Постанова
Іменем України
25 січня 2022 року
м. Київ
справа № 295/2168/19
провадження № 61-15189св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Територіальна громада в особі Житомирської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Янчук Максим Олександрович, на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 червня 2020 року у складі судді Лєдньова Д. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади в особі Житомирської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Територіальної громади в особі Житомирської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позовну заяву мотивовано тим, що вона з квітня 1958 року до цього часу проживає, а з 31 грудня 1966 року зареєстрована в кв. АДРЕСА_1 . До 1976 року у цій квартирі вона проживала разом зі своїми батьками, які в подальшому виїхали, а вона залишилися проживати у зазначеній квартирі зі своєю дочкою ОСОБА_2 .
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно співвласниками 27/100 частини будинку, в якому вона фактично проживає, зазначені ОСОБА_3 та ОСОБА_4, однак ці особи ніколи не проживали у цьому будинку та не претендують на нього.
ОСОБА_1 вважає, що оскільки вона протягом багатьох років користується спірною квартирою, сплачує за неї комунальні послуги, тому має право на підставі статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на визнання за нею права власності на 27/100 ідеальної частини житлового будинку АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 23 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суди першої та апеляційної інстанцій, виходили з того, що обставини заселення позивача в спірний будинок пов`язувалися із реалізацією одним зі співвласників будинку права на використання та розпорядження своєю часткою майна, яке полягало у наданні дозволу на проживання родини позивача. Будь-які умови для виникнення суб`єктивного сприйняття позивачем майна своїм відсутні.
Твердження позивача про те, що зайнята нею площа фактично є належною ОСОБА_3, ОСОБА_4 часткою, а вказані особи ніколи не проживали та не цікавились будинком, спростовується дослідженими доказами.
Таким чином, позивачем не доведено наявність всіх умов, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Янчук М. О., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 червня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 понад десять років фактично добросовісно, відкрито, безперервно володіє та користується частиною спірного будинку і ці обставини підтверджуються матеріалами справи, тому судами неправильно застосовано вимоги статті 344 ЦК України до спірних правовідносин.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Янчук М. О., на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У грудні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Янчук М. О., на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року і витребувано із Богунського районного суду м. Житомира цивільну справу № 295/2168/19.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Янчук М. О., не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 05 лютого 2019 року співвласниками будинку АДРЕСА_2 є: ОСОБА_3, якій належить на праві власності на будинок 27/200 частин; ОСОБА_5 - 27/200 частин; ОСОБА_5 - 30/100 частин; ОСОБА_6 - 43/100 частин.
З 1958 року ОСОБА_1 проживає в будинку АДРЕСА_2, а з 31 грудня 1966 року зареєстрована за цією адресою.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.
Так згідно із частиною першою статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року в справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено такі висновки щодо застосування інституту набувальної давності. Умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено (постанова Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18)).
Зазначені висновки узгоджуються з роз`ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав".
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При вирішенні вказаного спору судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та не спростовано матеріалами справи і позивачем те, що вона була обізнана про те, що 27/200 частин будинку АДРЕСА_2 перебуває у власності фізичних осіб, які постійно змінювалися, на час звернення з позовом до суду власниками цієї частини спірного будинку є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . На час заселення родини позивача до спірного будинку його власником була ОСОБА_7 .
У зв`язку з цим відсутні підстави вважати, що у 27/200 частин спірного будинку відсутній власник або власник невідомий.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у спірного об`єкта нерухомого майна є власники, які від зазначеного майна не відмовилися.
Родина позивача під час заселення до спірного будинку розуміла та усвідомлювала режим правового статусу використовуваного ними житла.
Встановивши фактичні обставини, які мають значення для вирішення справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не довела всіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, які є необхідним для набуття права власності за набувальною давністю.
Колегія суддів не бере до уваги посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанцій застосовані норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) з огляду на таке.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Висновки у справі, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, і у справі, яка переглядається, не є суперечливими. Встановлені судами фактичні обставини є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.
Крім того, переоцінка доказів, згідно з положеннями статті 400 ЦПК України, не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).