Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 760/8141/19
провадження № 61-269св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Київський апеляційний суд,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 29 серпня 2019 року у складі судді Оксюти Т. Г. та постанову Житомирського апеляційного суду від
18 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Борисюка Р. М., Микитюк О. Ю.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст заяви
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Київського апеляційного суду про відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 10 березня 2016 року апеляційним судом
м. Києва ухвалено вирок відносно нього після того як сплив річний термін попереднього вироку від 06 березня 2015 року. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 01 квітня 2016 року його звільнено від покарання на підставі статей 537, 539 КПК України. В зв`язку з цим вважає, що апеляційний суд м. Києва притягнув до кримінальної відповідальності завідомо невинну особу.
Зазначає, що незаконними діями відповідача обмежені його конституційні права та заподіяна моральна шкода, яка полягає у його душевних стражданнях, приниженні честі та гідності, порушенні нормальних життєвих та ділових стосунків.
Посилаючись на викладені обставини та норми статті 1176 ЦК України просив стягнути на його користь з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок державного бюджету України відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності у справі з іноземним елементом, у розмірі 612 125,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 29 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від
18 грудня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані недоведеністю протиправності дій відповідачів та спричинення йому моральної шкоди. Перегляд апеляційним судом м. Києва вироку Дніпровського районного суду м. Києва з постановленням нового судового рішення і визначення покарання позивачу не є доказом неправомірності процесуальних рішень, дій чи бездіяльності в розумінні статті 1176 ЦК України. Матеріали справи не містять доказів скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 10 березня
2016 року, як незаконного, постановлення виправдовувального вироку відносно позивача або закриття відносно нього кримінального провадження, які б вказували на його незаконне засудження. В даному випадку Апеляційним судом м. Києва відповідно до норм КПК України здійснювався перегляд вироку Дніпровського районного суду м. Києва від 06 березня 2015 року за апеляційною скаргою прокурора. Строки перегляду судом апеляційної інстанції вироку суду першої інстанції не мають правового значення для вирішення спору та не вказують на незаконне засудження позивача.
Аргументи учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що суд апеляційної інстанції в порушення принципу презумпції невинуватості, гарантованого статтею 62 Конституції України та статті 17 КПК України, притягнув позивача до кримінальної відповідальності.
Крім того, суди першої та апеляційної інстанції не застосували норми статей 56 та 62 Конституції України, Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", статей 23 і 1176 ЦК України, які підлягають застосуванню в даних правовідносинах. Щодо застосування вказаних норм у подібних правовідносинах зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року в справі № 236/893/17, від 29 травня 2019 року в справі
№ 522/1021/16-ц та постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року в справі № 757/53996/17.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Суди встановили, що вироком Дніпровського районного суду м. Києва від
06 березня 2015 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 189 КК України та призначено йому покарання у виді 1 (одного) року обмеження волі. На підставі статей 75, 76 КК України звільнено ОСОБА_1 від відбування покарання, якщо він протягом 1 (одного) року іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов`язки. Запобіжний захід у вигляді застави до набрання вироком законної сили залишено без змін. Після набрання вироком суду законної сили запобіжний захід - заставу скасовано.
Вироком апеляційного суду м. Києва від 10 березня 2016 року вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2015 року щодо ОСОБА_1 в частині призначення покарання скасовано. Постановлено новий вирок, яким визнано його винним за частиною 1 статті 189 КК України та призначено покарання за частиною 1 статті 189 КК України у виді одного року позбавлення волі. На підставі статей 75, 76 КК України звільнено ОСОБА_1 від відбування покарання, якщо він протягом 1 (одного) року іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов`язки.
В решті вирок залишено без змін.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 01 квітня 2016 року
ОСОБА_1 звільнено від призначеного покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку за вироком Дніпровського районного суду
м. Києва від 06 березня 2015 року.
За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом (частина одинадцята статті 49 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі
№ 6-3139цс16 вказано, що "згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя".
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року
у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19) зазначено, що "на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня
2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 711/2652/17 (провадження № 14-638цс18) вказано, що "частиною п`ятою статті 1176 ЦК України, на яку, зокрема, посилався позивач, передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. На спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Придніпровського районного суду м. Черкас ОСОБА_4. не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ. У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин належним відповідачем у цих спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України
у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2018 року
у справі № 61-1091св17, а також Великою Палатою Верховного Суду
у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 14-90цс18 та від 21 листопада 2018 року у справі № 14-399цс18 і підстав для відступу від такої позиції не вбачається. Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства".
У пунктах 66-69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18) зроблено висновок, що "приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України
у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати
в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного чи адміністративного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами. Позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних
з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства. Позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.
У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду(судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; пункт
1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня
2017 року)".
Отже, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі, за винятком випадків, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа (особа).
Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність
у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.
За таких обставин оскаржені рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Київського апеляційного суду про відшкодування моральної шкоди слід скасувати та в цій частині закрити провадження у справі на підставі пункту
1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки такий позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства
є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений
в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня
2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що "шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
… необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України".
Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе
у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду,
а й іншим відповідним рішенням суду.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від
03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 454/3206/16-ц (провадження № 61-1013 св 19), від 25 квітня 2019 року в справі № 757/25713/16-ц (провадження
№ 61-18012св18), від 10 січня 2018 року в справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17).
Ураховуючи викладене, оскільки підстави позову ОСОБА_1 свідчать про оскарження ним дій суду, які пов`язані із здійсненням правосуддя - постановленням 10 березня 2016 року Апеляційним судом м. Києва вироку стосовно позивача у справі № 755/30014/14-к, суди правильно відмовили
у задоволенні позовних вимог до Державної казначейської служби України, проте помилились щодо мотивів такої відмови.