У х в а л а
23 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 398/167/19
Провадження № 14-215зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась із заявою ОСОБА_1 (далі - позивач) "на відмову в передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду" від 11 грудня 2021 року (далі - заява)
у справі за позовом до завідувачки Петрівської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Каліушко Оксани Юріївни (далі - відповідачка) про визнання бездіяльності протиправною, визнання правочину несправедливим і нікчемним, визнання розпорядження неправомірним та
в с т а н о в и л а :
у січні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідачки під час розгляду заяви позивача про вчинення нотаріальної дії;
- визнати несправедливим заповіт, складений від імені батька позивача та підписаний іншою особою 25 березня 2005 року;
- визнати нікчемним заповіт від 25 березня 2005 року та застосувати відповідні наслідки;
- визнати неправомірним, недійсним і несправедливим розпорядження про включення у зміст правочину від 25 березня 2005 року державного акта на земельну ділянку (пай) серії 1-КР № 00520816, зареєстрованого 21 травня 2002 року за № 16 і виданого батьку позивача;
- зазначити, хто порушив, не визнав права й інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
28 грудня 2019 року Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував тим, що відповідачка не порушила прав, свобод та законних інтересів позивача. Також суд вказав, що не може зазначити коло осіб, які не були учасниками справи та які би могли порушити права, свободи чи законні інтереси позивача своїми діями чи бездіяльністю.
14 травня 2020 року Кропивницький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2019 року. Мотивував так: заповіт склала особа, яка мала на це право; він відповідає вимогам закону щодо форми; доводи позивача про те, що під час складання заповіту йому було 68 років, і він був непрацездатною дитиною свого батька, у зв`язку з чим має право на обов`язкову частку у спадковому майні, не дають підстав вважати заповіт нікчемним за статтею 1257 Цивільного кодексу України.
У червні 2020 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.Також клопотав про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
3 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 14 травня 2020 року. Вважав, що немає підстав передавати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
11 грудня 2021 року позивач надіслав до Великої Палати Верховного Суду заяву (вх. № 377/0/255-21), у якій просив "постановити окрему ухвалу, якою визнати необґрунтованою постанову" Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 листопада 2021 року. Мотивував тим, що у справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спадкових спорах.
Велика Палата Верхового Суду вважає, що у прийнятті заяви необхідно відмовити та повернути її позивачеві.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. Отже, після прийняття постанови Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду заяви позивача. Тобто у цій справі Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. А Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав.Тому за відсутності юридичної підстави для розгляду заяви позивача у її прийнятті необхідно відмовити та повернути авторові.
Така відмова не порушує право позивача на доступ до суду, бо він вже реалізував це право у судах трьох інстанцій.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду із заявою, зокрема з метою ще одного розгляду справи, спрямоване на перегляд постанови суду касаційної інстанції за відсутності такої можливості у процесуальному законі. Вказаний перегляд є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду