ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 грудня 2021 року
м. Київ
cправа № 922/2219/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора України - Гавловської А.В.,
Міністерства оборони України - Корнієнко Н.О., Синиці І.В.,
Харківської міської ради - не з`явився,
Фізичної особи-підприємця Деми Валерія Івановича - Скринніка І.А.,
Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова - не з`явився,
Всеукраїнської громадської організації Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України - не з`явився,
Фонду державного майна України - не з`явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю "САФАРІ-Україна" - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.09.2021 (у складі колегії суддів: Шутенко І.А. (головуючий), Россолов В.В., Слободін М.М.)
у справі № 922/2219/19
за позовом Міністерства оборони України
до Харківської міської ради, Фізичної особи-підприємця Деми Валерія Івановича,
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків, Всеукраїнської громадської організації Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, Фонду державного майна України, Товариства з обмеженою відповідальністю "САФАРІ-Україна",
за участю - Харківської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері об`єднаних сил,
про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2019 року Міністерство оборони України звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради (далі - Відповідач-1) та Фізичної особи-підприємця Деми Валерія Івановича (далі - ФОП Дема В.І., Відповідач-2) з вимогами про:
- витребування земельної ділянки площею 1,795 та, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1742059463101, кадастровий номер 6310137200:13:001:0282, що розташована по вул. Таборова (вул. Лагерна), 2-Б, у місті Харкові, з незаконного володіння Харківської міської ради у власність держави в особі Міністерства оборони України;
- витребування земельної ділянки площею 3,2444 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1742206863101, кадастровий номер 6310137200:13:001:0283, що розташована по вул. Таборова (вул. Лагерна), 2-Б, у місті Харкові, з незаконного володіння Харківської міської ради у власність держави в особі Міністерства оборони України;
- визнання недійсними Договорів оренди земельних ділянок площею 1,795 га, кадастровий номер 6310137200:13:001:0282 та площею 3,2444 га, кадастровий номер 6310137200:13:001:0283, укладених 09.01.2019 між Харківською міською радою та ФОП Демою В. І.;
- зобов`язання ФОП Деми В. І. за власний рахунок знести самочинно збудоване нерухоме майно, розташоване за адресою: Харківська обл., м. Харків, вул. Таборова, 2-Б, а саме: нежитлову будівлю літ. "АЖ-1", загальною площею 17,2 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АБ-1", загальною площею 2,1 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Щ-1", загальною площею 2,1 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Ц-1", загальною площею 5,2 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АД-1", загальною площею 4,6 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АЛ-1", загальною площею 35,3 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АВ-1", загальною площею 16,5 кв. м; нежитлову будівлю літ. "У-1", загальною площею 13,9 кв. м; нежитлову будівлю літ. "ф-1", загальною площею 94,3 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АК-1", загальною площею 47,0 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Ю-1", загальною площею 4,7 кв. м; нежитлову будівлю літ. "4-1", загальною площею 2,3 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АЄ-1", загальною площею 15,1 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АГ-1", загальною площею 20,3 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Я-1", загальною площею 4,8 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АМ-1", загальною площею 156,9 кв. м; нежитлова будівля літ. "Х-1", загальною площею 6,5 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Ш-1", загальною площею 3,4 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АЗ-1", загальною площею 47,0 кв. м; нежитлову будівлю літ. "АА-1", загальною площею 2,1 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Т-1", загальною площею 123,6 кв. м; нежитлову будівлю літ. "Р-1", загальною площею 276,5 кв. м.
Позов обґрунтовано тим, що Відповідачі вчинили незаконні та протиправні дії щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6310137200:13:001:0193, яка на праві власності належить державі, на дві окремі земельні ділянки з кадастровими номерами 6310137200:13:001:0282, 6310137200:13:001:0283, з передачею їх в оренду, а Відповідачем-2 на цих земельних ділянках здійснено самовільне будівництво будівель та споруд;
- право власності держави в особі Міністерства оборони України щодо земельної ділянки кадастровий номер 6310137200:13:001:0193 доведено та підтверджено судовим рішенням у справі № 922/4117/15, відповідно до яких зазначена земельна ділянка була вилучена у ФОП Деми В. І. на користь Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова (далі - КЕВ м. Харкова);
- фактично передача земельної ділянки КЕВ м. Харкова не відбулася, а на її території ФОП Дема В. І. продовжує здійснювати господарську діяльність;
- оскільки спірні земельні ділянки, які створені шляхом поділу, не є новоствореним майном, а реєстраційна дія по поділу майна не є підставою для припинення права держави в особі Міністерства оборони України, останнім заявлено позовні вимоги про витребування земельних ділянок з кадастровими номерами 6310137200:13:001:0282, 6310137200:13:001:0283 з незаконного володіння Харківської міської ради у власність держави в особі Міністерства оборони України, з посиланням на статті 387, 388 Цивільного кодексу України;
- Харківська міська рада, не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, без згоди Кабінету Міністрів України, уклала оспорювані Договори оренди земельних ділянок від 09.01.2019, які належать до земель оборони, у зв`язку з чим перевищила свої повноваження на їх укладення, тому вони підлягають визнанню недійсними відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України як такі, що укладені з порушенням положень статей 77, 78 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", статей 9, 14 Закону України "Про Збройні Сили України";
- спірне нерухоме майно, яке є власністю Відповідача-2, збудовано на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети і взагалі відносилась до земель оборони, які повинні були перебувати на балансі КЕВ м. Харкова, у зв`язку з чим на підставі частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України, підлягають знесенню Відповідачем-2 за власні кошти.
Справа розглядалась неодноразово.
Останнім рішенням Господарського суду Харківської області 06.07.2021 позовні вимоги задоволено повністю. Судові витрати покладено пропорційно на Відповідачів.
Рішення суду мотивовано доведеністю та обґрунтованістю заявлених Міністерством оборони України позовних вимог.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 16.09.2021 рішення Господарського суду Харківської області від 06.07.2021 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Міністерства оборони України відмовлено. Судові витрати покладено на Позивача.
Постанову мотивовано тим, що спірні земельні ділянки не можуть бути витребувані у Харківської міської ради, оскільки вона не є фактичним володільцем майна, а право оренди ФОП Деми В.І. за встановлених обставин підпадає під захист не тільки національного, а і міжнародного законодавства, зокрема, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і статті 1 Протоколу першого до цієї Конвенції.
Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, Міністерство оборони України подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.09.2021, а рішення Господарського суду Харківської області 06.07.2021 залишити в силі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.11.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 922/2219/19 за касаційною скаргою Міністерства оборони України на постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.09.2021 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15.12.2021; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 01.12.2021.
У відзиві на касаційну скаргу, який надіслано до суду касаційної інстанції поштовим відправленням 22.11.2021, ФОП Дема В. І. вказує на те, що доводи касаційної скарги обґрунтовано висновками Верховного Суду у справах, правовідносини у яких не є подібними до даних спірних правовідносин, а висновки суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими, тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.
29.11.2021 КЕВ м. Харкова надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, підтримав доводи касаційної скарги Міністерства оборони України та просив її задовольнити у повному обсязі.
Інші учасники не скористались наданим їм процесуальним законом правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Харківська міська рада, КЕВ м. Харкова, Всеукраїнська громадська організація Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, Фонд державного майна України та Товариство з обмеженою відповідальністю "САФАРІ-Україна" (далі - ТОВ "САФАРІ-Україна") у судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотаннями про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК України не зверталися.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Міністерства оборони України, офісу Генерального прокурора України та ФОП Деми В.І., дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та аргументи, викладені у відзивах на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Судами попередніх інстанцій при розгляді даної справи встановлено, що на підставі рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 12.12.2011 у справі № 2024/2-2705/11 та рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 07.12.2012 у справі № 2024/9266/2012 за Демою В.І. визнано право власності на самочинно побудовані нежитлові будівлі за адресою: Харківська область, м. Харків, вул. Таборова (Лагерна), 2-Б, щодо яких Позивачем заявлено вимоги у даній справі про зобов`язання знести за власний рахунок.
Рішенням Харківської міської ради № 1473/14 від 26.02.2014 "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надано ФОП Демі В.І. в оренду строком до 01.02.2039 земельну ділянку площею 5,0394 га, що належить територіальній громаді м. Харкова (кадастровий номер 6310137200:13:001:0193) за рахунок земель житлової та громадської забудови для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель стрілецько-стендового комплексу по вул. Таборова (Лагерна), 2-Б у м. Харкові.
29.09.2014 між Харківською міською радою та ФОП Демою В.І., на підставі зазначеного рішення, укладено Договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ФОП Демі В.І. передано у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 5,0394 га (кадастровий номер 6310137200:13:001:0193) строком до 01.02.2039, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Таборова (Лагерна), 2-Б.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 922/4117/15, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 10.10.2017, скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 27.02.2017 та прийнято нове рішення, яким визнано недійсним пункт 15.2 Додатку 2 рішення Харківської міської ради від 26.02.2014 №1473; визнано недійсним Договір оренди земельної ділянки від 29.09.2014 № 4575 за адресою: м. Харків, вул. Таборова (Лагерна), 2-Б, кадастровий номер 6310137200:13:001:0193, укладений між Харківською міською радою та ФОП Демою В.І.; вилучено у ФОП Деми В.І. на користь КЕВ м. Харків земельну ділянку за адресою: м. Харків, вул. Таборова (Лагерна), 2-Б, кадастровий номер 6310137200:13:001:0193.
Судами також встановлено, що рішенням Харківської міської ради від 20.06.2018 № 1132/18 "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надано ФОП Демі В.І. згоду на поділ земельної ділянки площею 5,0394 га (кадастровий номер 6310137200:13:001:0193) за рахунок земель житлової та громадської забудови комунальної власності, для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель стрілецько-стендового комплексу по вул. Таборова (Лагерна), 2-Б у м. Харкові.
Разом з тим, на виконання судового рішення у справі № 922/4117/15, земельна ділянка площею 5,0394 га була вилучена у ФОП Деми В.І. та прийнята КЕВ м. Харків, про що державним виконавцем у межах виконавчого провадження № 55809810 складено Акт вилучення та передачі майна стягувачу від 27.08.2018. Постановою державного виконавця від 31.08.2018 виконавче провадження № 55809810 закрито.
Рішенням Харківської міської ради від 17.10.2018 № 1241/18 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надано ФОП Демі В.І. в оренду строком до 01.11.2038 земельні ділянки комунальної власності площею 1,7950 га (кадастровий номер 6310137200:13:001:0282) та площею 3,2444 га (кадастровий номер 6310137200:13:001:0283) за рахунок земель житлової та громадської забудови для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель стрілецько-стендового комплексу по вул. Таборова (Лагерна), 2-Б у м. Харкові (Холодногірський район).
На виконання вказаного рішення, 09.01.2019 між Харківською міською радою та ФОП Демою В. І. укладено Договори оренди земельних ділянок площею 1,7950 га кадастровий номер 6310137200:13:001:0282 та площею 3,2444 га кадастровий номер 6310137200:13:001:0283, у зв`язку з чим, 11.01.2019 Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" здійснено реєстрацію права оренди ФОП Деми В. І. вищезазначених земельних ділянок, що підтверджується інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Факт приналежності земельної ділянки площею 5,0394 га (кадастровий номер 6310137200:13:001:0193) до земель оборони встановлено рішеннями судів у господарських справах, що набрали законної сили, зокрема, рішенням Господарського суду Харківської області від 02.12.2013 у справі № 023/4224/12 (н.р. 5023/10683/11), постановою Вищого господарського суду України від 21.07.2014 у справі № 5023/4224/12 (5023/434/11 (11/29-10)), постановою Вищого господарського суду України від 10.10.2017 у справі № 922/4117/15, в яких брали участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини (Міністерство оборони України, Харківська міська рада, ФОП Дема В. І. та ін.), та не спростовано Відповідачами належними і допустимими доказами обставин при розгляді даної справи по суті, що підтверджується постановою Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 922/2219/19, яка розглядається.
Зазначені обставини стали підставою для звернення Міністерства оборони України до суду з даним позовом.
У справі № 922/2219/19, що розглядається, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції від 06.07.2021 про задоволення позовних вимог у повному обсязі та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що відповідно до положень Закону України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995 № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", статті 13 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", статей 9 та 14 Закону України "Про Збройні Сили України", статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", а також враховуючи обставини, встановлені у судових рішеннях у справі № 922/4117/15 та справі № 5023/4224/12, які в силу частини 4 статті 75 ГПК України є преюдиційними для даної справи та не спростовані Відповідачами, погодився з висновками суду першої інстанції, що земельна ділянка площею 5,0394 га належала до державної форми власності, і Кабінет Міністрів України як компетентний орган, до повноважень якого належить вирішення питання про передачу земельних ділянок із земель державної власності у власність або у користування, рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 5,0394 га, у тому числі шляхом її поділу на дві окремі, зокрема, земельну ділянку площею 1,795 га та земельну ділянку площею 3,2444 га, не приймав.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та порушень, допущених представниками влади (Міністерством оборони України та Харківською міською радою), принципу "належного урядування" дійшов висновку, що витребування земельних ділянок та визнання недійсними договорів оренди цих земельних ділянок призведе до порушення майнових прав ФОП Деми В.І., оскільки ФОП Дема В.І. як власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташовано.
Щодо позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок у Харківської міської ради, то суд апеляційної інстанції виходив з того, що віндикаційний позов може бути заявлений тільки до особи, у володінні якої перебуває це майно, тобто до тієї особи, яка здійснює фактичне панування над витребовуваною річчю, а оскільки фактичним володільцем речі є ФОП Дема В.І., якому спірні земельні ділянки передано у користування на умовах оренди, тому неможливо витребувати майно у Харківської міської ради, яка ним не володіє.
Щодо позовної вимоги про зобов`язання знести самочинно збудоване майно, суд апеляційної інстанції виходив з того, що право власності ФОП Деми В.І. на спірні об`єкти нерухомого майна виникло на підставі судових рішень від 12.12.2011 у справі № 2024/2-2705/11 та від 07.12.2012 у справі № 2024/2-0705/11, які не були оскаржені Міністерством оборони України. При цьому незгода Міністерства оборони України з судовим рішенням, висловлена поза законними процедурами його оскарження, не може бути підставою для припинення/скасування права власності особи на майно, а невиконання рішення суду, нехтування визнаними ним правами, суперечить принципу правової визначеності та порушує принцип верховенства права.
У поданій касаційній скарзі Міністерство оборони України, посилаючись на наявність підстави оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказало на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки судом не враховано правові висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 922/2219/19, що розглядається, від 18.02.2020 у справі № 917/154/15, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011, від 22.09.2021 у справі № 453/121/19, від 26.04.2021 у справі № 320/62/19, зокрема, норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції в контексті з`ясування питання недобросовісності набувача для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача; у постанові Верховного Суду від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17 положень частини 4 статті 75 ГПК України в контексті преюдиціального характеру обставин, встановлених у справі № 922/4117/15, щодо фактів недобросовісності Відповідачів; у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 норм статей 387, 388 Цивільного кодексу України в контексті витребування майна в особи, яка є його власником; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 та від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 норм частин 2 та 4 статті 376 Цивільного кодексу України в контексті неможливості знесення самочинного будівництва за наявності нескасованого судового рішення, яке стало підставою реєстрації такого майна.
Крім цього, скаржник, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав на те, що у спірних правовідносинах відсутній висновок про застосування норми частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України в контексті неможливості знесення самочинного будівництва за наявності нескасованого судового рішення, яке стало підставою реєстрації такого майна; норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції в контексті наявності втручання у право власності набувача майна за наявності судового рішення, яким встановлено незаконність вибуття із власності держави спірного майна; норм статей 387, 388 Цивільного кодексу України в контексті можливості витребування майна в особи, яка є його орендарем.
Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваного Позивачем судового рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржене судове рішення, враховуючи встановлені ГПК України межі зазначеного перегляду, виходить із такого.
Згідно частини 1 статті 13 Конституції України, зокрема, земля, є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до частини 1 статті 14 Основного Закону України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 5 статті 116 вказаного Закону унормовано, що Кабінет Міністрів України здійснює управління державною власністю відповідно до закону.
За приписами пункту "а" частини 1 статті 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Згідно статті 77 цього Кодексу, землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (ч. 1). Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності (ч. 2).
Аналогічне поняття земель оборони наведено також у статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони", який визначає правові засади і порядок використання земель оборони.
Частиною 2 статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" передбачено, що земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" належить до компетенції Кабінету Міністрів України.
Суд апеляційної інстанції, встановивши правовий статус спірних земельних ділянок як земель державної власності (землі оборони), які незаконно вибули з володіння держави, відмовив у задоволенні позовних вимог про витребування майна (спірних земельних ділянок) із незаконного володіння Харківської міської ради, посилаючись на те, що остання не є фактичним володільцем цих земель.
Проте такі висновки суду апеляційної інстанції є передчасними, виходячи з такого.
Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, яку суд касаційної інстанції вважає за необхідне врахувати відповідно до положень частини 4 статті 300 ГПК України, зазначено, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).
Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Таким чином, враховуючи наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц, слід зауважити, що належним відповідачем за позовом про витребування від особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України)
Близькі за змістом висновки щодо реєстраційного підтвердження права власності сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, висновками у яких, скаржником обґрунтовано підстава оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
Отже, суд апеляційної інстанції, розглядаючи позовні вимоги про витребування майна, не з`ясував обставини державної реєстрації за Харківською міською радою права власності на спірні земельні ділянки та не надав належної правової оцінки підставам віндикаційного позову, з урахуванням наведеного вище.
В той же час, розглядаючи позовні вимоги про визнання недійсними Договорів оренди земельних ділянок площею 1,795 га, кадастровий номер 6310137200:13:001:0282 та площею 3,2444 га, кадастровий номер 6310137200:13:001:0283, укладених 09.01.2019 між Харківською міською радою та ФОП Демою В. І., судом апеляційної інстанції не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, якими скаржник обґрунтовує підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, викладені у постанові від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, у якій зроблено висновок, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.
До того ж, така позиція підтримана і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148 постанови).
Крім цього, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині витребування майна та визнання недійсним договорів оренди з посланням на усталену практику ЄСПЛ щодо необхідності врахування принципу "належного врядування" та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, якою заборонено втручання в мирне володіння майном, судом апеляційної інстанції всебічно та повно не з`ясовано на підставі обставин та фактів у цій конкретній справі додержання принципу "пропорційності" з урахуванням "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини", при цьому, наводячи обґрунтування цих критеріїв оцінювати слід поведінку обох усіх учасників спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
При цьому для розкриття критерію "пропорційності" вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна, і зокрема у даній справі не лише ФОП Деми В.І., а і Харківської міської ради.
З огляду на зазначене, Верховний Суд вважає, що оскаржувана постанова в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, ухвалена без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених у наведених вище постановах, за відсутності перевірки обставин добросовісності/недобросовісності учасників цивільного обороту у спірних правовідносинах, що має важливе значення для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів застосування практики ЄСПЛ із питання втручання держави у право власності.
Враховуючи викладене, визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, обґрунтованість заявлених Позивачем підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу, Суд доходить висновку, що касаційна скарга у цій частині є обґрунтованою.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов`язання ФОП Деми В. І. за власний рахунок знести самочинно збудоване нерухоме майно, судом апеляційної інстанції враховано, що на момент звернення Позивача з вимогою про знесення самочинно збудованого нерухомого майна, право власності за Відповідачем-2 на вказане майно визнано на підставі судових рішень, які в установленому законом порядку власником земельної ділянки не оскаржені.
При цьому обставини та підстави, передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України, щодо можливості визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно були предметом дослідження у справах № 2024/2-2705/11 та № 2024/9266/2012, і незгода власника земельної ділянки з висновками судів у зазначених справах суперечить принципу правової визначеності та порушує принцип верховенства права.
Суд касаційної інстанції вважає, що такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на принципах верховенства права та правової певності, оскільки за змістом статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенням ЄСПЛ від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та рішенням ЄСПЛ від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Разом з тим, слід зауважити, що при вирішенні спору у справі у цій частині позовних вимог, суд апеляційної інстанції у судовому рішенні не посилався на положення частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, про неправильне застосування судом яких зазначено скаржником у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.
З огляду на предмет і підстави заявленого позову, встановлені у справі фактичні обставини та правові норми, які підлягають застосуванню та було застосовано судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій частині, висновок щодо застосування цих норм права, який формулює скаржник у касаційній скарзі, не впливає на правильність вирішення судом спору, у зв`язку із чим, Верховний Суд не формує висновок з приводу застосування цих статей у спірних правовідносинах.
Разом з тим, аналіз висновків, зроблених у оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції у справі № 922/2219/19, яка розглядається, у частині позовних вимог про зобов`язання знести самочинне будівництво, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, оскільки застосування норм матеріального права у кожній із цих справ, зроблено з урахуванням оцінки поданих сторонами доказів та встановлених обставин, і обставин реєстрації права власності на підставі судового рішення у цих справах не встановлено.
Отже, наведена скаржником судова практика не є релевантною до правовідносин, які виникли у справі № 922/2219/19, що розглядається, виходячи із встановлених судами обставин у кожній справі.
Інші доводи скаржника в цій частині позовних вимог правильних висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться не необхідності переоцінки наявних у матеріалах справи доказів, що в силу положень статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Таким чином, наведені в обґрунтування касаційної скарги доводи про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, в тому числі щодо неврахування висновків Верховного Суду, при прийнятті оскаржуваної постанови в частині позовних вимог про зобов`язання ФОП Деми В. І. за власний рахунок знести самочинно збудоване нерухоме майно не знайшли свого підтвердження, тому постанову суду апеляційної інстанції у частині вирішення цих позовних вимог слід залишити без змін.
Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв`язку з наведеним, постановлене у справі рішення суду апеляційної інстанції, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна та визнання недійсним договорів оренди, зазначеним вимогам процесуального закону не відповідає, оскільки суд у цій частині позовних вимог не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив пов`язані з ними обставини, що входять до предмета доказування, отже, рішення суду у цій частині не можна визнати законними і обґрунтованими.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення або скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково та передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини 3 та частини 4 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
З урахуванням наведеного касаційна скарга Міністерства оборони України підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції скасуванню в частині позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання недійсними договорів оренди з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в іншій частині постанову суду необхідно залишити без змін.
У новому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити обставини та дослідити докази, які входять до предмета доказування, надати їм та доводам учасникам справи належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до закону.
У зв`язку зі скасуванням постанови апеляційного господарського суду в частині позовних вимог про витребування майна та визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок і передачею справи у цій частині на новий розгляд, розподіл судового збору у справі здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, тому постанова суду апеляційної інстанції в частині стягнення з Міністерства оборони України витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги також підлягає скасуванню.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд