Постанова
Іменем України
13 січня 2022 року
м. Київ
справа № 450/2385/20
провадження № 61-11375св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 червня 2021 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Савуляка Р. В., Шандри М. М.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 04 серпня 2020 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, в якому просила визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Свою позовну заяву обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належить житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеному будинку зареєстрована відповідач, яка в цьому будинку не проживає, де вона проживає позивачеві невідомо, після одруження вона покинула місце своєї реєстрації вибувши із зазначеного житлового будинку. Факт відсутності відповідача за місцем своєї реєстрації підтверджується відповідними актами обстеження фактичного проживання. За таких обставин вважає, що право відповідача на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Пустомитівський районний суд Львівської області рішенням від 18 вересня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнив повністю, визнав ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 .
Вирішив питання розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що відповідач у справі за зареєстрованим місцем проживання не проживає протягом тривалого часу без поважних на те причин, крім того, відповідачу перешкоди у проживанні за її зареєстрованим місцем проживання не чиняться, а тому позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком підлягає задоволенню.
Львівський апеляційний суд постановою від 08 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнив. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 вересня 2020 року - скасував та ухвалив у справі нове рішення, яким у задоволенні позову - відмовив.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у суду першої інстанції не було підстав для встановлення безперервності відсутності відповідачки у спірному житлі (у місці її проживання, що зареєстроване у встановленому порядку) більше одного року без поважних причин та відповідно втрату нею права на користування житлом, а також визнання її такою, що втратила право на користування житлом, оскільки, у матеріалах справи належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів цього позивачкою представлено не було, а позиція відповідача взагалі заслухана з цього питання не була, що відповідно вплинуло на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 06 липня 2021 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 08 червня 2021 року у вказаній вище справі, в якій просила скасувати цю постанову, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції правильно встановлено усі обставини справи та надано належну оцінку доказам, які знаходяться в матеріалах справи, однак судом апеляційної інстанції безпідставно було не прийнято до уваги акти обстеження житлових умов, оскільки у зазначених актах чітко зазначено, що особисті речі відповідача за місцем реєстрації відсутні. Вказані акти не носять періодичний характер, а чітко встановлюють відсутність відповідача у житловому будинку понад один рік, однак судом апеляційної інстанції не прийнято вказані докази до уваги.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_2 26 жовтня 2021 року направила засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила поновити строк на подання відзиву.
Верховний Суд ухвалою від 11 листопада 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 - відмовив. Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом - залишив без розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджуються витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 22704245 виданого ОКП БТІ та ЕО від 13 травня 2009 року на підставі договору дарування посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу № 360 від 06 травня 2009 року.
Відповідно до довідки № 479 від 10 липня 2020 року Старосільської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 (голова д/г), ОСОБА_3 (дочка), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_5 (онука), ОСОБА_2 (онука, відповідачка по справі), ОСОБА_6 (інший с/сп), ОСОБА_7 (інший с/сп), ОСОБА_8 (правнучка).
Відповідно до копій актів обстеження фактичного проживання від 20 червня 2019 року, від 29 листопада 2019 року, від 25 травня 2020 року, від 24 червня 2020 року, встановлено, що ОСОБА_2 фактично в будинку АДРЕСА_1 не проживає.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Пустомитівського районного суду Львівської області.
13 жовтня 2021 року справа № 450/2385/20 надійшла до Верховного Суду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з статтею 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За статтею 406 ЦК України, сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.
Члени сім`ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що свідчить про суттєву відмінність їхнього правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема право розпорядження цим майном. Разом із тим, цим особам належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Обмеження (втрату) права користування житлом можуть обумовити тільки такі дії членів сім`ї власника житла, які пов`язані зі зловживанням ними своїми правами або з невиконанням покладених на них обов`язків і безпосередньо порушують при цьому права та законні інтереси інших осіб.
Також, частиною четвертою статті 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до статті 64 ЖК України, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Згідно з статтею 310 ЦК України, фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволені позову, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивач не надала належних та допустимих доказів того, що відповідач без поважних причин більше ніж рік не проживає за місцем її реєстрації.
Копії актів обстеження фактичного проживання від 20 червня 2019 року, від 29 листопада 2019 року, від 25 травня 2020 року, від 24 червня 2020 року, які знаходяться в матеріалах справи, свідчать про відсутність відповідача в будинку в ті дні, коли вони були складені.
Встановивши, що позивач не довела наявність порушення її прав внаслідок реєстрації місця проживання онуки у спірному будинку, з урахуванням конфліктних відносин між сторонами у справі, що підтверджуються зверненнями 02 березня 2020 року та 17 березня 2020 року в поліцію ОСОБА_5 щодо неправомірних дій ОСОБА_2, постанови про накладення адміністративного стягнення від 10 березня 2020 року та від 14 квітня 2020 року за вчинення домашнього насильства, звернення 21 березня 2020 року в поліцію ОСОБА_2 з заявою про не допуск в будинок та вчинення домашнього насильства, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним будинком.
Враховуючи вказане, суд не мав підстав для встановлення безперервності відсутності відповідачки у спірному житлі (у місці її проживання, що зареєстроване у встановленому порядку) більше одного року без поважних причин та відповідно втрату нею права на користування житлом, а також визнання її такою, що втратила право на користування житлом.
Доводи заявника про те, що судом апеляційної інстанції безпідставно було не прийнято до уваги акти обстеження житлових умов, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції у силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанцій.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.