Ухвала суду № 199/8324/19 від 22.12.2021 про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну...

У Х В А Л А

22 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 199/8324/19

Провадження № 14-212цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду

цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Альфа-банк", державного реєстратора виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Скороход Олени Олександрівни про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності

за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Альфа-банк" на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у складі колегії суддів Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р. та

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Акціонерного товариства "Альфа-банк" (далі - АТ "Альфа-банк"), державного реєстратора виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Скороход О. О. (далі - державний реєстратор) про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 був власником житлового будинку та земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

13 жовтня 2018 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 43484887, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на вищевказаний житловий будинок за Акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк").

20 жовтня 2018 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 43589764, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на вищевказану земельну ділянку за АТ "Укрсоцбанк".

Підставою виникнення права власності АТ "Укрсоцбанк" на нерухоме майно є іпотечний договір № 3352, виданий 26 червня 2006 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шрамко О. Ю. (далі - іпотечний договір) та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки №13-08/84 від 22 лютого 2018 року.

Позивач вважав, що вищезазначені рішення державного реєстратора прийнято з грубими порушенням та всупереч приписам Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV). Посилається на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між іпотекодержателем та іпотекодавцем не укладався, а іпотечний договір не містить відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Крім того, держаним реєстратором порушено вимоги пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), згідно з яким державний реєстратор повинен був пересвідчитися у тому, що подані документи дають змогу встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, що іпотекодавцю була направлена вимога про усунення порушення, що дана вимога була отримана іпотекодавцем та з моменту її отримання пройшло не менше 30 днів, а також, що відсутні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.

ОСОБА_1 звернув увагу на те, що 24 квітня 2015 року постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Ванжою О. В. (далі - державний виконавець) було накладено арешт на нерухоме майно, яке належить позивачу.

У зв`язку з викладеним позивач просив:

визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію права власності та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13 жовтня 2018 року, індексний номер 43484887, прийняте державним реєстратором про державну реєстрацію за АТ "Укрсоцбанк" права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер 1666739312101 та скасувати запис про право власності 28363401 від 11 жовтня 2018 року;

визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію права власності та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 20 жовтня 2018 року, індексний номер 43589764, прийняте державним реєстратором про державну реєстрацію АТ "Укрсоцбанк" права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер 1671822512101 та скасувати запис про право власності 28460672 від 18 жовтня 2018 року.

06 липня 2020 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано запис про право власності 28363401, здійснений державним реєстратором 11 жовтня 2018 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666739312101) за АТ "Укрсоцбанк".

Скасовано запис про право власності 28460672, здійснений державним реєстратором 18 жовтня 2018 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021 у АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1671822512101) за АТ "Укрсоцбанк".

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційних дій, поки таке обтяження не буде зняте.

У грудні 2020 року АТ "Альфа-банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні цих вимог.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що наявність арешту не є безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. Суди не врахували пункт 61 Порядку № 1127, який чітко вказує, що обтяження не є підставою для відмови у реєстраційних діях. Таким чином, у суду не було підстав для задоволення позовних вимог, до того ж суди не врахували позиції Верховного Суду.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволення позовних вимог про скасування записів про право власності 28363401 та 28460672. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

29 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.

01 листопада 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

01 грудня 2021 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановила ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на пункт 7 частини першої розділу ХІІІ "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України, вбачаючи підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права в раніше ухвалених постановах Верховного Суду України та постанові Великої Палати Верховного Суду, а також наявність виключної правової проблеми.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася такими міркуваннями.

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська на підставі рішення виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська від 23 липня 1999 року №305/8 та державного акта на право приватної власності на землю серії Р2 № 207243, зареєстрованого в книзі актів на право власності на землю 24 березня 2003 року № 040683, ОСОБА_1 був власником житлового будинку загальною площею 299 кв. м і житловою площею 133,7 кв. м та земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

26 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", перейменованим в АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", був укладений іпотечний договір.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 181722797 від 19 вересня 2019 року підставою виникнення права власності АТ "Укрсоцбанк" на нерухоме майно є іпотечний договір та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки № 13-08/84 від 22 лютого 2018 року.

Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору за цим договором іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно, а саме домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,1000 га з цільовим призначенням - обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, розташовану за тією ж адресою.

Згідно з пунктом 4.1 іпотечного договору в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем та/або позичальником зобов`язань за основним зобов`язанням іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 4.6 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV).

Згідно з інформаційною довідкою № 181722797 від 19 вересня 2019 року Державний реєстр речових прав на нерухоме майно містить актуальну інформацію про державну реєстрацію обтяжень - арешт нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1, на підставі постанови державного виконавця від 24 квітня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні № 47323429.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що у правозастосовчій практиці непоодинокі ситуації, за яких спочатку виникає іпотека, а згодом те чи інше обтяження, що охоплює предмет іпотеки. Проте в судовій практиці Верховного Суду України та Верховного Суду існують різні та взаємовиключні підходи у вирішенні питання про те, чи є обтяження (арешт чи заборона відчуження) безумовною перешкодою для державної реєстрації права власності.

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року (справа № 21-357а14) викладено правову позицію, що обтяження (арешт чи заборона відчуження) є безумовною перешкодою для державної реєстрації права власності, в тому числі й за іпотекодержателем. Верховний Суд України з цього приводу зазначив: "У справі, що розглядається, суди встановили, що рішення про державну реєстрацію права власності на спірну будівлю за банком було прийнято 05 квітня 2013 року - у момент, коли в Єдиному реєстрі заборон були наявні записи про заборону відчуження нерухомого майна на підставі постанови слідчого ГСУ МВС від 17 серпня 2012 року. Наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте".

У постанові Верховного Суду України від 19 травня 2015 року (справа № 21-121а15) зазначено таке: "Як убачається з матеріалів справи, яка розглядається, відмова державного реєстратора у державній реєстрації права власності на квартиру обумовлювалася наявністю у Реєстрі запису від 05 травня 2014 року № 5542195 про заборону відчуження нерухомого майна Авіакомпанії на підставі постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Київській області від 22 квітня 2014 року. Наявність у Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте".

Натомість у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15 (провадження № 12-33зг18) без відступу від висновків Верховного Суду України зроблено висновок, що "наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем".

Аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 760/20096/14-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 757/14247/13-ц та у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 червня 2018 року у справі № 809/1487/17.

Проте без відступу від попереднього висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19) зазначено: "Згідно з пунктом 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційних дій, поки таке обтяження не буде зняте".

Поряд з цим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) зроблено висновок, що обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи) права власності на цей об`єкт у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що при з`ясуванні допустимості (недопустимості) державної реєстрації права власності за іпотекодержателем, якщо обтяження виникло пізніше, видається за необхідне проаналізувати: 1) пріоритет іпотекодержателя; 2) правові наслідки задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки іпотекодержателем, який має вищий пріоритет; 3) підстави відмови в державній реєстрації прав та можливість державної реєстрації права власності за наявності зареєстрованого обтяження; 4) набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі.

У статті 1 Закону № 898-IV закріплено такі визначення: пріоритет - переважне право однієї особи відносно права іншої особи на те ж саме нерухоме майно (абзац 11); вищий пріоритет - пріоритет, встановлений раніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна (абзац 12); нижчий пріоритет - пріоритет, встановлений пізніше пріоритету будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна (абзац 13). Конструкція пріоритету спрямована на вирішення колізії прав (як цивільних, так і публічних) на той же самий предмет іпотеки. Особа, право якої виникло раніше, має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, перед іншими суб`єктами. Пріоритет є втіленням ще римського принципу qui prior est tempore, potior eat jure (перший у часі - сильніший по праву).

Аналіз правових наслідків необхідний для з`ясування того, як задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки іпотекодержателем, який має вищий пріоритет, впливає на інші права та вимоги щодо предмета іпотеки, які виникли пізніше.

У статті 37 Закону № 898-IV встановлено, що права та вимоги третіх осіб на предмет іпотеки, набутий у власність іпотекодержателем, які мають нижчий пріоритет, ніж вимога іпотекодержателя, втрачають чинність.

Колегія суддів зазначила, що в разі якщо іпотекодержатель, який має вищий пріоритет (право якого виникло раніше), задовольняє свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, то таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки зумовлює втрату чинності (припинення) прав та вимог щодо предмета іпотеки, які мають нижчий пріоритет. При цьому у статті 37 Закону № 898-IV не визначається будь-яких інших додаткових юридичних фактів для припинення прав та вимог щодо предмета іпотеки, які мають нижчий пріоритет.

Колегія суддів зазначила, що підставам відмови в державній реєстрації прав присвячена статті 24 Закону № 1952-IV. Її тлумачення дозволяє стверджувати, що в цій статті встановлено: загальне правило про недопустимість проведення державної реєстрації права власності за наявності зареєстрованого обтяження (пункт 6 частини першої); виняток із загального правила (частина четверта), коли державна реєстрація здійснюється навіть за наявності зареєстрованого обтяження.

До таких винятків належить державна реєстрація: речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав та перенесенням щодо такого права власності обтяження, державну реєстрацію якого проведено у спеціальному розділі Державного реєстру прав; права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що за своєю суттюнабуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі є зверненням стягнення на предмет іпотеки. Таке звернення стягнення на предмет іпотеки є примусовим відчуженням майна без волі власника. Конструкцією звернення стягнення цілком охоплюється виняток, встановлений у пункті 3 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, коли державна реєстрація здійснюється навіть за наявності зареєстрованого обтяження.

На думку колегії суддів, редакції Закону № 1952-IV та Закону № 898-IV, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, дозволяють зробити висновок, що державна реєстрація права власності за іпотекодержателем допустима на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо обтяження виникло пізніше іпотеки.

Колегія суддів звернула увагу на те, що при розгляді подібних спорів Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), аналізуючи порядок застосування Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон № 1304-VII), зазначила, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) вказано, що, підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виснувала, що не може бути відмінним розуміння звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі), який передбачає задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки або право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві в подібних сферах. Тобто не може бути, що в одній сфері це вважається примусовим стягненням, а в іншій ні.

Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

На підставі пункту 7 частини першої розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Враховуючи викладене, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачала наявними підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-357а14 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-121а15, та від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19). Вважала, що необхідно вказати, що наявність у державному реєстрі запису про арешт, який виник після іпотеки, не може бути перешкодою для реалізації прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки; державна реєстрація права власності за іпотекодержателем допустима на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо обтяження виникло пізніше іпотеки.

Крім того, колегія суддів зазначила, що відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.

Надаючи оцінку кількісному показнику, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що потенційно справи про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанцій, а також виникнути в майбутньому.

Про існування якісного показника, на думку колегії суддів, свідчить наявність взаємовиключних підходів у спорах щодо визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, глибоких та довгострокових розходжень у зазначеній судовій практиці, оскільки формально правова невизначеність була створена Великою Палатою Верховного Суду 03 квітня 2019 року і триває вже понад 2 роки і 7 місяців.

Велика Палата Верховного Суду вважає мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2021 року, обґрунтованими та приймає справу до розгляду.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

За частиною четвертою статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі "Брезовець проти Хорватії" (Brezovec v. Croatia), заява № 13488/07).

Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду приймає справу для продовження розгляду.

У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Виходячи з викладеного справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).

Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

................

Перейти до повного тексту