Постанова
Іменем України
17 січня 2022 року
м. Київ
справа № 500/101/18
провадження № 61-15559св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Міністерство інфраструктури України,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Ізмаїльський міський голова Ізмаїльського району Одеської області,
треті особи: Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Ізмаїльського морського
порту), Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Вереск", Державне підприємство "Ізмаїльський морський торговельний порт", Приватне підприємство "Будівельно-монтажне управління № 20",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 травня 2020 року в складі судді Пащенко Т. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року в складі колегії суддів: Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року Міністерство інфраструктури України звернулося до суду
з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Ізмаїльського міського голови Ізмаїльського району Одеської області, треті особи: Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" (далі - ДП "АМПУ") в особі Ізмаїльської філії ДП "АМПУ" (Адміністрація Ізмаїльського морського порту), Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Вереск", Державне підприємство "Ізмаїльський морський торговельний порт" (далі - ДП "ІЗМ МТП"), Приватне підприємство "Будівельно-монтажне управління
№ 20", про скасування свідоцтва про право власності, розпорядження міського голови, свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на нерухоме майно.
Позовна заява мотивована тим, що згідно з актом приймання-передачі
від 06 квітня 1998 року на підставі договору купівлі-продажу квартир, укладеного 28 жовтня 1997 року з Відкритим акціонерним товариством "Будівельно-монтажне управління № 20 у м. Ізмаїлі" Акціонерного товариства відкритого типу "Одесоблстрой" (далі - ВАТ "БМУ № 20
у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой"), ДП "ІЗМ МТП" отримало п`ять квартир, зокрема, і трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
13 червня 2013 року утворено ДП "АМПУ" на базі майна реорганізованих підприємств галузі, в тому числі на базі майна ДП "ІЗМ МТП", зокрема,
в частині майна, прав та обов`язків відповідно до розподільчих балансів та актів приймання-передачі. Розподільчий баланс та акт приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань між указаними особами були підписані 13 червня 2013 року та затверджені Міністерством інфраструктури України. Відповідно до зазначених документів у господарське відання ДП "АМПУ" була передана квартира АДРЕСА_1 . Проте, ДП "АМПУ" в особі Ізмаїльської філії ДП "АМПУ" (Адміністрації Ізмаїльського морського порту) не було передано правовстановлюючих, технічних, проектно-кошторисних документів щодо спірного майна, які б дозволили зареєструвати відповідне право.
У подальшому позивач дізнався, що спірна квартира на підставі свідоцтва про право власності від 27 грудня 2000 року № 472, виданого на підставі розпорядження Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 27 листопада 2000 року № 1092, належить ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 .
Будь-яких доказів, що підтверджують факт передачі вказаного нерухомого майна у комунальну власність Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області надано не було. Позивач вважає, що перехід права власності на об`єкт нерухомості з державної до комунальної власності не відбувся, а перехід у приватну власність у відповідачів шляхом приватизації житла відбувся з порушенням норм чинного законодавства України.
На підставі викладеного, Міністерство інфраструктури України,
з урахуванням уточнених позовних вимог, просило: скасувати свідоцтво про право власності від 27 грудня 2000 року № 472, видане Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області на ім`я ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, та розпорядження Ізмаїльського міського голови Ізмаїльського району Одеської області
від 27 листопада 2000 року № 1092; скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 06 вересня 2014 року № 2-4186, видане державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори Одеської області Богдан О. М. на ім`я ОСОБА_2, ОСОБА_1 щодо квартири АДРЕСА_1 ; визнати за державою Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном - Міністерства інфраструктури України, право власності на трикімнатну житлову квартиру АДРЕСА_1, яка закріплена за ДП "АМПУ" на праві господарського відання.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 травня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів наявності у нього права власності на спірну квартиру. Суд зазначив, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Проте, наданий позивачем акт приймання-передачі від 06 квітня 1998 року не підтверджує факт набуття ДП "ІЗМ МТП" права власності на спірну квартиру, а лише підтверджує факт приймання-передачі майна. При цьому, позивач не надав копії договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 28 жовтня 1997 року між
ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой" та ДП "ІЗМ МТП".
Права позивача не порушені спірним свідоцтвом про право власності
від 27 грудня 2000 року № 472, виданим на підставі розпорядження Ізмаїльського міського голови Ізмаїльського району Одеської області
від 27 листопада 2000 року № 1092, свідоцтвом про право на спадщину за законом від 06 вересня 2014 року № 2-4186, виданим державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори Одеської області Богдан О. М.
ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 у визначеному законом порядку набули право власності на спірну квартиру на підставі розпорядження Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 27 листопада 2000 року № 1092. Вказані обставини позивачем не спростовані.
Крім того, до вимог про скасування свідоцтва про право власності
від 27 грудня 2000 року № 472, виданого Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, на ім`я ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, позивачем не заявлено клопотання про залучення належного відповідача - Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, що є підставою для відмови в задоволенні позову в цій частині.
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в акті приймання-передачі від 06 квітня 1998 року та акті приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня
2013 року існують розбіжності щодо опису спірного майна. Крім того, інвентарні номери у зазначених актах є різними. Позивач не довів належними та допустимими доказами обставин щодо набуття ДП "ІЗМ МТП" права власності на квартиру АДРЕСА_1, а також порушення його прав внаслідок приватизації відповідачами цього майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ДП "АМПУ" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень
позивач посилається на пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - відсутній висновок
Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних
правовідносинах. Так, ДП "АМПУ" зазначає про відсутність висновку
Верховного Суду щодо питання застосування до спірних правовідносин
статей 2, 8 Закону України "Про приватизацію державного майна та їх обтяжень", статті 128 Цивільного кодексу Української РСР (далі -
ЦК Української РСР), статей 328, 331, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 1, 3, 9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Також вказує, що під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не враховано відсутність доказів на підтвердження обставин передачі державного житлового фонду (спірної квартири) до комунальної власності територіальної громади міста Ізмаїл Одеської області, відповідно, перехід у приватну власність відповідачів спірної квартири відбувся із порушенням закону.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач подав до суду достатньо правовстановлюючих документів, що підтверджують виникнення права власності на спірний об`єкт за державою в особі Міністерства інфраструктури України. Перехід права власності на об`єкт нерухомості з державної власності до комунальної власності не відбувся, отже перехід права власності на це майно у приватну власність фізичних осіб відбувся
з порушенням норм чинного законодавства. Твердження щодо правомірності дії посадових осіб Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області з приватизації спірної квартири є помилковими та безпідставними.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 і ОСОБА_2, в інтересах яких діє адвокат Драганов Д. М., подали до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказували, що Міністерство інфраструктури України не довело належними та допустимими доказами, що воно було власником спірного майна.
ДП "ІЗМ МТП" і ДП "АМПУ" також не мали правовстановлюючих документів на зазначене майно. Той факт, що після відкриття провадження у цій справі позивач вніс спірну квартиру до Єдиного реєстру об`єктів державної власності, не підтверджує заявлені у справі вимоги.
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мають належні правовстановлюючі документи на квартиру АДРЕСА_1, право власності на це майно пройшло державну реєстрацію у порядку, передбаченому чинним законодавством. Матеріалами справи не підтверджено незаконне набуття відповідачами права власності на зазначене майно. Фізичні особи приватизувати спірну квартиру у 2000 році, тому звернення позивача у цій справі через 18 років не може бути підставою для позбавлення їх права власності на це майно, яким вони відкрито та законно володіли протягом тривалого проміжку часу. Крім того, правоохоронні органи проводили перевірку за вказаним фактом, проте кримінальне провадження було закрите, оскільки органи досудового слідства не встановили обставин незаконного вибуття спірної квартири.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ДП "АМПУ" 15 вересня
2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що згідно з актом приймання-передачі від 06 квітня
1998 року на виконання договору купівлі-продажу квартир, укладеного
28 жовтня 1997 року з ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой",
ДП "ІЗМ МТП" отримало п`ять квартир, з яких: дві двокімнатні № 3 і 55 та три трикімнатні № 4, 21, 25. У зазначеному акті прийманні-передачі не зазначено конкретної адреси переданих квартир.
Відповідно до акта приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня 2013 року, в господарське відання ДП "АМПУ" було передано, зокрема, трикімнатні квартири № 24, 40, 57,
60, які розташовані на АДРЕСА_1, двокімнатні квартири № 3, 55 та трикімнатні квартири № 4, 21, 25, які розташовані на АДРЕСА_1 .
В акті приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань
від 13 червня 2013 року зазначено, що роком введення квартири № 25 в експлуатацію є 2001 рік. В акті приймання-передачі квартир від 06 квітня 1998 року зазначається, що передається п`ять квартир, однак до введення майна в експлуатацію воно є об`єктом незавершеного будівництва, тобто іншим об`єктом права власності, отже, існує невідповідність зазначеного майна у акті приймання-передачі від 06 квітня 1998 року та акті
приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня
2013 року.
Розпорядженням Ізмаїльського міського голови Ізмаїльського району Одеської області від 27 листопада 2000 року № 1092р "Про передачу квартири у власність" вирішено на підставі розпорядження від 01 грудня 1992 року № 317р оформити документи на приватизацію квартири АДРЕСА_1 наймачу та спільно проживаючим з ним членам родини: ОСОБА_3, ОСОБА_1,
ОСОБА_2
18 грудня 2017 року ДП "АМПУ" в особі Ізмаїльської філії направило листа до Фонду державного майна України про включення квартири
АДРЕСА_1 до Єдиного реєстру об`єктів державної власності.
Згідно з листом Фонду державного майна України від 26 березня 2019 року підставою для включення та внесення змін до Реєстру є надходження від суб`єктів управління до Фонду інформації про об`єкти державної власності.
Квартира АДРЕСА_1 зареєстрована в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності щодо державного майна.
Суди також встановили, що на час розгляду справи ОСОБА_3
і ОСОБА_1 квартира АДРЕСА_1 належить на підставі свідоцтва про право власності від 27 грудня 2000 року № 472, виданого на підставі розпорядження Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області
від 27 листопада 2000 року № 1092, та свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 вересня 2014 року № 2-4186, виданого державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори Одеської області Богдан О. М.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач не довів, що йому належало право власності на спірну квартиру. Наданий позивачем акт приймання-передачі від 06 квітня 1998 року не підтверджує факт набуття ДП "ІМТП" права власності на квартиру, а лише підтверджує факт приймання-передачі майна. При цьому, позивачем не було надано копії договору купівлі-продажу квартир, укладеного 28 жовтня 1997 року
з ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой". Відповідачі отримали право власності на квартиру АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку, підстави для позбавлення їх права власності відсутні.
Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи таке.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію
і природні якості землі.
Відповідно до частин першої - третьої статті 2 Закону України "Про власність" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
Згідно з частинами першою та третьою статті 4 Закону України "Про власність" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків (частина друга статті 48 Закону України "Про власність" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права
і свободи від порушень і протиправних посягань.
Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного
і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певні матеріальні або нематеріальні блага з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створенням об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та (або) нематеріального блага.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, ефективним засобом (способом) потрібно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства
і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Зі змісту наведених норм законодавства випливає, що у контексті спірних правовідносин позивач на обґрунтування своїх вимог має конкретно зазначити, які саме його права порушені внаслідок прийняття спірних рішень.
Обґрунтовуючи позов про скасування свідоцтва про право власності, розпорядження міського голови, свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на нерухоме майно, Міністерство інфраструктури України посилалося на те, що квартира
АДРЕСА_1 належить йому відповідно до договору купівлі-продажу від 28 жовтня 1997 року, акта приймання-передачі від 06 квітня 1998 року, акта приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня 2013 року.
Відповідно до статті 128 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на час складення між ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой" та ДП "ІЗМ МТП" акта приймання-передачі від 06 квітня 1998 року) право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.
Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на час складення між ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой" та ДП "ІЗМ МТП" акта приймання-передачі від 06 квітня 1998 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
При цьому, Міністерство інфраструктури України не подало до суду оригінал або копію договору купівлі-продажу квартири, який, за твердженням позивача, укладений 28 жовтня 1997 року між ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі" АТВТ "Одесоблстрой" і ДП "ІЗМ МТП".
Водночас, як обґрунтовано зазначили суди першої та апеляційної інстанцій, наданий позивачем акт приймання-передачі від 06 квітня 1998 року не підтверджує факт набуття ДП "ІЗМ МТП" права власності на квартиру, а лише підтверджує фактичне приймання-передачу спірного майна.
Змагальність сторін і диспозитивність цивільного судочинства є одними
з основних засад (принципів) останнього.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга
статті 12 ЦПК України).
Обравши способом захисту своїх прав скасування свідоцтва про право власності, розпорядження міського голови, свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на нерухоме майно, позивач відповідно до положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний був довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Позивач на підтвердження вказаних вимог повинен був довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на можливість оскарження права власності фізичних осіб на квартиру АДРЕСА_1, яке вони набули на підставі розпорядження Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 27 листопада 2000 року № 1092,
а також відкрито користуються цим майном тривалий час.
При цьому позивач не надав суду договір купівлі-продажу квартир, укладеного 28 жовтня 1997 року між ВАТ "БМУ № 20 у м. Ізмаїлі"
АТВТ "Одесоблстрой" і ДП "ІЗМ МТП", який за обставинами справи міг бути єдиною та належною підставою набуття останнім права власності на спірну квартиру. Отже, матеріалами справи не підтверджено факт набуття
ДП "ІЗМ МТП" права власності на вищевказану квартиру.
З урахуванням наведеного, позивач, відповідно, не набув прав на квартиру
АДРЕСА_1 на підставі акта приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня
2013 року, оскільки ДП "ІЗМ МТП" не могло передати права на квартиру
ДП "АМПУ", які йому не належали.
На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявності у нього прав на
спірну квартиру, яка на час розгляду справи належить ОСОБА_1
і ОСОБА_2, тому відсутні підстави для позбавлення їх житла, яким вони користуються тривалий час на підставі розпорядження органу місцевого самоврядування від 27 листопада 2000 року.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі не надали документів, на підставі яких спірне майно перейшло до комунальної власності
Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області та надалі було приватизовано фізичними особами, є необґрунтованими, оскільки саме позивач зобов`язаний був довести належність йому спірного майна, однак відповідні докази судам надані не були, отже позивач у цій конкретній справі не може оспорювати права на майно, що йому не належать.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що у позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не наведено, у чому саме полягало порушення безпосередньо його прав та інтересів, дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для відмови у позові.
Верховний Суд виходить з того, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правовому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо.
Доводи касаційної скарги, що відсутній висновок касаційного суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в цій справі, оскільки суди правильно застосували норми матеріального права та
не порушили норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими. Разом з тим, Верховний Суд вже виклав висновок щодо питання застосування
норм права у подібних правовідносинах, що підтверджується постановою
від 07 грудня 2021 року у справі № 500/87/18.
Так, у справі № 500/87/18 Міністерство інфраструктури України звернулося до суду з позовом, у якому просило: скасувати свідоцтво про право власності, видане міською радою на ім`я фізичних осіб та рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування; визнати за державою Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, - вказане міністерство, право власності на двокімнатну житлову квартиру, що закріплена за ДП "АМПУ" на праві господарського відання. За результатом касаційного перегляду рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, якими відмовлено у задоволенні позову, залишено без змін. Верховний Суд у постанові від 07 грудня 2021 року зазначив, що наданий позивачем акт приймання-передачі не підтверджує факт набуття
ДП "ІЗМ МТП" права власності на квартиру, а лише підтверджує фактичне приймання-передачу спірного майна. Касаційний суд також зазначив, що позивачем не було надано до суду договір купівлі-продажу квартир, укладений між фірмою та ДП "ІЗМ МТП", який міг бути єдиною та належною підставою набуття ДП "ІЗМ МТП" права власності на спірну квартиру.
Фактично доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а також зводяться до переоцінки доказів, незгоди ДП "АМПУ" з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, яким судами першої та апеляційної інстанцій надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи.
При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.