Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
місто Київ
справа № 939/322/20
провадження № 61-4566св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, від імені якого діє законний представник ОСОБА_3,
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Бородянської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Немировської О. В., Семенюк Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у лютому 2020 року звернувся до суду із позовом про визнання ОСОБА_2 таким, який втратив право користування домоволодінням АДРЕСА_1 .
Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що він є власником домоволодіння АДРЕСА_1, в якому зареєстрований ОСОБА_2 . З грудня 2017 року відповідач за місцем реєстрації не проживає, місце проживання/перебування відповідача йому невідоме, тому вирішити спір добровільно неможливо.
Позивач посилався на те, що реєстрація відповідача порушує його права власника, оскільки він позбавлений права на отримання державної допомоги.
Стислий виклад заперечень відповідача
Представник відповідача зазначив, що малолітній ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, з жовтня 2016 року зареєстрований у будинку позивача, а з 03 грудня 2017 року за місцем реєстрації не проживає з поважних причин.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 20 жовтня 2020 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, який втратив право користування домоволодінням АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що малолітній ОСОБА_2 у будинку з грудня 2017 року не проживає, проживає разом з матір`ю у с. Здвижівка Бородянського району Київської області, а тому відповідно до положень статті 71 ЖК Української РСР втратив право на користування житловим будинком.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що будинок позивача був постійним місцем проживання малолітнього ОСОБА_2 з дня народження і до дня смерті його батька, а посилання у апеляційній скарзі на те, що малолітній не є родичем позивачу та був зареєстрований у будинку тільки з метою отримання державної допомоги, не відповідають обставинам справи та наявним у матеріалах справи документам.
Апеляційний суд наголосив, що, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції не врахував, що малолітня дитина не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його непроживання в спірному будинку не може бути безумовною підставою для визнання його такими, що втратив право користування зазначеним житлом. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітній ОСОБА_2 набув право власності або право постійного користування іншим житлом, зокрема у с. Здвижівка Бородянського району Київської області, матеріали справи не містять. Також позивачем не надано до суду доказів, що реєстрація малолітнього у спірному будинку позбавляла позивача права на отримання державної допомоги. Суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що малолітня дитина перестала проживати у спірному будинку після смерті батька, у вбивстві якого обвинувачення пред`явлено матері дитини ОСОБА_3, а тому суд дійшов помилкового висновку про непроживання дитини у будинку без поважних причин.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 19 березня 2021 року звернувся із застосуванням засобів поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, залишити в силі рішення Бородянського районного суду Київської області від 20 жовтня 2020 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження наведеного судового рішення заявник визначив, що:
- суд апеляційної інстанції відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою, поданою із пропуском строку на апеляційне оскарження, без наявності заяви про поновлення процесуального строку;
- суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року
у справі № 6-158цс14 та постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц (провадження № 61-755св18). Відповідно до зазначених висновків право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім`ї. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном;
- на момент апеляційного розгляду позивач вже не був власником спірного домоволодіння, оскільки відповідно до договору купівлі-продажу від 18 грудня 2020 року ОСОБА_1 відчужив зазначене домоволодіння на користь ОСОБА_4 .
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2, діючи через свого представника, просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що будинок
АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право приватної власності на житловий будинок від 07 червня 1978 року.
Батьками малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .
Згідно з будинковою книгою для прописки громадян, що проживають у будинку АДРЕСА_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, був зареєстрований у будинку разом із своєю матір`ю 21 січня 1998 року. Малолітній ОСОБА_2 був зареєстрований у будинку з батьком 13 жовтня 2016 року.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З грудня 2017 року ОСОБА_2 за місцем реєстрації не проживає, що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов від 28 січня 2020 року, складеним депутатом Бабинецької селищної ради.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Звертаючись до суду з позовом, його фактичними підставами позивач ОСОБА_1 визначив, що відповідач з грудня 2017 року не проживає у будинку.
Статтею 71 ЖК Української РСР встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Предметом доказування у справі, яка переглядається, є встановлення наявності або відсутності таких обставин, як проживання/непроживання відповідача у будинку позивача, а у разі встановлення непроживання відповідача - встановлення причин непроживання у будинку (чи то тимчасова відсутність, чи то вибуття з житла на проживання в інше приміщення).
Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
На позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача - довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.
Необхідно враховувати, що у справі, яка переглядається, позов пред`явлено до малолітньої особи.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Малолітня особа не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом. Через свій вік малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її непроживання у спірному житлі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення дитини права користування житлом (постанова Верховного Суду від 27 грудня 2018 року у справі № 759/19394/15-ц (провадження № 61-9128св18)).
Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі
№ 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження
№ 61-9122св19) викладено правовий висновок про те, що малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин непроживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Враховуючи, що батько відповідача помер, зважаючи на малолітній вік ОСОБА_2, обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що він не проживає у будинку позивача з поважних причин. Такі висновки апеляційного суду відповідають правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування статті 71 ЖК Української РСР.
Серед підстав касаційного оскарження заявник визначив невідповідність постанови суду апеляційної інстанції правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі
№ 6-158цс14 та постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц (провадження № 61-755св18), щодо застосування правил статей 383, 391, 405 ЦК України та статті 156 ЖК Української РСР.
Верховний Суд дійшов переконання, що зазначені правові висновки не є релевантними до спірних правовідносин, оскільки підлягають застосуванню за інших фактичних обставин - право членів сім`ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім`ї. Водночас у справі, яка переглядається, підставою припинення права користування житлом є непроживання відповідача у будинку понад шість місяців.
Доводи касаційної скарги про те, що на момент апеляційного розгляду справи власником будинку є ОСОБА_4, не впливають на правильність вирішення спору, новий власник був залучений до участі у справі як третя особа, проте із касаційною скаргою на постанову апеляційного суду не звертався, а отже, погодився з ухваленим судовим рішенням у справі. При цьому відчуження будинку третій особі є підставою для подання набувачем цього майна окремого позову у разі порушення його прав.