Постанова
Іменем України
19 січня 2022 року
м. Київ
справа № 372/775/16
провадження № 61-17427св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Київське лісове господарство",
відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, підписану адвокатом Шевченком Олександром Борисовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в складі колегії суддів Сержанюка А. С., Гуля В. В., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
У березні 2016 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся з позовом до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним розпорядження, державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що розпорядженням Обухівської РДА від 27 липня 2008 року № 1141 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і передано їм у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки загальною площею 2,6204 га в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області. Цим же розпорядженням фактично змінено цільове призначення земельних ділянок з категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення. На підставі вказаного розпорядження 21 серпня 2008 року відповідачам видано державні акти на право власності на земельні ділянки: ОСОБА_1 - на земельну ділянку площею 0,9000 га з кадастровим номером 3223186800:06:018:0032, ОСОБА_2 - на земельну ділянку площею 0,8425 га з кадастровим номером 3223186800:06:018:0033, ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,8779 га з кадастровим номером 3223186800:06:018:0034.
Посилаючись на те, що спірні земельні ділянки передано у власність відповідачів Обухівською РДА з перевищенням повноважень і з порушенням вимог закону, оскільки земельні ділянки на час їх відчуження перебували в державній власності та належать до земель лісового фонду, перший заступник прокурора Київської області просив визнати недійсним розпорядження Обухівської РДА від 27 липня 2008 року № 1141 та видані на його підставі державні акти про право власності на земельні ділянки, а також витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" спірні земельні ділянки.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа судами розглядалася неодноразово.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 30 листопада 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що розпорядження Обухівської РДА від 27 липня 2008 № 1141 прийняте з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, у зв`язку з чим позовні вимоги прокурора є обґрунтованими. Разом з тим, установивши факт пропуску позивачем позовної давності, про наслідки спливу якої заявлено відповідачем, суди відмовили в задоволенні позову з цих підстав.
Постановою Верховного Суду від 31 липня 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково, рішення Обухівського районного суду Київської області від 30 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 30 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди не перевірили та не встановили, з якого часу органам, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, в інтересах яких звернувся з позовом до суду прокурор, стало відомо про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Встановивши обґрунтованість позовних вимог, суд послався на пропуск прокурором позовної давності. При цьому суд виходив із того, що за умови сумлінного виконання обов`язку уповноважених органів держави щодо обізнаності про стан свого майна позивачі мали можливість дізнатись про факт вибуття спірних земельних ділянок із державної власності шляхом здійснення моніторингу загальнодоступної Публічної кадастрової карти України з 01 січня 2010 року. За таких обставин суд уважав, що позовна давність сплинула у 2013 році, проте з цим позовом прокурор звернувся у 2016 році. Суд також прийняв до уваги, що відповідачі відкрито користувалися земельними ділянками протягом семи років, обробляли земельні ділянки та вживали заходи щодо засадження їх рослинністю.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу виконувача обов`язків прокурора Київської області задоволено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення позову:
- визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації №1141 від 21 липня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 3-ом громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради";
- визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 426842 на право власності на земельну ділянку площею 0,9000 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровим номером 3223186800:06:018:0032, виданий 21 серпня 2008 року ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію;
- визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 426843 на право власності на земельну ділянку площею 0,8425 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровим номером 3223186800:06:018:0033, виданий 21 серпня 2008 року ОСОБА_2 та скасовано його державну реєстрацію;
- визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №426844 на право власності на земельну ділянку площею 0,8779 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровим номером 3223186800:06:018:0034, виданий 21 серпня 2008 року ОСОБА_3 та скасовано його державну реєстрацію;
- витребувано на користь Кабінету Міністрів України та ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вказані земельні ділянки;
- вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що прокурор звернувся з позовом у межах позовної давності, оскільки особи, в інтересах яких пред`явлено позов (КМУ та ДП "Київське лісове господарство"), дізналися про порушення свого права лише після отримання позовної заяви прокурора на початку 2016 року. Колегія суддів зазначила, що будь-яких доказів на підтвердження того, що позивачі могли раніше довідатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила, відповідачі суду не надали.
Аргументи учасників справи
23 листопада 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на постанову апеляційного суду в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив оскаржене судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову прокурора.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд у порушення статті 417 ЦПК України не виконав указівок суду касаційної інстанції, викладених у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року, якою справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, та не встановив момент, коли КМУ та ДП "Київське лісове господарство" могли довідатися про порушення свого права. Вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що за належного виконання позивачами обов`язку зі здійснення контролю за станом земель, що перебувають у їх віданні та користуванні, вони мали можливість дізнатися про порушення свого права не пізніше 01 січня 2010 року. Посилається також на порушення судом норм процесуального права в частині неправильного визначення розміру судового збору, що підлягав стягненню з відповідачів.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року справа призначена до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
В ухвалі Верховного Суду від 15 грудня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17, від 22 травня 2018 року в справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 575/476/16-ц, від 30 травня 2018 року в справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 357/9328/15-ц.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 23 червня 2003 року №333 "Про передачу земель лісового фонду у постійне користування Обухівському, Козинському лісництвам та Ржищівському Держлісгоспам для ведення лісового господарства" на виконання спільного наказу Міністерства аграрної політики України і державного комітету лісового господарства України № 106/60 від 26 червня 2000 року "Про ліси сільськогосподарських підприємств" та Указу Президента України від 03 грудня 1999 року № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" передано Козинському лісництву у постійне користування 1155,1 га земель лісового фонду для ведення лісового господарства, з них 309,0 га на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району.
На підставі вказаного розпорядження лісовпорядною організацією ВО "Укрдержліспроект" виготовлено планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, які були погоджені з органом контролю у сфері земельних ресурсів та передані для використання ДП "Київське лісове господарство".
Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 3-ом громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради" від 21 липня 2008 року №1141 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та передано у власність вказаним громадянам для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки загальною площею 2,6204 га в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради Обухівського району.
Управління земельних ресурсів в Обухівському районі 21 серпня 2008 року на підставі вказаного розпорядження видало державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме:
- ОСОБА_1 серії ЯЖ №426842 на площу 0,9000 га, кадастровий номер: 3223186800:06:018:0032, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833100735;
- ОСОБА_2 серії ЯЖ №426843 на площу 0,8425 га, кадастровий номер: 3223186800:06:018:0033, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833100736;
- ОСОБА_3 серії ЯЖ №426844 на площу 0,8779 га, кадастровий номер: 3223186800:06:018:0034, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833100737.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. За таких обставин, застосування наслідків спливу строку позовної давності можливе за умови наявності порушеного права позивача, тобто обґрунтованості позовних вимог
У справі, що переглядається, пред`являючи позовні вимоги про визнання недійсними розпорядження, державних актів та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки перейшли у власність фізичних осіб на підставі розпорядження Обухівської РДА, яке не відповідає вимогам закону.
Відмовляючи в задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції встановив їх обґрунтованість та доведеність, однак послався на пропуск прокурором позовної давності при зверненні до суду з цим позовом, про застосування наслідків пропуску якої в суді першої інстанції заявляли відповідачі.
Щодо обґрунтованості позовних вимог не заперечував і ОСОБА_2 у касаційній скарзі, однак наполягав на тому, що прокурором пропущено строк на звернення до суду за захистом порушених прав держави.
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що "суди зазначили, що зі змісту листа директора ДП "Бориспільський лісгосп" №174 від 05 листопада 2003 року вбачається, що ДП "Бориспільський лісгосп" надав згоду на передачу земельної ділянки до запасу Сільради ще 05 листопада 2003 року. Ця обставина свідчить про те, що з того часу позивач вже знав про порушення його права користування земельною ділянкою. Крім того, ДП "Бориспільський лісгосп" підпорядковується Київському обласному управлінню лісового та мисливського господарства. Це управління є територіальним органом Держлісагентства, яке спрямовується і координується КМУ. Ці обставини свідчать про те, що КМУ також мав об`єктивну можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП "Бориспільський лісгосп" на користування земельною ділянкою ще наприкінці 2003 року. Суди також вказали, що з мотивувальної частини рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, вбачається, що перший заступник прокурора Київської області мав можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП "Бориспільський лісгосп" на користування земельною ділянкою ще в грудні 2010 року. На підставі частини третьої статті 61 ЦПК України ця обставина не підлягає повторному доказуванню. Однак зі штампу на титульному аркуші позову вбачається, що перший заступник прокурора Київської області, діючи в особі КМУ та ДП "Бориспільський лісгосп", пред`явив позов лише у квітні 2016 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками. Юридична особа ДП "Бориспільський лісгосп" і держава є різними суб`єктами права. При цьому відношення підпорядкування, у яких знаходиться ДП "Бориспільський лісгосп" щодо Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, яке є територіальним органом Держлісагентства, яке, своєю чергою, спрямовується і координується Урядом, саме по собі не є доказом того, що державі в особі відповідного органу були відомі чи мали бути відомі обставини, про які знав інший суб`єкт права - юридична особа, зокрема державне підприємство. Крім того, звернення ДП "Бориспільський лісгосп" з листом про надання згоди на передачу земельної ділянки до земель запасу Сільради у 2003 році не свідчить і не може свідчити про обізнаність цього ДП чи позивача про подальші дії та обставини, які виникли пізніше, зокрема про прийняття рішень Ради, видання державних актів, прийняття рішень нотаріуса та Служби, заволодіння земельними ділянками певними особами тощо".
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Про необхідність визначення моменту, з якого орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, міг дізнатися про порушення прав держави наголошував і суд касаційної інстанції, приймаючи в цій справі постанову від 31 липня 2019 року про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
На виконання зазначеної норми права та вказівки касаційного суду суд апеляційної інстанції констатував, що оскільки позовні вимоги пред`явлені в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, позовна давність має обчислюватися з дня, коли зазначена особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, оскільки спірні земельні ділянки перебували в державній власності. Апеляційний суд установив, що КМУ дізнався про неправомірну передачу спірних земельних ділянок після отримання копії позовної заяви прокурора у березні 2016 року, тобто після того, як про порушення прав держави дізнався прокурор. Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що позивачу було відомо або він міг довідатися про порушення свого права раніше, апеляційний суд не установив з огляду на їх ненадання відповідачами. За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що звернення прокурора до суду з позовом 21 березня 2016 року свідчить про дотримання ним позовної давності.
Суд першої інстанції помилково послався на те, що КМУ мав можливість дізнатись про факт вибуття спірних земельних ділянок із державної власності шляхом здійснення моніторингу Публічної кадастрової карти України з 01 січня 2010 року, оскільки на вказану дату Публічна кадастрова карта України ще не функціонувала.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що: володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.В силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Заволодіння особою земельною ділянкою лісогосподарського призначення може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема, про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Під час розгляду справи, у якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного, не допускається відмова в позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Велика Палата Верховного Суду нагадала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду вкотре звернула увагу на те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
З огляду на викладене апеляційний зробив правильний висновок про наявність правових підстав для витребування на користь Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_2 спірної земельної ділянки.
Натомість у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними розпорядження Обухівської РДА в частині, що стосується відповідача ОСОБА_2, та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, слід було відмовити з огляду на обрання позивачем у цій частині неефективних способів захисту порушеного права держави. Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови, тому рішення суду першої інстанції в указаній частині підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Аргументи касаційної скарги про необхідність скасування постанови апеляційного суду в цілому та залишення в силі рішення суду першої інстанції, у тому числі щодо позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_1, ОСОБА_3, не приймаються колегією суддів із таких мотивів.
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, оскарженою постановою апеляційного суду позов прокурора задоволено повністю, визнано розпорядження Обухівської РДА щодо виділення земельних ділянок у власність трьох осіб недійсним, визнано недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані всім відповідачам окремо, та витребувано на користь позивачів три земельні ділянки.
Не погодившись з судовим рішенням апеляційного суду, ОСОБА_2 оскаржив його до касаційної інстанції. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідачів свідчить про їх повну згоду з оскарженим судовим рішенням у частині задоволення пред`явлених до них позовних вимог.
Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навів переконливих доводів того, яким чином оскаржене судове рішення, яким задоволено позовні вимоги прокурора доОСОБА_1 та ОСОБА_3, порушує його права та інтереси за умови, що інші відповідачі не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилися з судовим рішенням.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року в справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) вказано, що "питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави. Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Позов у цій справі Прокурор подав в інтересах держави в особі Уряду, Міндовкілля та ДП з посиланням на їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації принципів регулювання земельних та природоохоронних відносин. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі ДП та вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необхідність залишення позову, поданого Прокурором в інтересах держави в особі ДП, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України".
Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених у статті 257 цього Кодексу.
З огляду на викладене пред`явлений прокурором позов в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство" підлягає залишенню без розгляду в порядку пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України як такий, що поданий особою, яка не має повноважень на його подання в інтересах державного підприємства.