані вимоги позивача не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право, про що правильно вказали суди попередніх інстанцій.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Тобто провадження у справі підлягає закриттю, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду.
Близька за змістом правова позиція, щодо необхідності закриття провадження у справі у випадку, якщо вимоги позивача не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право, була викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2018 у справі № 910/14144/17 та на неї посилалися суди попередніх інстанцій під час ухвалення судових рішень.
При цьому поняття "спір, який не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Схожу за змістом правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №800/559/17, від 03.04.2018 у справі №9901/152/18, від 30.05.2018 у справі №9901/497/18, від 06.02.2019 у справі №522/12901/17-ц, від 20.11.2019 у справі №591/5619/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №922/2831/19, від 13.07.2021 у справі №910/19272/20.
Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Беручи до уваги наведене, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Касаційний господарський суд вважає, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про необхідність закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України.
Водночас посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки відповідно до висновків, зроблених у цій постанові, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. Тобто у даних правовідносинах є вимоги про встановлення юридичних фактів, проте їх задоволення не призведе до поновлення прав позивача, позаяк у справі № 910/23527/17 позовні вимоги не є вимогами про встановлення юридичних фактів, і такий спір не може самостійно розглядатися в окремій справі та підлягає розгляду лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право.
Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки місцевий та апеляційний господарські суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права під час розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги Товариства та залишення судових рішень попередніх інстанцій без змін.
Понесені позивачем у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на Товариство, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.
Керуючись статтями 300, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд