ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 902/1706/13(902/959/20)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Ткаченко Н.Г. - головуючого, Жуков С.В., Пєскова В.Г.,
за участю секретаря судового засідання Громак В. О.
за участю представника ОСОБА_1 - адвоката Ліфанової Л.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021
та рішення Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021
у справі № 902/1706/13 (902/959/20)
за позовом Арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича
до ОСОБА_1
про витребування майна
в межах справи № 902/1706/13
за заявою Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк"
до Фізичної особи-підприємця Бойдаченка Антона Павловича
про банкрутство, -
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 10.01.2014 порушено провадження у справі № 902/1706/13 про банкрутство ФОП Бойдаченка А.П. за заявою АТ "ОТП Банк".
Постановою Господарського суду Вінницької області від 10.01.2014 у справі № 902/1706/13 ФОП Бойдаченка А.П. визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру.
У вересні 2020 року ліквідатор ФОП Бойдаченка А.П. - арбітражний керуючий Микитьон В.В. звернувся до господарського суду в межах цієї справи про банкрутство з позовом про витребування від ОСОБА_1 у власність Бойдаченка А.П. майна - магазину з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі № 902/1706/13 (902/959/20) (суддя Тісецький С.С.) позов задоволено повністю. Витребувано від ОСОБА_1 у власність Бойдаченка А.П. магазин з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021 (колегія суддів: Юрчук М.І. - головуючий, Савченко Г.І., Тимошенко О.М.) рішення Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі № 902/1706/13(902/959/20) - залишено без змін.
ОСОБА_1 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021 та рішення Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі № 902/1706/13(902/959/20); відмовити у задоволенні позову ліквідатора ФОП Бойдаченка А.П. - арбітражного керуючого Микитьона В.В. про витребування майна та стягнути понесені судові витрати.
Підставами для касаційного оскарження заявник касаційної скарги зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), оскільки при розгляді даної справи суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 641/9904/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 907/323/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), постанові від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц щодо витребування майна у добросовісного набувача та застосування строків позовної давності до вимог.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі наголошує, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи спір щодо витребування майна, не встановили всі юридичні факти, які визначенні ст. ст. 387 та 388 ЦК України, зокрема, що майно набуто з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними та чи є набувач майна добросовісним набувачем.
При цьому, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, вимоги про скасування ухвалених судових рішень та відсутність правових підстав для витребування у ОСОБА_1 спірного майна, скаржник посилається на те, що:
- правочини, що в подальшому визнані недійсними, були вчинені боржником з метою ухилення ним від виконання боргових зобов`язань перед кредитором, а тому інтереси боржника не підлягають захисту в порядку витребування майна від добросовісного набувача;
- з огляду на обставини, що були встановлені підчас розгляду судових справ, спірне майно не може бути визнано таким, що вибуло поза волею власника, оскільки саме власник вчиняв дії спрямовані на розпорядження нерухомим майном;
- ОСОБА_1 мала усі підстави вважати, що договори відчуження, за якими вона придбавала спірне майно, є законними, та розраховувати на певний стан речей, тобто правомірно очікувала, що ОСОБА_3, відчужуючи їй нерухоме майно, має право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти;
- перекладання на третіх осіб наслідків визнання недійсними договорів ухвалою Господарського суду Вінницької області від 05.08.2015 у справі №902/1706/13, матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 ;
- позов про витребування майна, яке відчужене стороною недійсного правочину, що за висновками суду було вчинено з метою уникнення реалізації майна для уникнення заборгованості, не підлягає задоволенню, оскільки такий позов спрямований на одержання судового захисту права, яким позивач зловживав. Покладаючись на добросовісність дій другого продавця, відповідач законним шляхом набув своє майно, є добросовісним набувачем, тому це майно у нього на підставі ст. 388 ЦК України витребувано бути не може, оскільки в діях позивача була наявна воля на передачу майна іншій особі для уникнення стягнення на майно в рахунок кредитних боргів. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, у цьому випадку є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар (постанова Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 641/9904/16-ц (провадження ʼ№ 61-22378св19);
- судами не застосовано положення ст. 330 ЦК України, де визначено якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього;
- відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц);
- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 02.07.2019 у справі № 48/340, пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс 19);
- добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19);
- судами помилково не було застосовано позовну давність до позовних вимог ліквідатора ФОП Бойдаченка А.П. - арбітражного керуючого Микитьона В.В. та не враховано, що початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16);
- позивачу та арбітражному керуючому було відомо про порушення його прав принаймні на дату постановлення заочного рішення Вінницького міського суду - 21.06.2016, і щонайменше з цієї дати починає перебіг строку позовної давності для звернення з даним позовом, проте, ні арбітражний керуючий (ліквідатор), а ні Бойдаченко А.П. не вчинили жодних передбачених законом дій щодо реєстрації права власності та набуття права власності на протязі більш ніж 3 роки.
Відзиви на касаційну скаргу до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від учасників справи не надходили.
Заслухавши доповідь судді Ткаченко Н.Г., перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Ліфанової Л.М., обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Предметом спору у даній справі є вимоги ліквідатора ФОП Бойдаченка А.П. - арбітражного керуючого Микитьона В.В. про витребування в порядку ст. ст. 387, 388 ЦК України від ОСОБА_1 у власність Бойдаченка А.П. майна, а саме: магазину з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Заява ліквідатора банкрута обґрунтована тим, що 14.05.2020 за договором купівлі-продажу, укладеним між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, магазин з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1 було відчужено поза волею власника - ФОП Бойдаченка А.П. та без відома арбітражного керуючого (ліквідатора боржника).
Так, як зазначає ліквідатор ФОП Бойдаченко А.П., з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 225692956 від 26.09.2020 стало відомо, що магазин з прибудовою за названою адресою був проданий ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу, серія та номер: 629, виданий 14.05.2020, видавник: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В.
При цьому, як вказує заявник, ні банкрут - ФОП Бойдаченко А.П. особисто, ні арбітражний керуючий, який призначений ліквідатором банкрута, не відчужували та не укладали з ОСОБА_1 вищевказаний договір. На момент придбання відповідачем спірного майна, власником вказаного майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно значився ОСОБА_3 - син банкрута ФОП Бойдаченка А.П.
Тобто, за твердженням ліквідатора боржника, відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо власника майна не відповідали дійсності, оскільки спростовувались заочним рішенням Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц, згідно з яким з 21.06.2016 власником спірного майна фактично був вже не ОСОБА_3, а його батько - ФОП Бойдаченко А.П., який визнаний банкрутом господарським судом та щодо якого здійснюється ліквідаційна процедура.
При цьому, пославшись на те, що повний текст заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, заявник вважає, що відповідач при необхідності мала можливість шляхом пошуку за ключовими словами в Єдиному державному реєстрі судових рішень довідатися про те, що відчужуване майно, яке вона має намір купити хоча і зареєстроване за ОСОБА_3, однак йому насправді не належить відповідно до заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц. Тобто, ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу спірного майна не був власником вищевказаного майна і ОСОБА_1 могла і повинна була це знати, оскільки відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень є загальнодоступними.
Також, посилаючись на норми Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та судову практику, позивач зазначає, що не дивлячись на те, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно був запис про власника спірного майна ОСОБА_3, пріоритет над вказаними записами має правовстановлюючий документ, яким спростовується такий запис, а саме - заочне рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц, текст якого міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Водночас, як вбачається з матеріалів справи, представник відповідача звернувся з заявою про застосування позовної давності до вимог позивача.
Ухвалюючи рішення про задоволення заяви ліквідатора банкрута, місцевий господарський суд виходив з того, що спірне майно неправомірно перебувало у власності ОСОБА_3, що встановлено судовими рішеннями у справі № 127/5621/16-ц, а відтак, подальше його відчуження ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020 є неправомірним.
За висновком суду першої інстанції, існування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про власника спірного майна ОСОБА_3, та надалі внесення запису про нового власника - ОСОБА_1 на підставі укладеного між даними особами договору купівлі-продажу від 14.05.2020, не є підставами, які підтверджують набуття ОСОБА_1 права власності на спірне майно, оскільки згідно правових висновків Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, від 20.02.2018 у справі № 917/553/17, від 03.04.2018 у справі № 922/1645/18) пріоритет над вказаним записом має правовстановлюючий документ, яким спростовується такий запис, а саме: заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц (набрало законної сили 21.08.2018) про витребування від ОСОБА_3 у власність ФОП Бойдаченка А.П. (боржника) спірного майна - магазину з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1 .
Зважаючи на встановлені факти неправомірності перебування у власності ОСОБА_3 спірного майна, яке належить боржнику - Бойдаченку А.П. та його відчуження у власність ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020, суд першої інстанції дійшов висновку щодо наявності порушених прав боржника та правових підстав для задоволення позовних вимог ліквідатора про витребування від ОСОБА_1 у власність Бойдаченка А.П. нерухомого майна в порядку ст. 388 ЦК України.
Разом з цим, за висновком суду, твердження відповідача щодо початку перебігу позовної давності не відповідають встановленим обставинам справи та відповідач помилково пов`язує дату прийняття заочного рішення Вінницьким міським судом Вінницької області у справі № 127/5621/16-ц про витребування майна у власність банкрута з моментом, коли позивач дізнався про вибуття майна до іншої особи, оскільки таким рішенням було відновлено право власності Бойдаченка А.П. на спірне нерухоме майно.
Таким чином, у позивача, за наявності заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц, яке набрало законної сили 21.08.2018, до моменту укладення 14.05.2020 договору купівлі-продажу, були відсутні підстави вважати, що спірне майно вибуло з його власності до іншої особи та відповідно відсутні були і підстави для звернення до суду з позовом про витребування такого майна.
За наведених обставин місцевий господарський суд дійшов висновку, що перебіг позовної давності за позовними вимогами, що є предметом даного спору, починається з моменту, коли позивач дізнався про факт відчуження нерухомого майна, а саме - з моменту отримання Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 225692956 від 26.09.2020, а відтак, позовна давність за позовними вимогами про витребування спірного майна ліквідатором боржника не пропущена.
Залишаючи без змін рішення господарського суду Вінницької області від 30.03. 2021, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в повному обсязі .
Однак, колегія суддів Касаційного господарського суду не погоджується із вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зроблені з неповним з`ясуванням обставин справи та з порушенням вимог чинного законодавства.
Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічне положення закріплено у ст. 321 ЦК України.
Статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна, а відповідачем - особа, яка незаконно володіє майном, тобто заволоділа ним без достатньої правової підстави.
Водночас, слід зазначити, що у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно.
Відтак, для правильного вирішення спору суду слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно у позивача; факт наявності майна у незаконному володінні відповідача; факт відсутності у відповідача правових підстав для володіння майном; факт добросовісного (недобросовісного) володіння чужим майном.
При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.
Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.
Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Отже, від добросовісного набувача майно може бути лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до ст. 388 ЦК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відзначає, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, є втручання держави в право на мирне володіння майном.
У практиці Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
При цьому Європейський суд з прав людини у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Отже, для розкриття критерію "пропорційності" вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
Разом з тим, Європейський Суд з прав людини (рішення від 23.01.2014 у справі "EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE", № 19336/04, § 166-168) зазначив, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть.
Крім того, Верховний Суд у постановах від 20.03.2019 у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) та від 18.03.2020 у справі 199/7375/16-ц (провадження № 61-35744св18), посилаючись на те, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, дійшов висновку про те, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Водночас, колегія суддів відзначає, що саме по собі відібрання від однієї приватної особи майна на користь іншої приватної особи не є виправданим втручанням у право власності за відсутності суспільного інтересу.
Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 17.11.2020 у справі "KANEVSKA against Ukraine" (заява № 73944/11) суд зазначив, що при вирішенні майнового спору між кількома приватними особами, паном М., пані Ш., першим добросовісним покупцем, і заявником, якому пані Ш. продала квартиру і сама була сумлінним покупцем, національні суди, по суті, повинні були врівноважити конфліктуючі приватні інтереси з приводу спірного майна. При цьому вони спиралися на пункт 1 (3) статті 388 Цивільного кодексу України, який Національний законодавчий орган, діючи в рамках своєї широкої свободи розсуду відповідно до статті 1 Першого протоколу він прийняв рішення ввести у внутрішнє цивільне законодавство положення, що регулюють подібні ситуації в цій справі (тобто ситуацію, в якій як первісний власник майна, так і його сумлінний покупець мають конкуруючі права на нього). Беручи до уваги, що юрисдикція суду перевіряти правильність тлумачення і застосування внутрішнього права обмежена і що його функція не полягає в заміні національних судів, суд не вбачає в даній справі нічого такого, що дозволило б йому укласти що національні суди застосували вищевказане положення явно помилково або таким чином, щоб прийти до довільних висновків.
Також суд зазначив, що, як випливає з внутрішньодержавного прецедентного права, заявник мав можливість подати позов до г - Ж Ш., особі, у якого вона і її чоловік придбали квартиру, про стягнення сплаченої за квартиру ціни або відповідно до статті 661, або відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України (рішення Європейського Суду з прав людини від 17.11.2020 у справі "KANEVSKA against Ukraine", заява № 73944/11, пункт 49).
Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 ч.1 ст. 3 ЦК України).
На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).
Як вбачається з матеріалів справи, яка переглядається, ухвалюючи рішення про витребування спірного майна від набувача - ОСОБА_1 в порядку ст. 388 ЦК України, суд першої інстанції факт добросовісного (недобросовісного) володіння ОСОБА_1 цим майном належним чином не перевірив і не встановив.
Місцевий господарський суд дійшов лише висновку про те, що спірне майно неправомірно перебувало у власності ОСОБА_3, що встановлено судовими рішеннями у справі № 127/5621/16-ц, а відтак, подальше його відчуження ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020 є неправомірним.
Водночас, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень ст. ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
Проте, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, як було зазначено вище, не встановив обставин, які б могли свідчити про недобросовісність/ добросовісність відповідача у спірних правовідносинах, а також і наявність/відсутність суспільного інтересу як умови втручання у право власності добросовісного набувача.
При цьому, ухваливши рішення про витребування у відповідача спірного майна в порядку ст. 388 ЦК України, місцевий господарський суд не встановив на якій саме підставі витребовується майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
На вказані недоліки рішення суду першої інстанції апеляційний суд уваги не звернув та їх не усунув. При цьому, суд апеляційної інстанції припустився аналогічних порушень та у своїй постанові фактично виклав зміст рішення місцевого господарського суду, що є порушенням вимог ст. 269 ГПК України, на яку між тим, апеляційний суд послався в оскаржуваній постанові.
Згідно з ч. 1 ст. 282 ГПК України у постанові апеляційної інстанції мають бути зазначені, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Таким чином, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд апеляційної інстанції повинен у мотивувальній частині постанови навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
Однак, як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції, підтримавши висновки місцевого суду, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо відсутності визначених ст. 388 ЦК України підстав для витребування у неї спірного майна, а також не навів відповідного обґрунтування на їх відхилення.
Згідно зі ст. ст. 7, 13 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх фізичних та юридичних осіб перед законом і судом, змагальності сторін та відповідно до принципу пропорційності.
Проте, погодившись з доводами позивача про наявність підстав для витребування у відповідача спірного майна, апеляційним судом було залишено без оцінки аргументи ОСОБА_1 про те, що вона як добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з незаконними діями Бойдаченка А.П. (власника) та бездіяльністю арбітражного керуючого, допущеною в рамках процедури, необхідної при вчинені правочинів з нерухомим майном з метою запобігання шахрайства та обов`язковість якої встановлена чинним законодавством України, зокрема, щодо обов`язковості державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав (ст. ст. 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Конструкція, за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Без правового аналізу залишилися і аргументи ОСОБА_1 про те, що позов про витребування майна, яке відчужене стороною недійсного правочину, не підлягає задоволенню, оскільки зазначений позов спрямований на одержання судового захисту права, яким особа зловживала. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, яка законним шляхом набула своє майно, покладаючись на добросовісність дій ОСОБА_3, тому у неї не може бути витребувано майно на підставі ст. 388 ЦК України.
У контексті наведеного вище, судова колегія наголошує, що з`ясування питання добросовісності/недобросовісності набувача є визначальним для застосування положень ст. ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна.
Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність, насамперед, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) володільця характеризує його суб`єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
Статтею 236 ГПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи викладене, оскаржувані у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам не відповідають.
Крім того, колегія суддів зазначає, що право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване рішення. У справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" від 27.09.2001 ЄСПЛ зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя.
У Рішенні ЄСПЛ "Мала проти України" від 17.11.2014 суд погодився з доводами заявниці про наявність порушення статті 6 Конвенції у випадку ненадання судом оцінок аргументові заявниці, що мав ключове значення для результатів провадження.
З огляду на зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення постановлені за відсутності належної оцінки доводів стосовно встановлення обставин добросовісності набувача, що має ключове значення для правильного вирішення спору про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а відтак, не можуть вважатися такими, що відповідають критеріям справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Враховуючи викладене у цій постанові, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги, які охоплюються підставою касаційного оскарження, передбаченою п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, частково знайшли своє підтвердження.
Порушення судами першої та апеляційної інстанцій принципу повноти оцінки доказів, перевірки та встановлення обставин справи, зокрема, обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення для застосування положень ст. ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, свідчить про передчасність здійснених висновків у даній справі щодо наявності правових підстав для витребування у ОСОБА_1 спірного майна.
Встановивши зазначені порушення, з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021 та рішення Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі № 902/1706/13 (902/959/20) підлягають скасуванню, а справа у скасованій частині - направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
При новому розгляді справи суду першої інстанції слід врахувати викладене в даній постанові, всебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини справи в їх сукупності, з`ясувати питання добросовісності/недобросовісності набувача, врахувати критерій "пропорційності" втручання у право власності набувача майна відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне, обґрунтоване та справедливе рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Оскільки Касаційний господарський суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення у справі № 902/1706/13 (902/959/20) підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат відповідно до ст.129 ГПК України судом не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 314, 315, 317 ГПК України, суд