ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 січня 2022 року
м. Київ
cправа № 922/2447/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
представників учасників справи:
позивача - Акціонерного товариства "Укрсиббанк" (далі - АТ "Укрсиббанк", позивач, скаржник) - Мандик В.А. (самопредставництво), Кочін Г.І. (адвокат),
відповідача: Територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради (далі - Харківська міськрада, відповідач) - не з`явився,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу АТ "Укрсиббанк"
на рішення Господарського суду Харківської області від 12.08.2021 (головуючий - суддя Лавренюк Т.А.) та
постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.11.2021 (головуючий - суддя Стойка О.В., судді: Пелипенко Н.М., Попков Д.О.)
у справі №922/2447/21
за позовом АТ "Укрсиббанк"
до Харківської міськради,
про стягнення збитків в розмірі 42 146,432 доларів США, що еквівалентно 1 171 110,20 грн шляхом звернення стягнення на квартиру.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. АТ "Укрсиббанк" звернулося до суду з позовом про стягнення збитків в розмірі 42 146,432 доларів США, що еквівалентно 1 171 110,20 грн шляхом звернення стягнення на квартиру, яка визнана відумерлою спадщиною після смерті ОСОБА_1 (далі - боржник). Спосіб реалізації квартири Позивач просив визнати шляхом продажу з прилюдних торгів за ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
1.2. Позов мотивовано тим, що після смерті ОСОБА_1 залишилась заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 311746000 від 07.03.2008 (далі - договір), яка станом на 29.04.2021 складає 42 146,43 доларів США, з яких: 41527,69 доларів США - заборгованість за кредитом та 618,74 доларів США - заборгованість за процентами, нарахованими до 17.03.2011. Позивачем зазначено, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 28.04.2021 вбачається, що спірне майно залишається зареєстрованим за померлою ОСОБА_1, а відповідач, на переконання позивача, набув право власності на спірне майно на підставі рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 10.04.2019.
2. Короткий зміст рішень суду першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.08.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.11.2021, у задоволенні позову відмовлено.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. Не погоджуючись з судовими рішеннями, АТ "Укрсиббанк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 12.08.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.11.2021 у справі № 922/2447/21; справу направити на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. судами попередніх інстанцій не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №754/17668/15-ц, від 10.10.2019 у справі №639/9835/15-ц, від 19.02.2020 у справі №910/16143/18, від 05.08.2020 у справі №906/282/16, від 23.09.2019 у справі №910/10254/18, від 21.05.2019 та 18.02.2021 у справі №904/3242/18 стосовно того, що виписки по рахунку є належним та допустимим доказом, які підтверджують надання кредитних коштів позичальнику;
4.2. судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази та встановлені обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.
5. Позиція інших учасників справи
5.1. У відзиві на касаційну скаргу Харківська міськрада заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
6.1. АТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 (позичальник) 07.03.2008 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11311746000, відповідно до умов якого позивач зобов`язався надати позичальнику кредит (грошові кошти) у сумі 46 000,00 доларів США шляхом зарахування коштів на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1, а позичальник зобов`язався щомісячно повертати кредит та сплачувати проценти в повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але в будь-якому випадку не пізніше 05.03.2038, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту.
6.2. За умовами пункту 1.3 договору за користування кредитними коштами протягом перших 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту, процентна ставка встановлюється у розмірі 11,90% річних.
6.3. На забезпечення виконання зобов`язання по поверненню кредитних коштів, ОСОБА_1 та АТ "УкрСиббанк" укладено договір іпотеки № 88 від 07.03.2008, за умовами якого позичальник передав в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
6.4. Дізнавшись про смерть позичальниці - ОСОБА_1, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, банк направив до Четвертої Харківської державної нотаріальної контори претензію до спадкоємців від 16.06.2011 за № 529/30-31. Відповідно до повідомлення державної нотаріальної контори від 29.06.2011 та 12.10.2018 Четвертої Харківської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_1 заведено спадкову справу № 629/2011 та станом на 12.10.2018 спадкоємці померлого до нотаріальної контори не звертались, свідоцтво про право на спадщину на майно спадкодавця не видавалось.
6.5. Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 10.04.2019, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 20.01.2021, визнано відумерлою спадщину, що відкрилась після смерті ОСОБА_1 .
6.6. Як зазначає позивач, після смерті ОСОБА_1 залишилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 29.04.2021 складає 42 146,43 доларів США, що еквівалентно 1 171 110,21 грн, з яких: 41 527,69 доларів США заборгованість за кредитом та 618,74 доларів США заборгованість за процентами, нарахованими до 17.03.2011. Позивач на підтвердження факту видачі кредитних коштів ОСОБА_1 та відповідно розміру такої заборгованості за споживчим кредитом, окрім договору про надання споживчого кредиту № 311746000 від 07.03.2008, надав довідки-розрахунки заборгованості та довідку про рух коштів по рахунку.
7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
7.1. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.12.2021 для розгляду касаційної скарги у справі №922/2447/21 визначено колегію суддів у складі: Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н.О., Могил С.К.
7.2. Ухвалою Верховного Суду від 07.12.2021 задоволено заяву судді Случа О.В. про самовідвід у справі №922/2447/21.
7.3 Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 09.12.2021 у зв`язку з ухвалою про самовідвід судді Случа О.В. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №922/2447/21, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Малашенкова Т.М. (головуючий), Булгакова І.В., Колос І.Б.
7.4. Ухвалою Верховного Суду від 14.12.2021 відкрито касаційне провадження у справі №922/2447/21 за касаційною скаргою АТ "УкрСиббанк" на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України.
7.5. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
7.6. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
8. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
8.1. Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.
8.2. Скаржник у касаційній скарзі зазначає про те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №754/17668/15-ц, від 10.10.2019 у справі №639/9835/15-ц, від 19.02.2020 у справі №910/16143/18, від 05.08.2020 у справі №906/282/16, від 23.09.2019 у справі №910/10254/18, від 21.05.2019 та 18.02.2021 у справі № 904/3242/18.
Відповідно до положень норм ГПК України (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, де Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
Спірні правовідносини у справі № 922/2447/21, яка переглядається, стосуються питання стягнення з Харківської міськради збитків в розмірі 42 146,432 доларів США, що еквівалентно 1 171 110,20 грн шляхом звернення стягнення на квартиру, яка визнана відумерлою спадщиною після смерті боржника за договором надання споживчого кредиту № 311746000 від 07.03.2008. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про недоведеність позивачем в передбаченому законом порядку належними доказами факту надання ОСОБА_1 кредиту та недоведеності факту наявності у ОСОБА_1 заборгованості перед позивачем за договором в розмірі 42 146,43 доларів США. Надані позивачем докази на підтвердження факту видачі кредитних коштів ОСОБА_1 та наявності у неї заборгованості за споживчим кредитом, такі як довідки-розрахунки заборгованості та довідка про рух коштів по рахунку, суд не визнав належними та допустимими. Колегія суддів апеляційного суду, залишаючи без змін вказане рішення, погодилась з висновками суду першої інстанції, що в даній ситуації позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів - первинних бухгалтерських документів, які б підтверджували факт надання позивачем ОСОБА_1 передбачених договором кредитних коштів та подальшого виникнення зазначеної позивачем заборгованості.
У постанові від 24.03.2020 у справі № 754/17668/15-ц, де предметом позову було захист прав споживачів та визнання кредитного договору, договору іпотеки та договору поруки недійсними, Верховний Суд зазначив таке: "Суди встановили, що оспорюваний кредитний договір, укладений 26 червня 2007 року між позивачем та банківською установою, містить інформацію про суму кредиту, мету кредиту, умови та порядок видачі, строк його повернення, погашення, розмір відсоткової ставки (річної), відповідальність сторін, він підписаний позивачем, сторони досягли домовленості з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним й відповідало їхній внутрішній волі. Відповідно з умовами кредитного договору банк зобов`язався надати позивачу кредит в іноземній валюті в розмірі 55 000,00 доларів США шляхом їх зарахування на відповідний поточний рахунок клієнта. Зарахування грошових коштів на поточний рахунок позивача підтверджено випискою з його рахунку. Отже, з моменту зарахування кредитних коштів у визначеному кредитним договором розмірі на поточний рахунок клієнта банк вважається таким, що виконав свої зобов`язання за кредитним договором".
У справі № 639/9835/15-ц предметом розгляду були первісні вимоги про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту та зустрічні - про захист прав споживача та визнання договору недійсним. Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення про задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних, у постанові від 10.10.2019 зазначив, що колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що перед укладенням сторонами кредитного договору банк надав ОСОБА_2 у повному обсязі всю необхідну інформацію, передбачену частинами другою, четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Договір укладений за участю і згодою позичальника та відповідно не порушує жодного принципу договірних зобов`язань, не містить несправедливих умов. Право позивача вимагати дострокового повернення кредиту у разі порушення зобов`язань передбачено розділом 6 кредитного договору та змістом статті 1050 ЦК України. Суди встановили, що у відповідності до вимог зазначеного розділу кредитного договору позивачем на адресу боржника та поручителів направлялися повідомлення (вимоги) про порушення зобов`язань. Отже, позивач правомірно реалізував своє право вимоги дострокового повернення кредиту.
У справі № 910/16143/18, де предметом позову було стягнення частини простроченої заборгованості за договором кредитної лінії, судами на підставі власної оцінки наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що позивачем було виконано свої зобов`язання за кредитним договором щодо видачі кредиту, що підтверджується меморіальним ордером № 1 від 31.07.2014 на суму 21 739 859,44 грн, однак позичальник взяті на себе зобов`язання по погашенню кредиту та сплаті процентів за користування кредитними коштами в передбачені кредитним договором строки не виконав, внаслідок чого заборгованість позичальника перед позивачем становить 21 739 859,44 грн заборгованості за кредитом та відповідно 9 980 213,09 грн прострочених процентів за кредитом. У постанові від 19.02.2020 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення, якими задоволено позовні вимоги, зазначив, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.
Постанова Верховного Суду від 05.08.2020 у справі №906/282/16, на яку посилається скаржник, ухвалена за результатами розгляду справи, де предметом позову було стягнення заборгованості за кредитом та процентами, а також заборгованості по пені, у зв`язку з порушенням відповідачем договірних зобов`язань щодо здійснення своєчасних платежів для погашення боргу за кредитом та нарахованими відсотками. Скасовуючи судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог, суд касаційної інстанції, зокрема визнав, що суди попередніх інстанцій, встановивши, що відповідно до виписки за особовим рахунком від 21.03.2007, меморіального ордеру від 21.03.2007 №0601773921 та довідки про рух коштів по рахунку, позивач перерахував на рахунок відповідача (який обумовлений у пункті 1.5 договору) гривневий еквівалент 96 600,00 швейцарських франків, що становить 402 294,08 грн, дійшли передчасного висновку про те, що позивачем не виконані умови кредитного договору.
У справі № 910/10254/18, на яку також посилається скаржник в касаційній скарзі, судами встановлено факт укладання кредитного договору у формі відновлювальної кредитної лінії, який містив його суттєві умови, у тому числі, ліміт кредитування, строк користування кредитними коштами, графік погашення, розмір плати за користування кредитними коштами. При цьому, Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Верховний Суд зазначив, що судом апеляційної інстанції встановлено, що виписка з рахунку відповідача відповідає вимогам Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України № 75 від 04.07.2018, та підтверджує факт передачі кредитних коштів позичальнику та заборгованість за кредитним договором. Натомість обставини відсутності заборгованості за кредитним договором відповідачем не доведені.
Предметом позову у справі № 904/3242/18, на яку також посилається скаржник, було стягнення заборгованості за договором поставки плівки для упаковки. Верховний Суд у постановах від 23.09.2019 та 18.02.2021 зробив висновок, що банківські виписки з особових рахунків клієнтів банку є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку особи (клієнта банку), вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.
Верховний Суд враховує, що застосування норм процесуального права має загальний (універсальний) характер, незалежно від суті спірних правовідносин.
Верховний Суд зазначає, що позивач як особа, яка вважає, що її право порушено самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги. Проте, обов`язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на господарський суд. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" ГПК України.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з приписами статті 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Проаналізувавши зміст постанов у наведених вище судових справах за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, з огляду на фактичні обставини справ, які встановлені судами та доказами на їх підтвердження, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками у справі, що розглядається, і тому застосування норм процесуального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.
Таким чином Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №754/17668/15-ц, від 10.10.2019 у справі №639/9835/15-ц, від 19.02.2020 у справі №910/16143/18, від 05.08.2020 у справі №906/282/16, від 23.09.2019 у справі №910/10254/18, від 21.05.2019 та 18.02.2021 у справі №904/3242/18, оскільки останні були прийняті хоч і за схожого правового регулювання, проте за інших, зокрема: фактичних обставин, що формують зміст правовідносин у зазначених справах і у справі, яка переглядається, іншими доказами, поданими сторонами на їх підтвердження та оціненими судами, тобто справи, наведені у касаційній скарзі, як-то: №754/17668/15-ц, №639/9835/15-ц, №910/16143/18, №906/282/16, №910/10254/18, №904/3242/18, і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них за змістовним критерієм.
Наведені ж у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів з урахуванням правових висновків у справах, які не є подібними з правовідносинами до цієї справи, яка розглядається, тобто зводяться до заперечення вже здійсненої оцінки доказів у справі.
Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.
8.3. Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, зазначені у пункті 4.2 цієї постанови з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Відхиляючи доводи позивача щодо неповноти з`ясування судом обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема: у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19 та від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19 тощо.
Проте, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження - пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
За таких обставин, колегія суддів відхиляє доводи про порушення судами норм процесуального права, а саме ненадання судами оцінки наявним у матеріалах справи доказам шляхом повного, всебічного та безпосереднього їх дослідження та всім доводам позивача, за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а також ураховуючи міркування Суду, викладені у пункті 8.2. цієї постанови.
Як убачається зі змісту оскаржуваних рішень, твердження позивача стосовно доведеності наявності його порушених прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також доводи відповідача про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог були оцінені судами з урахуванням дослідження тих доказів, які були надані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень.
Водночас у касаційній скарзі скаржником не наведено, які саме докази не оцінені судами попередніх інстанцій та які обставини, що мають суттєве значення, суди встановили на підставі недопустимих доказів.
Верховний Суд виходить з того, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).
Наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій допущено порушення порядку надання та/чи отримання доказів та/або не здійснено їх оцінку. Фактично в цій частині доводи стосуються необхідності переоцінки доказів та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі, що перебуває поза межами суду касаційної інстанції в силу статті 300 ГПК України.
8.4. Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з урахуванням наведеного у цій постанові, беруться до уваги Касаційним господарським судом як такі, що узгоджуються із застосуванням норм права судами попередніх інстанцій.
8.5. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
8.6. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.