Постанова
Іменем України
20 січня 2022 року
м. Київ
справа № 398/2244/20
провадження № 51-3814 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Короля В.В., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Круценко Т.В.,
засудженої ОСОБА_1,
захисника в режимі відеоконференції Ковальової Т.Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Ковальової Т.Ю. та касаційну скаргу з доповненнями засудженої ОСОБА_1 на вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 17 березня 2021 року та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 13 липня 2021 року у кримінальному провадженні № 12020120300000232 за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки м. Олександрія Кіровоградської області, зареєстрованої у АДРЕСА_1 ),
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 17 березня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватою у тому, що вона 13 травня 2020 року приблизно о 20:00, перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1, в ході сварки з потерпілим ОСОБА_2, діючи умисно, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, завдала потерпілому один удар ножем у живіт, чим спричинила йому тяжкі тілесні ушкодження.
Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційні скарги обвинуваченої ОСОБА_1 та захисника Ковальової Т.Ю. залишено без задоволення, а вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 17 березня 2021 року - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі захисник Ковальова Т.Ю. просить змінити вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду, перекваліфікувати дії ОСОБА_1 з ч. 1 ст. 121 КК України на ст. 128 КК України, призначити їй покарання за цей злочин у виді позбавлення волі на строк 2 роки, та звільнити від відбування такого покарання на підставі ст. 75 КК України. На обґрунтування своїх вимог вказує про неповноту та однобічність судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження, що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Зазначає, що судами не враховано, що потерпілий не має жодних претензій до ОСОБА_1, цивільний позов не заявляв, а в судовому засіданні підтвердив, що сам напоровся на ніж, що, у свою чергу, доводить відсутність у ОСОБА_1 умислу на заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження. Стверджує, що ОСОБА_1 взяла ніж в руки для того, щоб налякати ОСОБА_2, а заподіяне потерпілому тяжке тілесне ушкодження було наслідком не цілеспрямованого ножового удару, а результатом того, що ОСОБА_2 сам напоровся на ніж, що ОСОБА_1 хоч і не передбачала, але повинна і могла передбачити. А тому вважає, що матеріали кримінального провадження не містять достатніх доказів на підтвердження доведеності винуватості засудженої у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України. Крім того, вказує, що ОСОБА_1 має постійне місце проживання, неофіційно працює, характеризується позитивно, в судовому засіданні неодноразово наголошувала, що бажає стати на шлях виправлення, що свідчить про її щире каяття. Зазначене вище, а також відсутність обставин, які б обтяжували покарання засудженій, вказує про можливість звільнення її від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України.
У касаційній скарзі з доповненнями засуджена ОСОБА_1 зазначає, що суди надали неправильну та необ`єктивну оцінку обставинам справи та наявним доказам, упереджено відкинули версію сторони захисту щодо відсутності умислу на заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, у зв`язку з чим неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність. Зазначає, що судовий розгляд проведено не об`єктивно, упереджено та з обвинувальним ухилом, а висновки суду, викладені у судових рішеннях, не відповідають фактичним обставинам справи. Вказує, що не мала умислу заподіювати потерпілому тілесні ушкодження, а взяла в руки ніж з метою залякати потерпілого ОСОБА_2, який сам напоровся на ніж. Про вказані обставини у судовому засіданні зазначав і сам потерпілий, а також допитані під час судового розгляду свідки. Стверджує, що у неї не було можливості досконально розказати про свої ненавмисні дії, оскільки слідчий експеримент проводився не на місці скоєння злочину, а в актовому залі районного відділу поліції, де неможливо реально відтворити обставини події. Про ненавмисність її дій свідчить і відеозапис, здійснений експертом-криміналістом, який суди не взяли до уваги, чим підтвердили своє упереджене ставлення до неї. На підставі викладеного просить перекваліфікувати її дії з ч. 1 ст. 121 КК України на ст. 128 КК України та призначити покарання в межах зазначеної статті.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника та касаційну скаргу з доповненнями засудженої не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджена ОСОБА_1 та захисник Ковальова Т.Ю. підтримали касаційні скарги з доповненнями, просили їх задовольнити.
Прокурор Круценко Т.В.заперечувала щодо задоволення касаційних скарг з доповненнями, просила судові рішення залишити без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах з доповненнями доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.
Мотиви суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
У касаційних скаргах з доповненнями засуджена та захисник вказують про незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду.
Зокрема, як на підставу для зміни оскаржуваних судових рішень засуджена та захисник зазначають про невідповідність висновків суду, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам справи, неповноту та однобічність судового розгляду, вважають, що місцевий суд безпідставно став на бік сторони обвинувачення.
Крім того, вказують, що судами не враховано показань потерпілого та свідків, які під час судового розгляду повідомили, що потерпілий сам напоровся на ніж, що, у свою чергу, доводить відсутність у ОСОБА_1 умислу на заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.
Тобто, зі змісту касаційних скарг з доповненнями вбачається, що не погоджуючись із викладеними у вироку суду висновками, засуджена та захисник вказують про неповноту та однобічність судового розгляду, оспорюючи відповідність висновків суду, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження, просять доказам у кримінальному провадженні у їх сукупності дати іншу оцінку, ніж та, яку місцевий суд надав під час розгляду кримінального провадження.
Однак такі доводи засудженої та захисника не можуть бути предметом касаційного розгляду, оскільки з огляду на вимоги ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати достатність обсягу судового розгляду для постановлення остаточного рішення, здійснювати оцінку здобутих судами першої та апеляційної інстанцій доказів, вирішувати питання про їх достовірність, встановлювати інші фактичні обставини справи, ніж ті, які викладені в судових рішеннях.
З огляду на процесуальні повноваження суду касаційної інстанції, який є судом права, а не факту, під час касаційного розгляду суд має оперувати тими фактичними обставинами та доказовою базою, які встановлені судами попередніх інстанцій, та зобов`язаний перевіряти правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин доводи касаційних скарг з доповненнями засудженої та захисника в цій частині є неспроможними.
Як убачається з вироку, висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні нею злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.
Такі висновки суд зробив на підставі показань самої засудженої ОСОБА_1, потерпілого ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
Місцевим судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їй злочину дані, що містяться у протоколах огляду місця події від 14 травня 2020 року, протоках слідчого експерименту за участю потерпілого ОСОБА_2 від 24 червня 2020 року, за участю свідка ОСОБА_3 від 24 червня 2020 року, за участю засудженої ОСОБА_1 від 30 червня 2020 року.
Також судом першої інстанції співставлено, проаналізовано і покладено в основу обвинувального вироку дані, що містяться у висновках судово-медичних експертиз № 75 від 16 червня 2020 року, № 150 від 18 червня 2020 року, № 104 від 19 червня 2020 року, № 381 від 19 червня 2020 року, № 382 від 18 червня 2020 року, № 165 від 03 липня 2020 року.
Місцевий суд у вироку констатував, що зазначені докази та наявні в них фактичні дані є послідовними, не містять протиріч та не викликають сумнівів у їх достовірності.
Відповідно до висновків суду, що викладені у вироку, завдаючи потерпілому ОСОБА_2 удар лезом ножа у живіт, ОСОБА_1 об`єктивно усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала настання наслідків у виді спричинення шкоди здоров`ю потерпілого, хоча й не конкретизувала у своїй свідомості, якою саме буде така шкода.
До таких висновків місцевий суд дійшов, окрім іншого, на підставі показань потерпілого ОСОБА_2, який під час судового розгляду вказав, що 13 травня 2020 року він перебував у дворі, де проживає ОСОБА_1 . На ґрунті ревнощів між ним та іншим чоловіком відбулася бійка. ОСОБА_1 через це його виганяла з двору, але він неодноразово повертався. Це обурювало ОСОБА_1, через що вона вдарила його ножем у живіт, а він її тримав, щоб вона не завдала ще одного удару. Коли ОСОБА_1 заспокоїлася, він сів на велосипед та поїхав з двору. Оскільки на ранок йому стало погано, його було госпіталізовано та прооперовано. Потерпілий зауважив, що саме ОСОБА_1 завдала йому удар ножем, а не він напоровся на нього.
Крім того, місцевий суд у вироку посилається як на доказ винуватості ОСОБА_1 на протокол слідчого експерименту від 24 червня 2020 року та відеозапис до нього за участю потерпілого ОСОБА_2, в ході якого останній за допомогою статиста детально показав за яких обставин ОСОБА_1 завдала йому удару ножем. У судовому засіданні потерпілий підтвердив правдивість своїх пояснень під час проведення слідчого експерименту, зазначивши, що такі пояснення надавав добровільно та без будь-якого примусу.
При цьому місцевий суд дійшов висновку, що версія засудженої ОСОБА_1 щодо події заподіяння потерпілому тілесного ушкодження, а саме щодо того, що потерпілий сам напоровся на ніж, а вона хотіла його лише налякати, спростовується сукупністю здобутих доказів у кримінальному провадженні. Таким чином, місцевий суд розцінив такі пояснення ОСОБА_1 як її позицію захисту.
Тобто, висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їй злочину місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до вимог закону та визнано судом достатніми та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо неї.
Таким чином, у вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого саме ч. 1 ст. 121 КК України, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
Перевіряючи в апеляційному порядку доводи апеляційних скарг засудженої та захисника, апеляційний суд надав відповідну оцінку показанням потерпілого та свідків, а також сукупності інших доказів у справі, які визнав послідовними й такими, що узгоджуються між собою, та мотивовано спростував доводи сторони захисту про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження винуватості засудженої ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.
Під час перевірки вироку місцевого суду апеляційний суд не встановив порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених місцевим судом доказів, як і не встановив підстав для визнання таких доказів недопустимими.
Дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК України, апеляційний суд переглянув вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_1 за апеляційними скаргами сторони захисту, ретельно перевірив зазначені в них доводи, проаналізував їх, дав на них переконливі відповіді, зазначивши в ухвалі підстави, через які визнав такі доводи необґрунтованими.
Тобто, здійснюючи перевірку доводів апеляційних скарг в порядку апеляційної процедури, відповідно до вимог кримінального процесуального закону апеляційний суд надав таким доводам належну оцінку та з наведенням докладних мотивів обґрунтував прийняте рішення.
Зокрема, апеляційний суд погодився із висновком місцевого суду, що з метою припинення дій з боку потерпілого ОСОБА_2 засуджена взяла саме ніж, яким завдала удар у черевну порожнину, де знаходяться життєво важливі органи, що свідчить про те, що ОСОБА_1 цілком усвідомлювала, що своїми діями може заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження, що й стало безпосереднім наслідком її активних дій. До того ж потерпілий значно нижчий за зростом та значно меншої статури від засудженої, а удар був завданий із застосуванням певної сили.
Таким чином апеляційний суд дійшов висновку, що позиція ОСОБА_1 та її захисника про те, що потерпілий сам напоровся на ніж, спростовується наявними у кримінальному провадженні доказами, а саме показаннями потерпілого ОСОБА_2, протоколом слідчого експерименту за його участю, а також висновками судово-медичної експертизи щодо локалізації, характеру та ступеня тяжкості наявного у потерпілого тілесного ушкодження.
Крім того, апеляційний суд надав оцінку тому факту, що потерпілий у подальшому змінив свої показання, зауваживши, що не має претензій до засудженої, сам винуватий у даній ситуації, оскільки сам напоровся на ніж, який ОСОБА_1 тримала у руці. Однак, після дослідження протоколу слідчого експерименту за його участю та перегляду відеозапису, потерпілий вказав, що його пояснення під час проведення вказаної слідчої дії є правдивими та добровільними.
З урахуванням встановлених фактичних обставин місцевий суд кваліфікував дії ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК України, а саме як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя потерпілого в момент заподіяння. З такою кваліфікацією погодився й суд апеляційної інстанції.
А тому апеляційний суд в ухвалі констатував, що доводи сторони захисту про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_1, а саме необхідності кваліфікувати її дії за ст. 128 КК України, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.
З такими висновками погоджується і колегія суддів та вважає, що за встановлених та викладених в оскаржуваних судових рішеннях фактичних обставин не вбачається в діях ОСОБА_1 необережної форми вини у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості, які характерні для злочину, передбаченого ст. 128 КК України, а тому не вбачає підстав вважати, що судами попередніх інстанцій її дії кваліфіковано неправильно.
З цих підстав колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційних скарг з доповненнями засудженої та захисника про неправильне застосування судами закону України про кримінальну відповідальність, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду.
Крім того, колегія суддів вважає надуманими доводи касаційної скарги захисника про наявність у засудженої щирого каяття, оскільки, як вбачається з вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, ОСОБА_1 свою вину у вчиненні злочину визнала частково, наполягала, що її дії необхідно кваліфікувати за ст. 128 КК України як необережне тяжке тілесне ушкодження, і категорично заперечувала наявність у неї умислу на заподіяння потерпілому такого ушкодження. Тобто ОСОБА_1 фактично не висловила щирий жаль та осуд своєї поведінки, а стверджувала, що саме потерпілий винуватий у ситуації, що склалася.
Також у касаційній скарзі з доповненнями засуджена наголошує, що у неї не було можливості досконально розказати про свої ненавмисні дії, оскільки слідчий експеримент проводився не на місці скоєння злочину, а в актовому залі районного відділу поліції, де неможливо реально відтворити обставини події. А тому вважає, що слідчий експеримент за її участю проведено із порушенням процесуального закону.
Однак з такими твердженнями засудженої колегія суддів погодитися не може, оскільки положення ст. 240 КПК України не містять обов`язкової вимоги проводити слідчий експеримент саме на місці вчинення злочину.
Що стосується доводів касаційної скарги захисника про можливість звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, призначене покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які таку особу засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Разом з тим, з огляду на дискреційні повноваження, суд також вправі звільнити засуджену особу від відбування призначеного покарання з випробуванням за наявності для цього підстав.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_1, призначаючи їй покарання у виді позбавлення волі, виходив із того, що ОСОБА_1 вчинила тяжкий злочин, раніше притягувалася до кримінальної відповідальності, на обліку лікарів нарколога та психіатра не перебуває, незаміжня, офіційно не працює, на утриманні дітей не має.
При цьому судом взято до уваги, що конфлікт був спровокований неправомірною поведінкою потерпілого ОСОБА_2, а також враховано його думку, який претензій до засудженої не має та не наполягає на призначенні їй суворого покарання.
Крім того, місцевий суд дійшов висновку про відсутність у ОСОБА_1 щирого каяття, оскільки така обставина, що була зазначена в обвинувальному акті, не знайшла свого підтвердження під час судового розгляду.
Також місцевим судом під час судового розгляду не встановлено й інших обставин, які б пом`якшували або обтяжували покарання засудженій.
Проаналізувавши вказані обставини у їх сукупності, місцевий суд дійшов висновку, що виправлення ОСОБА_1 можливе виключно в умовах ізоляції її від суспільства, та призначив мінімальне покарання, передбачене ч. 1 ст. 121 КК України.
Суд апеляційної інстанції, здійснюючи перевірку доводів апеляційних скарг, дійшов висновку, що стороною захисту не було наведено аргументованих доводів щодо суворості призначеного засудженій покарання та необхідності її звільнення від відбування такого покарання.
Як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, перевіряючи вирок, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині та зазначив, що ОСОБА_1, маючи дві незняті та непогашені в законному порядку судимості за вчинення злочинів проти життя та здоров`я, вчинила аналогічний тяжкий злочин, що свідчить про небажання її стати на шлях виправлення.
Крім того, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про відсутність у ОСОБА_1 щирого каяття та активного сприяння розкриттю злочину, оскільки з огляду на її дії під час та після вчинення злочину, а також під час розгляду кримінального провадження в суді, її поведінка не свідчить про наявність у неї таких пом`якшуючих покарання обставин.
З огляду на викладене апеляційний суд зазначив, що призначене ОСОБА_1 мінімальне покарання, передбачене ч. 1 ст. 121 КК України, з огляду на вимоги статей 50, 65 КК України є законним, обґрунтованим та відповідає його основній меті як заходу примусу.
Колегія суддів повністю погоджується з такими висновками місцевого та апеляційного судів та вважає, що призначене засудженій ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для її виправлення, справедливим та таким, що не суперечить положенням закону України про кримінальну відповідальність.
Таким чином, враховуючи всі зазначені обставини в їх сукупності, а також ті, про які захисник та засуджена вказують у своїх касаційних скаргах з доповненнями, не вбачається підстав вважати призначене засудженій ОСОБА_1 покарання явно несправедливим через його суворість.
При цьому колегія суддів вважає, що звільнення ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання з випробуванням, про що просить захисник у касаційній скарзі, не сприятиме виправленню засудженої та попередженню вчинення нею нових злочинів.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженої, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги з доповненнями засудженої та захисника залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд