Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 643/12730/18
провадження № 61-10733св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
треті особи: Харківська міська рада, Департамент реєстрації Харківської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 23 червня 2020 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, за участю третіх осіб: Харківської міської ради, Департаменту реєстрації Харківської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 отримана її батьками.
Після смерті батька - ОСОБА_6 наймачем зазначеного житлового приміщення визнано ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів від 16 липня 1996 року № 145/1.
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, з часу її смерті особовий рахунок та договір найму житлового приміщення не переоформлявся.
На теперішній час в квартирі зареєстровано п`ять осіб: позивач - ОСОБА_1, її син - ОСОБА_2 та сестра позивача з родиною: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2007 року у справі № 2-118/07, задоволено позов ОСОБА_5 та ОСОБА_3 та поновлено їх право на користування житловою площею у квартирі АДРЕСА_1 та вселено їх у зазначену квартиру разом з їх малолітнім сином.
Проте з 2007 року останні в квартиру не вселялися, до позивача стосовно вселення не зверталися, примусове вселення виконавчою службою не проводилося. ОСОБА_3 добровільно залишила житлове приміщення, її чоловік та син в спірній квартирі ніколи не мешкали. Жодних речей відповідачів у квартирі не має. Відповідачі не сплачують за комунальні послуги, позивач самостійно сплачує комунальні послуги з заробітної плати за п`ятьох осіб, позбавлена можливості оформити субсидію.
На підставі викладеного позивач просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Московський районний суд м. Харкова рішенням від 14 лютого 2020 року позов задовольнив.
Визнав ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 відсутні в спірній квартирі понад встановлений законом строк без поважних причин, тому втратили право користування нею. Жодних доказів поважності причин їх відсутності на спірній житловій площі судом не встановлено. Факту порушення позивачем права відповідачів на проживання за вказаною адресою судом не встановлено.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції Харківська міська рада подала апеляційну скаргу.
Харківський апеляційний суд постановою від 23 червня 2020 року апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнив.
Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2020 року скасував.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого суду залишити в силі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 19 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадку відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 71, 72, 163 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України), а також посилається на те, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивувала тим, що Верховний Суд не висловлював жодного правового висновку у подібних правовідносинах, які регулюються вищезазначеними нормами права, а саме - де суб`єктом є сестри, їх чоловіки та діти, де об`єктом є житлове приміщення комунальної власності територіальної громади, при цьому договір найму вказаного житлового приміщення укладений з особою, яка померла. Крім того, відповідачі, маючи право на вселення до житлового приміщення, яке підтверджене судовим рішенням, цим правом з 2007 року не скористались.
Суд апеляційної інстанції не залучив до участі у справі ОСОБА_2, який зареєстрований у спірному житловому приміщенні та на час апеляційного перегляду рішення місцевого суду став повнолітнім.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що спірна трикімнатна ізольована квартира АДРЕСА_1 знаходиться у комунальній власності.
Після смерті батька ОСОБА_3 та ОСОБА_1 - ОСОБА_6, наймачем вказаного житлового приміщення визнано ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів від 16 липня 1996 року № 145/1.
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, з часу її смерті особовий рахунок та договір найму житлового приміщення не переоформлявся.
Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї та прописку КП "Жилкомсервіс" від 26 вересня 2017 року, копія якої знаходиться в матеріалах справи, в спірній квартирі зареєстровані: позивач - ОСОБА_1, її син - ОСОБА_2 та сестра позивача з родиною: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Рішенням Московського районного суду від 23 листопада 2007 року у справі № 2-118/07 поновлено порушене право відповідачів та вселено до спірної квартири. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням відмовлено.
Згідно з повідомленням Московського відділу державної виконавчої служби м. Харків Головного територіального управління юстиції в Харківській області від 10 вересня 2018 року, перевіркою автоматизованої системи виконавчих проваджень встановлено, що на виконанні відділу виконавчий лист № 2-118/07, виданий 08 лютого 2008 року Московським районним судом м. Харкова про вселення ОСОБА_5, ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_1, не знаходиться, проте система містить відомості, що 03 березня 2008 року виконавчий документ був пред`явлений до виконання де стягувачем був ОСОБА_5, а боржником ОСОБА_1, проте відомості щодо виконання вищезазначеного виконавчого документа відсутні.
Іншої інформації щодо проведення виконавчих дій у відділу не має. Відомостей про винесення постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження або постанови про виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2007 року у добровільному порядку суду не надано.
З листа Комунального закладу охорони здоров`я "Міська поліклініка № 11" Харківської міської ради від 28 січня 2020 року вбачається, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, що зареєстровані за адресою: кв. АДРЕСА_1, на обліку закладу охорони здоров`я не перебувають. Наявна амбулаторна картка на ім`я ОСОБА_3, зареєстрованої за адресою: кв. АДРЕСА_1 . Амбулаторні картки на ім`я ОСОБА_4, та на ім`я ОСОБА_5, що зареєстровані за адресою: кв. АДРЕСА_1 - відсутні. ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, у період з 2007 року по теперішній час до закладу охорони здоров`я за медичною допомогою не зверталися, виклики лікарів для надання медичної допомоги за адресою: кв. АДРЕСА_1, у період з 2007 року по теперішній час - не здійснювали.
З акта центру соціальних служб для сім`ї та молоді Московської районної ради Харківської міської ради вбачається, що службою встановлена відсутність більшості членів сім`ї, що призвело до виникнення боргів за комунальні послуги.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадку відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 71, 72, 163 ЖК України у подібних правовідносинах, а також посилається на те, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України)).
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд виходив з того, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції враховуючи наступне.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 163 ЖК Української РСР у разі тимчасової відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається займане жиле приміщення у випадках і в межах строків, установлених частиною першою, пунктами 1 і 5 частини третьої і частиною четвертою статтею 71 цього Кодексу.
Відповідно до статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц викладений висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, з якого вбачається, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
При вирішенні питання про визнанняособи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання.
Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.
Оцінюючи пропорційність,слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції".
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна зазначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Частиною першою статті 76 ЦПК України встановлено, щодоказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, відмовляючи в задоволенні позову, з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не надала належних та допустимих доказів щодо відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Висновки щодо питання застосування статей71, 72, 163 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах неодноразово викладались Верховним Судом, зокрема і у постановах від 05 лютого 2020 року у справі № 465/7157/16-ц (провадження № 61-17591св19), від 17 березня 2021 року у справі № 635/3414/16-ц (провадження № 61-6837св20).
Отже, доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 71, 72, 163 ЖК України у подібних правовідносинах не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частиною першою статті 50 ЦПК України передбачено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.
З огляду на частину другу статті 59 ЦПК України права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки.
Із справи відомо, що у вересні 2018року ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулася до суду з цим позовом.
Статтею 46 ЦПК України передбачено, що цивільна процесуальна правоздатність це здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність), які мають усі фізичні і юридичні особи. Разом із цим відповідно до статті 47 ЦПК України цивільна процесуальна дієздатність це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність), які мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
ОСОБА_2 під час розгляду цієї справи, ІНФОРМАЦІЯ_3, досяг повноліття, тобто набув цивільну процесуальну дієздатність, як співпозивач.
Враховуючи викладене колегія суддів вважає неприйнятними доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не залучив до участі у справі ОСОБА_2, який зареєстрований у спірному житловому приміщенні та на час апеляційного перегляду рішення місцевого суду досяг повноліття.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Інші доводи касаційної скарги зводяться до власної переоцінки встановлених обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.