Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 202/944/19
провадження № 61-18849св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2,
відповідачі: Дніпровська міська рада, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Слюсар Л. П. від 28 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., від 19 жовтня 2021 року.
Зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У лютому 2019 року ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до Дніпровської міської ради, Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради, про визнання права користування та постійного проживання в житловому приміщенні гуртожитку.
Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 20 липня 2005 року її батько ОСОБА_4 отримав ордер № 64, виданий Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради, про вселення у кімнату гуртожитку по АДРЕСА_1 .
Вказувала, що як член сім`ї наймача, постійно проживаючи з батьком за вищевказаною адресою, вела з ним спільне господарство, а саме: купувала продукти харчування, готувала їжу, прибирала в кімнаті, виконувала іншу домашню роботу. Крім того, після вселення в гуртожиток вони з батьком зробили ремонт у кімнаті, купили меблі, побутову техніку та інші речі, необхідні для проживання.
ІНФОРМАЦІЯ_1 вона народила сина ОСОБА_2 . Відносини з батьком сина ОСОБА_6 у неї не склались, у зв`язку з чим через декілька місяців після реєстрації шлюбу вони припинили спільне господарство та протягом семи років вона продовжувала проживати з батьком ОСОБА_4 та сином ОСОБА_2 у спірній кімнаті.
Позивачка вказувала, що за час спільного проживання вони з батьком намагались вичинити дії, спрямовані на приватизацію житла, проте ІНФОРМАЦІЯ_2 останній помер. Після смерті ОСОБА_4 вона зверталась до Дніпровської міської ради з приводу вирішення питання щодо реєстрації її з сином фактичного місця проживання у кімнаті АДРЕСА_2 як членів сім`ї наймача, проте отримала відмову та пропозицію виселитись із вказаної кімнати.
Посилаючись на те, що вона та її малолітній син набули права користування житловим приміщенням на рівні з наймачем ОСОБА_4, ОСОБА_1 просила визнати за нею та малолітнім ОСОБА_2 право на користування та постійне проживання в житловому приміщенні гуртожитку, що є об`єктом права комунальної власності, - окремій відособленій кімнаті АДРЕСА_2 .
Рішення суду першої інстанції та його основні мотиви
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не довела належними та допустимими доказами набуття нею та малолітнім ОСОБА_2 права користування спірним житловим приміщенням. На час смерті наймача ОСОБА_4 позивачка була зареєстрована у домоволодінні по АДРЕСА_3, яке належить їй на праві власності.
Встановивши, що ОСОБА_1 знялася з реєстрації за адресою АДРЕСА_3 19 листопада 2018 року, тобто після смерті наймача кімнати у гуртожитку ОСОБА_4, місцевий суд зазначив, що твердження позивачки про відсутність у неї та її сина іншого житла, окрім кімнати у гуртожитку, яка надавалась за життя її батьку ОСОБА_4, є безпідставними. Малолітній ОСОБА_2 має проживати зі своєю матір`ю, у власності якої перебуває домоволодіння, де було зареєстровано її місце проживання.
Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2021 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачка не довела факту постійного проживання з батьком ОСОБА_4 у кімнаті гуртожитку в якості члена сім`ї наймача. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 має у власності домоволодіння, на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, не перебувала.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та узагальнені доводи особи, яка її подала
17 листопада 2021 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, подала
до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року
і ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначила неправильне застосування судами норм матеріального
і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
від 23 січня 2018 року у справі № 521/10070/14, від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що виселення особи з гуртожитку, яким вона тривалий час користувалася, є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла, оскільки тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Заявниця вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, які підтверджують факт постійного поживання її та її сина з наймачем кімнати, а саме: покази свідків, акти про проживання, довідки з дитячого садка, медичні документи, фотокартки, тощо. Крім того, судами не враховано, що право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження, а позбавлення малолітньої дитини права користування спірним житлом за відсутності у нього іншого на праві власності або праві користування житла буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві. ОСОБА_1 вказує на наявність обставин, які не дозволяють їй та її сину користуватись домоволодінням, що належить їй на праві власності.
Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 273/1808/19.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року справу № 273/1808/19 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
У визначений судом строк відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Територіальна громада міста в особі Дніпропетровської міської ради є власником гуртожитку по АДРЕСА_1 .
ОСОБА_4 є батьком ОСОБА_1
На підставі ордеру від 20 липня 2005 року № 64, виданого Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_4 вселився до гуртожитку по АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 народила сина - ОСОБА_2 . Згідно з свідоцтвом про народження дитини батьками є: батько - ОСОБА_6, мати - ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
Відповідно до довідки комунального підприємства "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради від 23 квітня 2019 року ОСОБА_4 на одну особу в гуртожитку за адресою: квартира АДРЕСА_2, відкритий особистий рахунок № НОМЕР_1 з 01 вересня 2012 року; закритий з 01 червня 2018 року.
Згідно з довідкою від 24 квітня 2019 року № 1405, виданою комунальним підприємством "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради, ОСОБА_4, склад родини одна особа ( ОСОБА_4 ), зареєстрований у кімнаті № 63, мешкає в кімнаті АДРЕСА_2 . Інші зареєстровані особи не зазначені.
Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 19 листопада 2019 року № 11699, виданою Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, місце проживання/реєстрації ОСОБА_2 не зазначено.
Інформації про місце проживання ОСОБА_6 позивачкою надано не було.
Згідно відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 16 грудня 2019 року № 193309929 ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 23 червня 2009 року № 1274, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дубовенко В. О., є власником домоволодіння АДРЕСА_3, загальною площею 91,6 кв. м, житловою 47,2 кв. м; площа земельної ділянки по фактичному користуванні 665 кв. м.
Покази свідків оцінені судом першої інстанції критично, оскільки місце проживання ОСОБА_1 у період з 14 квітня 2005 року по 19 листопада 2018 року було зареєстровано у домоволодінні АДРЕСА_3 .
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону або за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК Української РСР).
Отже, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК Української РСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК Української РСР).
Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Не може бути визнано право користування жилим приміщенням у гуртожитку, що перебуває у комунальній власності, за особою, яка має у власності придатне для проживання житло, отже і має право на проживання у цьому житлі.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1, діючи у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2, наполягала на тому, що вони з сином мають право на користування та постійне проживання у кімнаті АДРЕСА_2 як члени сім`ї, які на законних підставах вселилися до наймача ОСОБА_4 .
Вирішуючи спір, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірній кімнаті гуртожитку АДРЕСА_2 ніколи не були зареєстрованими. До того у цій кімнаті не було зареєстровано і місце проживання ОСОБА_4 .
У той же час ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок по АДРЕСА_3, де вона була зареєстрована з 14 квітня 2005 року, і лише 19 листопада 2018 року, тобто після смерті наймача ОСОБА_4, позивачка знялась з реєстрації за вказаною адресою. Про наявність у власності домоволодіння ОСОБА_1 суду не повідомляла.
Позов про розірвання шлюбу з ОСОБА_6 був поданий ОСОБА_1 до суду у 2021 році.
Суди також встановили, що матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували існування письмової згоди наймача ОСОБА_4 у відповідності до вимог статті 65 ЖК Української РСР на проживання (реєстрацію) ОСОБА_1 у кімнаті № 109 гуртожитку.
Згідно із частиною третьою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Із урахуванням зазначеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановивши характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачкою факту постійного її проживання з батьком ОСОБА_4 у кімнаті АДРЕСА_2 в якості члена сім`ї наймача та ведення ними спільного господарства, у зв`язку з чим відсутні підстави, передбачені статтею 65 ЖК Української РСР, вважати, що ОСОБА_1 разом з сином користуються правами членів сім`ї наймача кімнати АДРЕСА_2 .
Враховуючи те, що ОСОБА_1 має у власності домоволодіння АДРЕСА_3, загальною площею 91,6 кв. м, воната її малолітній син ОСОБА_2 зберігають за собою право користування цим житловим приміщенням, а також те, що місце проживання ОСОБА_1 у період з 14 квітня 2005 року по 19 листопада 2018 року було зареєстровано у вказаному домоволодінні, відсутні підстави для висновку про те, що ОСОБА_1, а також її малолітній син мають право користування кімнатою АДРЕСА_2 . Отже суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову.
Такі висновки не свідчать про порушення права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житло відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки позивачці на праві власності належить інше житлове приміщення, право користування яким також має її син. Доказів, які б свідчили про непридатність для проживання домоволодіння по АДРЕСА_3,позивачкою надано не було. У той же час питання про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з кімнати АДРЕСА_2 в офіційному порядку уповноваженими особами не порушувалось.
Необхідно зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки судів першої та апеляційної інстанції за встановлених у цій справі обставин не суперечать висновкам Верховного Суду, на які заявниця посилалася в обґрунтування касаційної скарги.
За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду