Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 363/3283/18
провадження № 61-11993св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1,
відповідач -Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія
з управління активами "ІМІДЖ ФІНАНС",
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03 вересня 2019 року у складі судді Рудюк О. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "ІМІДЖ ФІНАНС" (далі - ТОВ "КУА "ІМІДЖ ФІНАНС"), третя особа - ОСОБА_2, про порушення прав споживачів та стягнення шкоди, трьох процентів річних з урахуванням інфляції та пені.
Позовні вимоги мотивовані тим, що між нею (інвестор) та ТОВ "КУА "ІМІДЖ ФІНАНС" укладений інвестиційний договір від 12 березня 2015 року
№ 3-169-534, який був переукладений 24 квітня 2015 року № 4-006-267, щодо інвестиційної участі інвестора в будівництві об`єкта нерухомості шляхом здійснення інвестиційних внесків на умовах, в обсягах та в строки, що передбачені інвестиційним договором, а після оформлення і реєстрації права власності відповідача на квартиру, отримання інвестором квартири
у власність у порядку, встановленому інвестиційним договором.
Вона є споживачем фінансових послуг в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів".
Відповідно до пункту 5.2 інвестиційного договору від 12 березня 2015 року розмір інвестиційного внеску у сумі 2 529 394 грн підлягав сплаті до
25 березня 2015 року. На виконання цього пункту ОСОБА_2 з метою перерахування коштів на користь відповідача подав до ПАТ "БАНК "Київська Русь" платіжні доручення: від 13 березня 2015 року № 5724 на суму 1 250 000 грн та від 19 березня 2015 року № 0432 на суму 1 279 394 грн, які банком не перераховані на користь відповідача. Сума двох вказаних платежів мала відповідати сумі, що вказана у пункті 5.2 розділу 5 інвестиційного договору.
20 березня 2015 року рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 березня 2015 року № 61 запроваджено Тимчасову адміністрацію
в ПАТ "БАНК "Київська Русь".
Тому друга частина коштів в сумі 1 279 294 грн у період дії Тимчасової адміністрації була протиправно заблокована.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 12 травня 2015 року зобов`язано банк перерахувати кошти в сумі 1 279 394 грн з поточного рахунку ОСОБА_2 на користь відповідача.
У зв`язку з недопущенням порушення строку перерахування коштів за інвестиційним договором (25 березня 2015 року), позивач звернулася до відповідача про розірвання інвестиційного договору від 12 березня 2015 року та укладення іншого інвестиційного договору з більш пізнім строком внесення другої частини коштів, на що відповідач погодився і уклав інвестиційний договір від 24 квітня 2015 року № 4-006-267.
Відповідно до пункту 5.2 даного договору розмір інвестиційного внеску в сумі 2 432 950 грн підлягає сплаті інвестором згідно графіку: до 28 квітня 2015 -
1 250 000 грн; до 28 травня 2015 року - 10 000 грн, до 28 червня 2015 року -
10 000 грн, до 28 липня 2015 року - 10 000 грн, до 28 серпня 2015 року - 10 000 грн, до 28 вересня 2015 року - 10 000 грн, до 28 жовтня 2015 року - 1 132 950 грн.
Додатковою угодою № 1 від 29 квітня 2015 року до інвестиційного договору сторонами погоджено, що ОСОБА_2 має право діяти від імені та
в інтересах інвестора в порядку та на умовах, визначених договором щодо виконання зобов`язань інвестора по сплаті інвестиційних внесків та інших платежів згідно з договором.
Відповідно до угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог від
24 квітня 2015 року сторонами зараховано сплачену ОСОБА_2 суму першого внеску 1 250 000 грн у рахунок інвестиційного внеску за договором від 24 квітня 2015 року та цей платіж прийнято відповідачем. Позивачем також перераховано у визначені строки 20 000 грн.
В подальшому вона не могла внести своєчасно грошові кошти за інвестиційним договором, оскільки у ПАТ "БАНК "Київська Русь", в якому відкритий рахунок та знаходилась значна частина коштів, 20 березня
2015 року запроваджено Тимчасову адміністрацію.
У зв`язку з тим, що позивач внаслідок незаконних дій Уповноваженої особи ПАТ "Банк "Київська Русь" не змогла здійснити платіж за договором в сумі
1 279 394 грн, інвестиційний договір розірвано шляхом укладення договору про його розірвання від 26 серпня 2015 року, за умовами якого відповідач зобов`язався повернути на рахунок позивача 1 221 341 грн, утримавши 2 % від суми інвестиційного договору в якості штрафу, що становить 48 659 грн, протягом 15 робочих днів після укладення договору. Зазначена сума відповідачем повернута поступово і з порушенням строків.
Крім того, відповідно до Закону України "Про торгово-промислові палати
в Україні" торгово-промисловою палатою України засвідчено наявність форс-мажорних обставин та видано інвестору сертифікат від 15 вересня 2015 року № 5056 про форс-мажорні обставини непереборної сили за інвестиційним договором, які виникли 17 липня 2015 року і тривають станом на дату видачі сертифікату. Про зазначені обставини інвестор повідомляла відповідача. Тому відповідачем безпідставно застосовано до неї штрафні санкції у розмірі 2 % від суми інвестиційного договору в сумі 48 659 грн, оскільки неможливість виконання нею зобов`язань за інвестиційним договором є наслідком дії обставин непереборної сили.
Оскільки відповідач не надав послугу належним чином, прострочив повернення суми інвестиційного внеску, на підставі вимог статей 509, 610, 611, 612 ЦК України, частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 625 ЦК України позивач просила стягнути з відповідача
48 659 грн. безпідставно нарахованих штрафних санкцій, три проценти річних від простроченої суми за інвестиційним договором від 24 квітня 2015 року
з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення
в сумі 46 369 грн, пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення в сумі
1 440 793 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції послався на наявність рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 вересня 2017 року у справі між тими ж сторонами про стягнення процентів за користування коштами та штрафних санкцій,
у задоволенні якого відмовлено, та виходив із того, що вказаним рішенням суду вже встановлені обставини укладення і розірвання між сторонами інвестиційного договору, а також розмір і правомірність нарахування фінансових санкцій за таке розірвання, а тому суд вважав ці обставини преюдиційними і такими, що не підлягають доказуванню в даній справі.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення
з ТОВ "КУА "ІМІДЖ ФІНАНС" на користь ОСОБА_1 48 659 грн нарахованих штрафних санкцій, трьох процентів річних та інфляційних втрат, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, в загальному розмірі 46 369 грн скасовано і провадження у справі в частині цих позовних вимог закрито; в частині відмови у задоволенні позову про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" - залишено без змін.
Апеляційний суд виходив з того, щов справі, яка переглядається, та справі
№ 756/1256/17 співпадають сторони, предмет позову і підстави позову.
В зазначеній справі позивач просила стягнути з відповідача 48 659 грн штрафних санкцій, 4 130 грн трьох процентів річних, 2 497,92 грн інфляційних витрат за частиною другою статті 625 ЦК України за той самий період
16 вересня 2015 року по 06 листопада 2015 року, а також додатково просила стягнути пеню на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у розмірі 1 440 793 грн. За таких обставин наявна однорідність вимог в частині стягнення 48 659 грн інфляційних витрат та трьох процентів річних за частиною другою статті 625 ЦК України за період
з 16 вересня 2015 року по 06 листопада 2015 року. При цьому не має значення, що позивач інфляційні витрати визначила в даній справі у розмірі 42 497 грн, що відрізняється від розміру інфляційних витрат у справі
№ 756/1256/17, вона не навела розрахунків цих інфляційних витрат, тому можна припустити, що ці суми є надуманими і вказані з метою змінити предмет позову в частині розміру відшкодування. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Стрикаль О. В. наголошував на тому, що в даній справі він додатково обґрунтовував підстави для стягнення
з відповідача 48 497 грн також тим, що частина четверта статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" забороняє забудовнику нараховувати штрафні санкції, передбачені договорами на строк дії цієї статті, а тому пункт 7.4 основного договору є нікчемним, у зв`язку з чим підстави позову в частині стягнення цієї суми відрізняються від підстав позову у справі № 756/1256/17. Апеляційний суд не погодився з цими доводами, оскільки як свідчить текст позовної заяви, позивач не обґрунтовувала свій позов
в частині стягнення з відповідача 48 497 грн посиланням на нікчемність пункту 2 договору від 26 серпня 2015 року про розірвання інвестиційного договору від 24 квітня 2015 року. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги в цій частині вона посилалась лише на наявність сертифікату від 15 вересня
2015 року № 5056 про форс-мажорні обставини. Така ж підстава позову нею зазначена й у справі № 756/1256/17. Посилання позивача на Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" відбулось лише у відповіді на відзив відповідача на позовну заяву (а. с. 1 - 5), а також в апеляційній скарзі. Позивачу судом роз`яснювались вимоги статей 43, 49 ЦПК України, зокрема,
і право на зміну підстав позову лише до закінчення підготовчого провадження (а. с. 44). Заяви про зміну підстав позову від позивача до суду не надходило, тому судом першої інстанції ці підстави позову не встановлювались і не розглядались.
Разом із тим, в даному провадженні підлягають розгляду позовні вимоги, заявлені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Однак пеню позивач просить стягнути не за інвестиційним договором, за яким вона виступала як споживач, а за договором про розірвання інвестиційного договору від 26 серпня 2015 року. Відповідач не порушував умов інвестиційного договору, отже до нього не можуть застосовуватись санкції за таке порушення. Після розірвання договору між сторонами виникли зобов`язальні правовідносини щодо повернення коштів.
З урахуванням того, що між сторонами укладено договір про розірвання інвестиційного договору, а не договір послуг, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у стягненні пені у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги) за приписами частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Спір між сторонами виник лише щодо строків повернення передбачених в договорі від 06 серпня 2015 року сум. Тому позивач мала можливість лише ставити питання про стягнення на підставі частини другої статті 625 ЦК України, чим вона і скористалась в січні
2017 року, пред`явивши до Оболонського районного суду м. Києва відповідний позов.
Аргументи учасників справи
У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ТОВ "КУА "ІМІДЖ ФІНАНС" на її користь: 48 659 грн безпідставно нарахованих штрафних санкцій за інвестиційним договором від 24 квітня 2015 року № 4-006-267; 46 369,80 грн - три проценти річних від простроченої суми за інвестиційним договором від 24 квітня 2015 року
№ 4-006-267 з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення; 1 440 793 грн - пеню у розмірі три проценти за кожен день прострочення від суми 48 659 грн.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що у цивільній справі № 756/1256/17, яка розглядалась в Оболонському районному суд м. Києва, був інший предмет позову, оскільки позивач звертався до суду про стягнення заборгованості на підставі ЦК України, а вимоги у позовній заяві у справі, яка переглядається, заявлені на підставі Закону України "Про захист прав споживачів". Суд першої інстанції не звернув на це уваги, не дослідив наявні в матеріалах справи докази та не перевірив, з яких підстав звертався позивач до Оболонського районного суду м. Києва. При цьому рішення Оболонського районного суду
м. Києва від 14 вересня 2017 року у справі № 756/1256/17, яким відмовлено
у задоволенні позову про стягнення процентів за користування коштами та штрафних санкцій, не має значення для правильного вирішення цієї справи, оскільки оцінка підстав, предмету та доказів позову має здійснюватися судом у кожній окремій справі, незалежно від правової оцінки в інших справах. Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування над час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів. Тому суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі
з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм. Аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 357/16765/14-ц.
Суд першої інстанції не звернув уваги, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17 січня 2017 року у справі
№ 363/4905/16-ц за позовом ОСОБА_1, заінтересована особа - ОСОБА_2, про встановлення юридичного факту - проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу, який задоволено, встановлено, що спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом часу спільного проживання вкладались на умовах депозиту до різних банків, станом на 10 березня 2015 року перебували на поточному рахунку ОСОБА_2 у ПАТ "Банк "Київська Русь" за договором банківського рахунку від 10 березня 2015 року № 20331-29.1.2. Зважаючи на це, суд першої інстанції, вказуючи у своєму рішенні обставини, встановлені судовими рішеннями Оболонського районного суду м. Києва, мав зазначити
й обставини, встановлені судовим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17 січня 2017 року у справі № 363/4905/16-ц. А тому виданий сертифікат Торгово-промислової палати України № 5056, яким засвідчено форс-мажорні обставини для ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог, є належним доказом.
Висновки суду першої інстанції, що відповідач пом`якшив інвестору відповідальність, передбачену пунктом 7.4. основного договору та замість 5 % штрафу застосував 2 % і при цьому до укладення інвестиційного договору
з третьою особою або договору купівлі-продажу квартири, як це передбачено в даному пункті, не мав вільних грошових коштів для повернення
є безпідставними. Суд першої інстанції не звернув уваги на частину четверту статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", яка забороняє забудовнику нараховувати штрафні санкції, передбачені договорами на строк дії цієї статті, а тому пункт 7.4 основного договору є нікчемним.
У зв`язку з цим, зробивши висновки, що оскільки наявна однорідність вимог
в частині стягнення інфляційних витрат та трьох процентів річних зі справою № 756/1256/17, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги пояснення представника ОСОБА_1, що таке питання вже було предметом розгляду судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 19 листопада 2018 року, відповідно до якої обставини, зазначені представником відповідача на обґрунтування клопотання про закриття провадження у справі, що переглядається, у зв`язку із наявністю рішення, яке набрало законної сили і було ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий спір і з тих самих підстав, не свідчить про вирішення спору між
ОСОБА_1 та ТОВ "КУА "ІМІДЖ ФІНАНС" про порушення прав споживачів та стягнення шкоди й пені, оскільки спір вирішується на підставі Закону України "Про захист прав споживачів". Тому суд апеляційної інстанції не мав права застосовувати частину першу статті 255 ЦПК України. Висновки апеляційного суду, що не має значення, що позивач інфляційні витрати визначила в даній справі у розмірі 42 497 грн, що відрізняється від розміру інфляційних витрат у справі № 756/1256/17, а також припущення, що ці суми
є надуманими, є незаконними та такими, що не відповідають матеріалам справи. Ці висновки суду апеляційної інстанції ще раз вказують, що предмет
і підстави у справі № 756/1256/17 є відмінними від предмету і підстав у справі, яка переглядається.
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подав до суду відзив, у якому просив касаційну скаргу задовольнити, посилаючись на обґрунтованість її доводів.
У листопаді 2020 року ТОВ "КУА "ІМІДЖ ФІНАНС" подало до суду відзив,
у якому просило постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі та закрити провадження у справі.
Відзив мотивовано тим, що рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 вересня 2017 року у справі № 756/1256/17 набрало законної сили
й ухвалено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав в частині вимог про стягнення 48 659 грн - нарахованих штрафних санкцій за інвестиційним договором від 24 квітня
2015 року та 14 632,47 грн - трьох процентів річних від простроченої суми за інвестиційним договором від 24 квітня 2015 року, які повністю дублюють такі самі вимоги у справі № 756/1256/17. Зазначене рішення суду є преюдиційним. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від
16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17, вказує, що преюдиційним може бути судове рішення навіть для учасників провадження, де суб`єктний склад сторін не є повністю тотожнім, однак чітко стосується конкретного учасника або встановлює певну обставину.
Суд першої інстанції не відмовив у відкритті провадження у справі відповідно до статті 186 ЦПК України, не зважаючи на відповідну заяву відповідача про наявність рішення суду, що набрало законної сили, у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Суди не надали належної оцінки діям позивача, які є зловживанням процесуальними правами, що суперечить завданню цивільного судочинства.
Апеляційний суд всупереч зловживанню позивачем процесуальними правами лише частково скасував рішення суду першої інстанції, але залишились незмінними два протилежних рішення Оболонського районного суду у справі № 756/16238/15-ц та № 756/1256/17, які вступили в законну силу, про стягнення безпідставно нарахованих штрафних санкцій.