ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2022 року
м. Київ
справа № 522/19663/17
провадження № 61-1796св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,
Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 7 серпня 2018 року, ухвалене у складі судді Абухіна Р. Д., та постанову апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г., Кравця Ю. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -
ОСОБА_3, про визнання правочину удаваним та визнання права спільної сумісної власності.
В обґрунтування позову вказувала, що вона з 25 липня 1986 року до 3 липня
2008 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 .
Під час перебування у шлюбі ОСОБА_4 відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 26 листопада 2004 року набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, а вказана квартира увійшла до складу спадкового майна.
У квітні 2017 року вона звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя. Постановою приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Тихомирової К. В. позивачу відмовлено у видачі вказаного свідоцтва з підстав розірвання на час відкриття спадщини шлюбу між нею та спадкодавцем, тому вона не має права власності на 1/2 частку вказаної квартири.
Позивач вказувала, що на придбання спірної квартири подружжям витрачено спільні грошові кошти у розмірі 26 000 доларів США, що свідчить про фактичне укладення правочину купівлі-продажу під час набуття у власність
ОСОБА_4 спірної квартири.
Просила визнати укладений 26 листопада 2004 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договір дарування квартири АДРЕСА_1 удаваним правочином, який вчинений для приховання правочину купівлі-продажу цієї квартири; визнати спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 і ОСОБА_4 ; поділити набуте за час шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_4 майно в рівних частках, виділивши кожному з них по 1/2 частці спірної квартири.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 7 серпня 2018 року відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з ненадання позивачем належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування є удаваним правочином, який укладено з метою приховання договору купівлі-продажу.
Постановою апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 7 серпня 2018 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про недоведення позову належними і допустимими доказами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси
від 7 серпня 2018 року та постанову апеляційного суду Одеської області
від 12 грудня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанції висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, щодо обов`язку дарувальника довести належні мотиви дарування нерухомості особі, з якою дарувальник не перебуває у родинних відносинах. На думку заявника, суди помилково визнали достатніми для укладення договору дарування мотиви передачі в дар ОСОБА_4 спірної квартири, повідомлені ОСОБА_2 під час розгляду цієї справи.
На думку заявника, суди не врахували, що на час укладення договору дарування ОСОБА_2 виповнився 21 рік і вона не мала стабільного доходу, що надав би їй можливість купити квартиру та одразу подарувати ОСОБА_4, з яким вона не перебувала у родинних відносинах. Суди не встановили розмір грошових коштів, які ОСОБА_2 витратила для придбання подарованої у подальшому ОСОБА_5 квартири та джерела походження цих коштів.
Заявник вказує про невідповідність висновку судів попередніх інстанцій висновку про застосування статті 235 ЦК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 435/1109/12-ц (провадження
№ 61-31491св18).
Крім того, заявник вважає, що суди попередніх інстанцій, посилаючись на пояснення відповідача щодо мотивів дарування спірної квартири, встановили обставини на підставі неналежних доказів, оскільки відповідача суди не допитували як свідка, тому її пояснення не є доказами.
Позиція інших учасників справи
У квітні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_6, у якому послалась на безпідставність її доводів та відповідність висновків судів попередніх інстанцій про недоведення позову належними і допустимими доказами нормам матеріального і процесуального права. Наголосила, що суди попередніх інстанцій врахували мотиви передачі нею у дар спірної квартири ОСОБА_4, який тривалий час (з 2002 року) проживав з її матір`ю.
У травні 2019 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якій заперечувала доводи відзиву, які, на її думку, не спростовують доводів касаційної скарги.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У квітні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 липня 1986 року
ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено шлюб.
26 листопада 2004 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімоновою О. Ю., набув у власність квартиру
АДРЕСА_1 .
У подальшому 3 липня 2008 року шлюб між ОСОБА_1 та
ОСОБА_4 розірвано.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 7 серпня 2018 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону
від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України
від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї і відповіді на відзив, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Вказане узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 7 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Посилаючись на удаваність спірного договору дарування, ОСОБА_1 вважала, що його укладено з метою приховати договір купівлі-продажу квартири.
Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, правильно зазначив, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування є удаваним, тому підстави для задоволення позову відсутні.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, не впливають на правильність висновків судів, оскільки у справі, що переглядалась Верховним Судом України, судами встановлено, що дарувальник взагалі не пояснив мотиви укладення договору дарування. При цьому у даній справі дарувальник пояснила суду мотиви укладення договору дарування, яким суди попередніх інстанцій надали належну оцінку.
Посилання заявника про неврахування судами попередніх інстанцій обставин придбання ОСОБА_2 квартири перед укладенням договору її дарування, не впливають на правильність висновку судів, оскільки обставини щодо правомірності набуття відповідачем квартири не входять до предмета доказування у цій справі.
Доводи касаційної скарги про невідповідність висновку судів попередніх інстанцій висновку про застосування статті 235 ЦК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 435/1109/12-ц (провадження № 61-31491св18), відхиляються касаційним судом, оскільки у справі, яка переглядалась Верховним Судом, встановлено інші обставини, зокрема, факт отримання дарувальником грошових коштів за квартиру, яка була предметом договору, тому правовідносини у вказаній справі не є подібними.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів, які оцінено судами попередніх інстанцій із додержанням норм процесуального права, і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і
статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої
статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.