Постанова суду № 753/6253/18 від 19.01.2022 про захист права власності на житло шляхом визнання договорів удаваними, визнання удаваних договорів недійсними, застосування...

Постанова

Іменем України

19 січня 2022 року

м. Київ

справа № 753/6253/18

провадження № 61-10731св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко Віра Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коткова Ольга Анатоліївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 серпня 2020 року під головуванням судді Трусової Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2021 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко Віра Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коткова Ольга Анатоліївна, про захист права власності на житло шляхом визнання договорів удаваними, визнання удаваних договорів недійсними, застосування наслідків недійсності договору, визнання договору нікчемним, застосування наслідків нікчемності договору, визнання права власності на квартиру,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року позивач подала до суду вказаний позов, в якому просила:

- визнати удаваними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М. зареєстрований в реєстрі № 754, а також договір позики грошових коштів на суму 2 250 000 грн, укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М. зареєстрований в реєстрі № 758;

- встановити, що удавані договір купівлі-продажу квартири та договір позики від 01 квітня 2015 року були укладені для приховання іншого договору, який насправді вчинили в усній формі на таких умовах: ОСОБА_1 відчужує на користь ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 шляхом укладення удаваного договору купівлі-продажу без фактичної оплати за неї; ОСОБА_2 за рахунок власних коштів оплачує придбання для неї майнових прав на три однокімнатні квартири в новобудові за адресою: АДРЕСА_3 ; ОСОБА_1 продовжує проживати у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 до її передачі ОСОБА_2, яка має відбутися після введення зазначеної новобудови в експлуатацію і реєстрації за нею права власності на три однокімнатні квартири; ОСОБА_2 зобов`язується не претендувати на спірну квартиру і не виселяти з неї позивача до набуття позивачем права власності на три однокімнатні квартири; для забезпечення виконання зазначеного зобов`язання ОСОБА_2 між ними укладається удаваний договір позики про передачу позивачем ОСОБА_2 як позичальнику грошей в сумі 2 250 000 грн на строк до 01 квітня 2016 року без фактичної передачі цих коштів;

- визнати недійсними укладені 01 квітня 2015 року удаваний договір купівлі-продажу квартири, удаваний договір позики та усний договір, який насправді було вчинено;

- застосувати наслідки недійсності договору купівлі-продажу квартири та усного договору, який насправді було укладено, шляхом скасування рішення приватного нотаріуса КМНО Кударенко В. М. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ;

- встановити нікчемність договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 14 грудня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ;

- застосувати наслідки недійсності нікчемного договору купівлі-продажу шляхом скасування рішення приватного нотаріуса КМНО Коткової О. А. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 1-16 том 1).

Позивач зазначила, що у 2015 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вчинили шахрайські дії, які призвели до втрати нею права власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Пояснювала, що вчинені 01 квітня 2015 року між нею та ОСОБА_2 правочини, а саме: договір купівлі-продажу вказаної квартири та договір позики, були укладені за сприяння її знайомої ОСОБА_3 для приховування укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 усного договору, відповідно до якого останній мав за власний кошт придбати для позивача майнові права на три однокімнатні квартири у новобудові, при цьому кошти за спірну квартиру ним не передавались і не мали передаватись, так само не передавались і кошти за договором позики, який виступав як забезпечення виконання зобов`язань за усним договором.

Таким чином, ОСОБА_2 фактично безвідплатно набув право власності на спірну квартиру і в подальшому, зловживаючи своїми правами, вчинив дії, спрямовані на виселення позивача, подавши відповідний позов до суду. Отже, при укладенні вищевказаних договорів позивач помилилась щодо таких властивостей трьох квартир у новобудові, які значно знижують їх цінність та можливість використання за цільовим призначенням, оскільки очікувала, що новобудову введуть в експлуатацію не пізніше, ніж через півроку з дня їх укладення. Укладені з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу вказаної квартири та позики є удаваними, без фактичної передачі грошей. У квітні 2015 року дізналася, що будівництво новобудови, у якій мали бути придбані квартири, зупинено у зв`язку з чим новобудова не може бути введена в експлуатацію.

Зазначала, що 14 грудня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу її квартири за адресою: АДРЕСА_1, який є нікчемним, оскільки даним договором було порушено її конституційне право на власність та на житло.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 25 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовив. Скасував арешт квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 77,9 кв. м, житловою площею 36 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 611226380000, накладений ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 16 квітня 2018 року.

Київський апеляційний суд постановою від 03 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 серпня 2020 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що належних та допустимих доказів про спрямованість волі сторін договору купівлі продажу та договору позики на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цими правочинами, суду не надано.

Вказали, що оскільки підстав для визнання договорів купівлі-продажу та позики від 01 квітня 2015 року недійсними судами не встановлено та позивачем не доведено, відсутні й підстави для застосування наслідків недійсності правочинів та скасування рішення приватного нотаріуса КМНО Кударенко В. М. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині встановлення нікчемності договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 14 грудня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 суди виходили з того, що позивач, стверджуючи про нікчемність правочинів посилалась на приписи статті 228 ЦК України, проте позивачем не наведено і судами не встановлено наявності в оспорюваних правочинах ознак порушення публічного порядку, які могли б бути підставою для визнання правочинів недійсними через їх нікчемність.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2021 року в якій просила оскаржені судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки тій обставині, що оскаржувані договори укладено під впливом помилки, оскільки позивач помилилась щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, не усвідомлювала наслідків.

Оскарженими рішеннями позивач позбавлена права власності на квартиру, а будь-якого іншого житла для проживання їй не надано, а тому вона позбавлена права на належний рівень життя та конституційного права на непорушність права власності.

Вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, адже під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції треті особи були відсутні, заяв про розгляд справи без їх участі вони не подавали.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Дарницького районного суду м. Києва.

17 серпня 2021 року цивільна справа № 753/6253/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 квітня 2015 року між ОСОБА_1, як продавцем, та ОСОБА_2, як покупцем, укладено договір купівлі-продажу двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 77,90 кв. м, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М., зареєстровано в реєстрі за № 754 (а. с. 20 том 1).

Відповідно до п. 4 даного договору продаж квартири вчинено за 871 400 грн. Сторони засвідчили, що не мають матеріальних, грошових та інших претензій одна до одної на момент укладання спірного договору.

Положеннями укладеного між сторонами договору сторони засвідчили, що усвідомлюють природу цього правочину та значення своїх дій, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, діючи добровільно, вільно володіючи українською мовою, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психологічного, уклали цей договір.

При укладанні договору купівлі-продажу ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу заяву, у якій засвідчила, що відчужувана нею квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки на час її набуття вона була неодружена, і осіб, які б могли ставити питання про визнання за ними права власності на відчужувану квартиру, в тому числі і відповідно до статей 65, 74, 97 СК України, немає (а. с. 18 том 2).

Право власності покупця ОСОБА_2 на вищевказану квартиру було зареєстровано 01 квітня 2015 року у встановленому законом порядку, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 21, 22 том 1).

01 квітня 2015 року між ОСОБА_1, як позикодавцем, та ОСОБА_2, як позичальником, укладено договір позики, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М., зареєстровано в реєстрі за № 758, відповідно до умов якого позикодавець передала у власність позичальнику гроші в сумі 2 250 000 грн на строк по 01 квітня 2016 включно без процентних нарахувань річних (а. с. 25 том 1).

Також 01 квітня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склали розписку, якою погодили, що ОСОБА_2 замість повернення предмету позики 90 000 доларів США або 2 250 000 грн зобов`язується протягом року надати ОСОБА_1 три однокімнатні квартири за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 17 том 2).

08 вересня 2015 року між ОСОБА_1 (первісним кредитором) та ОСОБА_5 (новим кредитором) укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М., зареєстровано в реєстрі за № 2290, відповідно до умов якого первісний кредитор ОСОБА_1 відступила новому кредитору ОСОБА_5 право вимоги до ОСОБА_2 за договором позики від 01 квітня 2015 року за № 758 (а. с. 20, 21 том 2).

14 вересня 2015 року між ОСОБА_5 (первісним кредитором) та ОСОБА_6 (новим кредитором) було укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики від 01 квітня 2015 року, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ковальчуком С. П., зареєстровано в реєстрі за № 6081, за яким первісний кредитор відступив новому право вимоги до ОСОБА_2 за договором позики від 01 квітня 2015 року (а. с. 11, 12 том 2).

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 01 квітня 2015 року з ОСОБА_2 з підстав вчинення його під впливом обману та відсутності згоди її чоловіка ОСОБА_7 на продаж майна.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 березня 2016 року у справі № 753/8830/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 09 червня 2016 року та постановою Верховного Суду від 20 вересня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 39-42, 55-59 том 2).

14 грудня 2017 року між ОСОБА_2, як продавцем, та ОСОБА_4, як покупцем, укладено договір купівлі-продажу квартири, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом КМНО Котковою О. А., зареєстровано в реєстрі за № 1285, відповідно до якого ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 за суму 199 524 грн (а. с. 159,160 том 1).

Своїми підписами у договорі його сторони підтвердили факт повного розрахунку за ним та відсутність у продавця до покупця будь-яких претензій фінансового характеру, що стосувалися б питань розрахунку за цим договором (п. 2.2. договору).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частинами першою - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов`язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.

Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов`язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши при розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

За правилом частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

За змістом наведеної норми обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину, а відтак не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією із сторін зобов`язань, які виникли з правочину і не пов`язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін також не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Ціна товару - це грошова сума, яка підлягає сплаті покупцем за одержану від продавця річ.

Частиною першою статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Суди попередніх інстанцій правильно вказували, що укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_1, як продавцем, та ОСОБА_2, як покупцем, договір купівлі-продажу двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 77,90 кв. м, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М. і зареєстровано в реєстрі за № 754 є реальним правочином, спрямованим на настання правових наслідків, які передбачені Договором, а відтак й не може бути визнаний удаваним правочином (а. с. 20 том 1).

Відповідно до п. 4 даного договору продаж квартири вчинено за суму 871 400 грн. Сторони засвідчили, що не мають матеріальних, грошових та інших претензій одна до одної на момент укладання спірного договору.

Таким чином, з огляду на те, що під час підписання договору купівлі-продажу та його нотаріального посвідчення, сторони визнали проведення повного розрахунку за правочином, про що зазначили в тексті договору, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно відхилили посилання позивача ОСОБА_1 про безгрошовість вищевказаного договору.

Суди встановили, що згідно з п. 5 договору продавець стверджувала, що квартира належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1, виданого 16 листопада 2010 року та зареєстровано в реєстрі.

Право власності покупця ОСОБА_2 на вищевказану квартиру було зареєстровано 01 квітня 2015 року у встановленому законом порядку, що свідчить про настання реальних наслідків правочину (а. с. 21, 22 том 1).

Суди попередніх інстанцій також встановили, що належних та допустимих доказів про спрямованість волі сторін вказаного правочину на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цими правочинами, не надано.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (пункт 2 частини 1 статті 1046 ЦК України).

Згідно статті 1047 цього Кодексу договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За приписом статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суди встановили, що укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_1, як позикодавцем, та ОСОБА_2, як позичальником договір позики є нотаріально посвідченим приватним нотаріусом КМНО Кударенко В. М., зареєстрований в реєстрі за № 758. Відповідно до умов цього договору позикодавець передала у власність позичальнику гроші в сумі 2 250 000 грн на строк по 01 квітня 2016 включно без процентних нарахувань річних (а. с. 25 том 1).

Вказували, що у договорі зазначено, що сторони при укладенні договору ознайомлені з вимогами щодо недійсності правочинів, перебуваючи у здоровому глузді та ясній пам`яті, діючи добровільно без будь-якого примусу.

Таким чином колегія судді погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що змістом спірних договорів доводиться спрямованість волі сторін на виникнення саме тих правовідносин, які ними обумовлені, а саме: купівлі-продажу нерухомого майна та позики, на наявність ознак інших правочинів умови спірних договорів не вказують.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, встановивши, що позивач не довела, що сторони оспорюваних договорів спрямовували свою волю на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді оспорюваними правочинами, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно відмовив у задоволенні позову.

Вищенаведеним також спростовуються доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки тій обставині, що оскаржувані договори укладено під впливом помилки, оскільки позивач помилилась щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, не усвідомлювала наслідків.

Окрім того, позивач просила встановити нікчемність договору купівлі-продажу спірної квартири, який був укладений 14 грудня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з тих підстав, що ОСОБА_4 при укладенні договору знала та усвідомлювала, що квартира спірна і нею володіє позивач та проживає в цій квартирі.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є не вчиненими.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Позивач, стверджуючи про нікчемність правочинів посилалась на статті 228 ЦК України.

Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду у кримінальній справі, постановлений внаслідок знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Проте суди попередніх інстанцій вказували, що позивачем не наведено і судом не встановлено наявності в оспорюваних правочинах ознак порушення публічного порядку, які могли б бути підставою для визнання правочинів недійсними через їх нікчемність з посиланням на статтю 228 ЦК України.

Аргументи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, оскілки під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції треті особи були відсутні, заяв про розгляд справи без їх участі вони не подавали колегія суддів відхиляє з огляду на те, що треті особи із апеляційною скаргою на рішення місцевого суду не звертались, питання про порушення своїх прав не порушували.

Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).

Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

................

Перейти до повного тексту