Постанова
Іменем України
20 січня 2022 року
м. Київ
справа № 760/16449/18
провадження № 61-18851св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3,
треті особи: Солом`янський районний відділ Головного управління державної міграційної служби у місті Києві, Служба у справах дітей Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шевченко Ольги Юріївни на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року у складі судді Усатової І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3, треті особи: Солом`янський районний відділ Головного управління державної міграційної служби у місті Києві, Служба у справах дітей Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у червні 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3, треті особи: Солом`янський районний відділ Головного управління державної міграційної служби у місті Києві, Служба у справах дітей Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, в якому просила усунути їй перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Зазначений позов ОСОБА_1 мотивувала тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 08 вересня 2006 року № НОМЕР_1, виданим Відділом приватизації державного житла Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації, свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори 13 вересня 2013 року, вона була власником 3/4 частин зазначеної квартири.
Іншим співвласником 1/4 частини цієї квартири був її брат ОСОБА_4 .
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року у справі № 2-1677/17 право власності ОСОБА_4 на 1/4 частину зазначеної квартири було припинено.
Вона є єдиним власником зазначеної квартири.
ОСОБА_4 07 листопада 2017 року був знятий з реєстрації місця проживання за вищевказаною адресою.
Однак, ще 13 січня 2016 року без її відома та згоди зареєстрував у квартирі свою неповнолітню дочку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, про що їй стало відомо після ухвалення судом рішення про припинення за ОСОБА_4 права власності на 1/4 частину квартири.
Однак, ОСОБА_3 ніколи у квартирі не проживала.
ОСОБА_3 в особі її законного представника ОСОБА_4 25 квітня 2018 року було направлено повідомлення про необхідність зняття з реєстрації неповнолітньої, однак це повідомлення було проігнороване.
Реєстрація ОСОБА_3 порушує її права як власника на користування та розпорядження цією квартирою.
Солом`янський районний суд міста Києва ухвалою від 29 листопада 2018 року залучив до участі у справі як третю особу Солом`янську районну в місті Києві державну адміністрацію.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Солом`янський районний суд міста Києва рішенням від 11 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення місцевий суд мотивував тим, що виїзд відповідача для навчання до іншого міста не може розцінюватися як непроживання у спірній квартирі без поважних причин та добровільною зміною місця проживання, оскільки позбавило її можливості користування спірною квартирою, а тому позбавлення неповнолітньої ОСОБА_3 права на житло за вказаних обставин буде не співрозмірним із переслідуваною метою позивача.
Суду не надано будь-яких доказів на підтвердження наявності іншого майна придатного для проживання неповнолітньої ОСОБА_3 .
Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що задоволення позовних вимог не буде сприяти захисту прав та інтересів дитини та вважав, що право дитини на користування житлом, яке закріплене у Законі України "Про охорону дитинства" і Декларації прав дитини, не буде дотримано при позбавленні її права користування спірною квартирою.
Київський апеляційний суд постановою від 13 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану від її імені та в її інтересах адвокатом Шевченко О. Ю., залишив без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції всебічно і повно з`ясував обставини справи, дав об`єктивну оцінку зібраним і дослідженим в судових засіданнях доказам та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Від представника ОСОБА_1 - адвоката Шевченко О. Ю. у листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано правові висновки Верховного Суду України, висловлені у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 450/2809/18, від 28 липня 2021 року у справі № 658/1046/19.
Також суди залишили поза увагою те, що ОСОБА_4 незважаючи на те, що за ним 02 квітня 2015 року було припинено право власності на 1/4 частину спірної квартири і він отримав з депозитного рахунку суду грошові кошти, не проживав у спірній квартирі, 13 січня 2016 року зареєстрував місце проживання своєї 13-річної дочки у спірній квартирі, а сам був знятий з реєстрації 07 листопада 2017 року, а неповнолітня залишилася бути зареєстрованою у квартирі без батьків.
Не звернули уваги на те, що неповнолітня не була і не є членом сім`ї власника квартири, жодного дня не проживала у ній, оскільки постійно проживала разом із матір`ю ОСОБА_2 на АДРЕСА_2 .
Неповнолітня дитина набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає, і не може проживати самостійно за іншою адресою. Права неповнолітньої є похідними від права батьків (або одного з них), а отже неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 06 грудня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Солом`янського районного суду міста Києва.
Справа № 760/16449/18 надійшла до Верховного Суду 16 грудня 2021 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з свідоцтвом про право власності на житло від 08 вересня 2006 року, виданим Відділом приватизації державного житла Солом`янської в місті Києві державної адміністрації, квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_5 та членам його сім`ї: ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у рівних частинах.
Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом, посвідченим 13 вересня 2013 державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Войстрік О. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 7-810, ОСОБА_1 є спадкоємцем 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_6 .
Заочним рішенням Солом`янського районного суду від 02 квітня 2015 року у справі № 2-1677/15 припинено право власності ОСОБА_4 на належну йому 1/4 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано право власності на 1/4 частину квартири за ОСОБА_1 . Виплачено ОСОБА_4 внесені ОСОБА_1 у рахунок компенсації припинення права власності на 1/4 частину квартири грошові кошти у розмірі 93 918,50 грн, які знаходились на депозитному рахунку Солом`янського районного суду міста Києва.
Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи № 1629398 від 26 липня 2018 року ОСОБА_3 з 13 січня 2016 року по час видачі довідки значиться зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1, яка була зареєстрована за місцем проживання свого батька, як член сім`ї ОСОБА_4 .
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
У відповідності до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно із статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Разом із тим, відповідно до частин першої, другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житловим приміщенням.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).
При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Заперечуючи проти позову представник відповідача посилався на те, що неповнолітня ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі з поважних причин, оскільки навчається у навчально-виховних комплексах в місті Умані Черкаської області.
Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Враховуючи викладене, а також виходячи із принципу верховенства права, суди повинні у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Встановивши, що відповідач виїхала для навчання до іншого міста суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що зазначена обставина не може розцінюватися як непроживання у спірній квартирі без поважних причин та є добровільною зміною місця проживання, оскільки саме необхідність у отриманні освіти позбавило неповнолітню ОСОБА_3 можливості користування спірною квартирою, а тому позбавлення її права на житло за вказаних обставин буде не співрозмірним із переслідуваною метою позивача.
Крім того, відповідно до статей 6, 8, 12 Закону України "Про охорону дитинства", статті 27 Конвенції про права дитини, держава та батьки сприяють створенню достатнього рівня життя дитини для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно з статтею 1 Закону України "Про охорону дитинства" охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закон України "Про охорону дитинства" сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного та соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для нього.
У відповідності до статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням на рівні з власником або наймачем.
Встановивши, що у неповнолітньої ОСОБА_3 відсутнє інше житло придатне для проживання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшли обґрунтованого про те, що право дитини на користування житлом, яке закріплене в Законі України "Про охорону дитинства" не буде дотримано при позбавленні її права користування спірною квартирою.
Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не було враховано правові висновки Верховного Суду України, висловлені у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 450/2809/18, від 28 липня 2021 року у справі № 658/1046/19, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Висновки у справах, на які міститься посилання у касаційній скарзі, і у справі, яка переглядається, не є суперечливими. Встановлені судами фактичні обставини є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Слід звернути увагу, що у кожній справі з подібним предметом спору суд виходить із конкретних обставин справи, з урахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотриманням розумного балансу інтересів сторін.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.