Постанова
Іменем України
20 січня 2022 року
м. Київ
справа № 2-496/1/2011
провадження № 61-10874св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "УкрСиббанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного суду від 14 травня 2021 року у складі колегії суддів: Головачова Я. В., Вербової І. М., Шахової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У грудні 2010 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - АТ "УкрСиббанк"), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 25 лютого 2011 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ "УкрСиббанк" за кредитним договором 298 914,72 дол. США, що в еквіваленті становить 2 366 717,08 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі свої зобов`язання за кредитним договором не виконали, тому вимоги банку про стягнення з них заборгованості за кредитним договором підлягають задоволенню. Суд першої інстанції також врахував заяви відповідачів про визнання позову.
22 січня 2021 року ОСОБА_2, не погоджуючись із зазначеним рішенням, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 березня 2021 року апеляційну скаргу заявника залишено без руху та надано десятиденний строк з дня вручення ухвали для подання мотивованої заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 травня 2021 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 лютого 2011 року відмовлено.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_2 був обізнаний про розгляд судом першої інстанції цієї справи, що підтверджується письмовою заявою про розгляд справи за його відсутності. Заявник звернувся з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, винятки, передбачені частиною другою статті 358 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) відсутні.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У липні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що у матеріалах справи відсутні докази повідомлення відповідача про розгляд цієї справи у суді першої інстанції. Про рішення суду першої інстанції він дізнався лише у грудні 2020 року. Заява про розгляд справи у суді першої інстанції за його відсутності, на яку послався суд апеляційної інстанції як на доказ обізнаності заявника про розгляд цієї справи, подана невідомою особою та не містить відмітки про її реєстрацію у суді. Тому суд апеляційної інстанції не мав підстав для застосування частини другої статті 358 ЦПК України.
У серпні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому АТ "УкрСиббанк" просило касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 з підстав порушення норм процесуального права: частини першої статті 17, статті 123, частини другої статті 354, частини другої статті 358 ЦПК України, статті 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 2-201/11, від 25 листопада 2020 року у справі № 336/4213/15, від 19 серпня 2020 року у справі № 753/5153/18.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, у тому числі ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.
Відповідно до положень частини першої статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
Згідно з частиною першою статті 294 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення судом першої інстанції рішення) апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Відповідно до підпункту 13 пункту першого розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку, що сплив річного строку з дня складання повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку.
Таким чином, сплив річного строку з дня складання повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмежене, особливо щодо умов прийнятності скарги. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року).
Виходячи із зазначених критеріїв ЄСПЛ визнає легітимними обмеженнями встановлені державами-членів Ради Європи вимоги щодо строків оскарження судових рішень (рішення ЄСПЛ у справі "Neshev v. Bulgaria" (Нешев проти Болгарії) від 28 жовтня 2004 року).
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі "Дія 97 проти України" від 21 жовтня 2010 року).
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення ЄСПЛ у справі "Ryabykh v. Russia" (Рябих проти Росії)).
Суд постановив, що хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року).
Встановивши, що ОСОБА_2 звернувся із апеляційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 лютого 2011 року лише 22 січня 2021 року, тобто майже через десять років після ухвалення оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови ОСОБА_2 у відкритті апеляційного провадження відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що матеріалами справи підтверджується факт обізнаності ОСОБА_2 про розгляд справи. Зокрема, у матеріалах справи наявні заяви від 25 лютого 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про розгляд справи без їхньої участі та визнання позовних вимог у повному обсязі, які були враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення (а. с. 57, 58, 61).
З таким висновком погоджується Верховний Суд.
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що наявну у справі заяву про розгляд справи за його відсутності та визнання позовних вимог він не підписував та не подавав. Проте такі доводи є необґрунтованими. На їх підтвердження ОСОБА_2 доказів апеляційному суду не надав. Заявник у касаційній скарзі лише висловлює припущення щодо наявності цієї заяви у матеріалах справи, проте не заперечує неналежності йому підпису на заяві.
Верховний Суд також враховує, що відповідачка ОСОБА_1, яка є позичальником за кредитним договором від 23 грудня 2005 року
№ 24-6КВ/12-2005И та дружиною ОСОБА_2, у квітні 2011 року зверталася до суду із заявою про отримання копії рішення суду першої інстанції.
Крім того, відповідно до інформації про виконавче провадження № 30471999, наданої АТ "УкрСиббанк" до відзиву на касаційної скаргу, з метою виконання рішенняДніпровського районного суду міста Києва від 25 лютого 2011 року державний виконавець у квітні 2012 року виніс постанову про накладення арешту на майно боржника, оголошено заборону на його відчуження (транспортні засоби, які належать на праві власності ОСОБА_2 ). У квітні 2013 року державний виконавець виніс постанови про припинення розшуку транспортних засобів, належних ОСОБА_2, у зв`язку з їх примусовою реалізацією.
Зазначене свідчить про обізнаність заявника про розгляд цієї справи та наявність рішення суду першої інстанції про стягнення заборгованості за кредитним договором та його виконання.
Зважаючи, що апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції у цій справі подана зі спливом майже десяти років з часу його ухвалення, заявник не вживав заходів до обізнаності про хід судового процесу та про ухвалене у справі рішення, ухвала апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження з мотивів пропуску заявником строку на апеляційне оскарження є обґрунтованою. Наведені заявником причини поновлення строку оскарження не виправдовують втручання у принцип res judicata.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 29 липня 2020 року у справі № 2-201/11, від 25 листопада 2020 року у справі № 336/4213/15, від 19 серпня 2020 року у справі № 753/5153/18.
Проте правовідносини у зазначених як приклад справах та у справі, яка переглядається, не є подібними.
У справах № 2-201/11, № 336/4213/15, № 753/5153/18 Верховний Суд зазначив, що відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційні суди не врахували, що заявники не були повідомлені про розгляд справи та не отримували оскаржуваних рішень. Водночас у цій справі ОСОБА_2 було відомо про розгляд справи у суді першої інстанції, однак він тривалий час не вживав заходи для ознайомлення із змістом оскаржуваного рішення суду першої інстанції.