У х в а л а
23 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 755/13805/16-ц
Провадження № 14-208цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддівБританчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - ОСОБА_2 (далі - позичальник) - про звернення стягнення на предмет іпотеки
за касаційною скаргою відповідачкина постанову Київського апеляційного суду від 6 листопада 2019 року і
в с т а н о в и л а :
9 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив на підставі договору іпотеки № PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року (далі - договір іпотеки) звернути на користь позивача (код у ЄДР: 36789421, адреса: вул. Фізкультури, 28-Д, м. Київ, 03680; банківські реквізити: п/р № НОМЕР_1 у ПАТ "ОТП Банк", МФО: 300528) стягнення на іпотечне майно - квартиру АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки), і належить на праві власності відповідачці (РНОКПП: НОМЕР_2, паспорт серії НОМЕР_3, виданий 14 жовтня 1997 року Токмацьким МВ УМВС України в Запорізькій області; адреса: АДРЕСА_2 ), шляхом проведення прилюдних торгів, установивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності / незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Мотивував позов так:
- 27 грудня 2006 року позичальник уклав із Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - ЗАТ і ПАТ "ОТП Банк" відповідно), кредитний договір № МL-009/920/2006 (далі - кредитний договір). За цим договором банк надав позичальникові кредит у розмірі 62 000,00 дол. США зі сплатою 13,99 % річних;
- того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідачка уклала із ЗАТ "ОТП Банк" договір іпотеки;
- 11 вересня 2014 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі № 755/27827/13-ц, згідно з яким стягнув з позичальника на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 828 744,60 грн. Проте позичальник заборгованість не погасив;
- станом на 1 квітня 2016 року сума заборгованості позичальника становить 61 719,85 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення розрахунку еквівалентно 1 618 183,37 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 55 673,43 дол. США, що еквівалентно 1 459 657,12 грн; проценти за кредитом - 6 046,42 дол. США, що еквівалентно 158 526,24 грн. Крім того, за прострочення виконання зобов`язань нарахована пеня у сумі 5 922 554,28 грн;
- 10 грудня 2010 року ПАТ "ОТП Банк" уклав із позивачем договір купівлі-продажу кредитного портфеля, згідно з яким банк відступив позивачеві право вимоги за кредитним договором. Цього ж дня ПАТ "ОТП Банк" відступило позивачеві право вимоги за договором іпотеки;
- через невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором у позивача є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку.
4 травня 2017 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
- вимозі про звернення стягнення на предмет іпотеки має передувати вимога про стягнення суми боргу, бо звернення стягнення на предмет іпотеки може бути одним зі способів виконання рішення суду про стягнення суми боргу;
- позивач скористався правом на дострокове повернення всієї суми кредиту, що підтверджує рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц;
- позивач не обґрунтував вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 7 540 737, 65 грн. До суми кредитної заборгованості, обчисленої станом на 1 квітня 2016 року, позивач включив суми кредиту, процентів за кредитом і пеню за прострочення виконання зобов`язання, починаючи з січня 2006 року, тобто без врахування обставин, які Дніпровський районний суд м. Києва встановив у чинному рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц. За частиною третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлені у цьому рішенні обставини не підлягають доказуванню у справі № 755/13805/16-ц;
- позивач не надав належних і допустимих доказів дійсного розміру кредитної заборгованості. Тому неможливо оцінити співмірність вартості іпотечного майна та суми кредитної заборгованості, встановленої згідно з рішенням Дніпровського районного суду м. Києва 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц;
- рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна. Тому у резолютивній частині такого рішення для його виконання суд має вказати у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки, визначену згідно з частиною шостою статті 38 Закону України "Про іпотеку" (див. також постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2654цс16). Вказівка у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної незалежним експертом, буде суперечити приписам статей 39 і 43 Закону України "Про іпотеку". Представник позивача не скористався процесуальним правом подати до початку розгляду справи заяву про зміну предмета позову, а суд не може вийти за межі позовних вимог;
- до спірних правовідносин слід застосувати приписи Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті";
- оскільки суд не встановив порушення прав і законних інтересів позивача, відсутні підстави для застосування позовної давності, про що відповідачка подала заяву.
6 листопада 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 травня 2017 року й ухвалив нове рішення - про часткове задоволення позову: звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у рахунок погашення заборгованості у сумі 1 717 677,26 грн (з них: заборгованість за кредитом - 55 673,43 дол. США, що за курсом НБУ станом на 1 квітня 2016 року становить 1 459 200,60 грн; за процентами за кредитом - 6 046,42 дол. США, що за курсом НБУ станом на вказану дату становить 158 476,66 грн; пеня за прострочення виконання зобов`язань - 100 000 грн), визначивши початкову ціну продажу предмета іпотеки в сумі 1 430 138 грн. Мотивував постанову так:
- оскільки 30 червня 2011 року позивач направив позичальникові досудову вимогу, у якій просив достроково (протягом 30 днів з дати одержання вимоги) повернути всю суму кредиту та нараховані проценти, позивач згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) змінив термін дії кредитного договору та строк виконання основного зобов`язання; змінивши термін виконання основного зобов`язання, позивач змінив і термін виконання передбаченого пунктом 4.1.1 кредитного договору додаткового зобов`язання зі сплати неустойки;
- у чинному рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц Дніпровський районний суд м. Києва визначив суму заборгованості за кредитом у розмірі 55 673,43 дол. США, за процентами - 6 046,42 дол. США, а також пеню у сумі 100 000 грн. Визначена у вказаному рішенні сума заборгованості з урахуванням курсу долара США станом на 1 квітня 2016 року (26,2182 грн за 1 дол. США) становить 1 717 677,26 грн, що підтверджує розрахунок, доданий до позовної заяви;
- доводи позивача щодо суми заборгованості позичальника за пенею у розмірі 5 922 554,28 грн є безпідставними (згідно з рішенням суду у справі № 755/27827/13-ц пеня становить 100 000 грн);
- початкову ціну продажу предмета іпотеки слід визначити у сумі 1 430 138 грн згідно з висновком експерта за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи від 12 вересня 2019 року № 21827/17-42.
5 грудня 2019 року відповідачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджує про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 6 листопада 2019 року та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 травня 2017 року. Мотивувала касаційну скаргу так:
- апеляційний суд не проігнорував заяву позивачки про застосування позовної давності, яку вона подала 20 грудня 2016 року та 10 липня 2017 року;
- суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що досудову вимогу від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове погашення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки банк направив лише позичальникові. Надіславши таку вимогу, банк в односторонньому порядку змінив дату повернення кредиту. Тому позовну давність слід обчислювати з 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі);
- з позовом до суду позивач звернувся лише 12 вересня 2016 року, хоча трирічна позовна давність сплинула 20 травня 2013 року;
- апеляційний суд помилково врахував досудову вимогу, яка є у матеріалах іншої справи - № 755/27827/13-ц. Ту вимогу 30 червня 2011 року позивач надіслав позичальникові, а не іпотекодавиці;
- позивач уже звертав стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса від 1 березня 2012 року № 1201. Згідно з рішенням від 3 квітня 2014 року у справі № 755/27049/13-ц Дніпровський районний суд м. Києва визнав цей напис таким, що не підлягає виконанню. Позивач це рішення суду не оскаржив;
- відсутні відомості про внесення позивача до реєстру фінансових установ. Він не підтвердив своєї правосуб`єктності, бо не надав докази отримання спеціальних дозволів від НБУ, які є обов`язковими відповідно до Положення про порядок видачі небанківським фінансовим установам, операторам поштового зв`язку ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 9 серпня 2002 року № 297;
- згідно з Конвенцією УНІДРУА про міжнародний факторинг (Оттава, 28 травня 1998 року) заборонено відступлення права вимоги за договорами, боржниками за якими є фізичні особи-споживачі;
- банк і позивач порушили вимоги Конвенції Організації Об`єднаних Націй про поступку дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі від 12 грудня 2001 року;
- позивач не довів надання / перерахування позичальникові суми кредиту, зокрема належно завірених копій меморіальних ордерів, платіжних доручень тощо, що ставить під сумнів наявність боргу;
- апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивач не надіслав іпотекодавиці та позичальникові іпотечне повідомлення, чим порушив пункт 6.4.2 договору іпотеки;
- у договорі купівлі-продажу кредитного портфеля не вказано, що банк відступає позивачеві право вимоги, зокрема за кредитним та іпотечним договорами. У цьому договорі відсутні будь-які дані про позичальника, а згадана інша особа - ОСОБА_3 - та укладений із ним кредитний договір. Позивач під час розгляду справи № 755/13805/16-ц надав суду дві різні редакції договору купівлі-продажу кредитного портфеля;
- у кредитному договорі немає умов про конвертацію коштів з іноземної валюти у національну і навпаки. Банк не повідомляв позичальника про конвертацію коштів, наданих у кредит;
- документи, що становлять банківську таємницю (договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 10 грудня 2010 року, договір купівлі-продажу кредитного портфеля, документи з фінансовими показниками, які називаються "Виписка про рух коштів") надані суду з порушенням припису частини п`ятої статті 95 ЦПК України. Ці документи не засвідчив відповідний працівник позивача. Крім того, позивач не зазначив, що має оригінал відповідного письмового доказу;
- апеляційний суд втрутився у мирне володіння відповідачкою її майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
- суд апеляційної інстанції не врахував висновки, сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц і від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц. Тому він помилково виснував про правомірність нарахування процентів і пені на суму заборгованості після того, як позивач реалізував право на дострокове стягнення всієї суми кредитної заборгованості.
2 січня 2020 року до Верховного Суду надійшли доповнення до касаційної скарги, які відповідачка не підписала. У цих доповненнях вона вказала таке:
- відповідачку можна було б виселити з квартири, що є предметом іпотеки, за умови надання іншого постійного жилого приміщення. Проте позивач не пропонував відповідачці надати інше житло для постійного проживання. Тому у позові треба було відмовити (це відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 10 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 7 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15 і від 2 листопада 2016 року у справі № 711/3616/14-ц);
- задоволення позову зумовило подвійне стягнення кредитної заборгованості: з позичальника - на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц; з іпотекодавиці - на підставі постанови Київського апеляційного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 755/13805/16-ц;
- пункти 6.4.1-6.4.2 договору іпотеки передбачають позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку", або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавиці у порядку, встановленому вказаним Законом. Оскільки сторони погодили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, відсутні підстави для задоволення позову;
- з позивача слід стягнути до Державного бюджету України недоплачену суму судового збору у розмірі 24 387,15 грн.
14 лютого 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження та відмовив у задоволенні клопотання відповідачки про зупинення виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.
12 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
19 листопада 2021 року відповідачка надіслала заяву "про надання Верховному Суду інформації, яка має значення для даної справи". Окрім доводів, які були у касаційній скарзі, зазначила такі:
- у договорі купівлі-продажу кредитного портфеля є підроблений аркуш, на якому відсутній підпис уповноваженої особи, а на інших аркушах такий підпис є. Крім того, не підписаний витяг з Додатку № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфеля;
- у справі № 755/13805/16 слід застосувати висновки, сформульовані у постанові Черкаського апеляційного суду від 7 жовтня 2020 року у справі № 712/3386/15-ц. У тій постанові суд апеляційної інстанції відмовив тому самому позивачеві у задоволенні заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ "ОТП Банк" кредитної заборгованості. Мотивував тим, що відсутні докази переходу права вимоги від ПАТ "ОТП Банк" до позивача за кредитним договором, укладеним ПАТ "ОТП Банк" із ОСОБА_4
27 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування позовної давності до основної і додаткової вимог у зобов`язанні, а також для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень. Мотивував так:
звернувшись до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором із позичальника, позивач перервав позовну давність (див. також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц). Поданням такого позову позовна давність перервалася і за вимогами до іпотекодавиці;
у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив інший висновок: звернувшись у серпні 2012 року з позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості, який суд розглянув, банк перервав позовну давність за вимогою позичальника про погашення цієї заборгованості. Тому позивач пропустив позовну давність, коли подав у жовтні 2015 року позов до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок забезпечення виконання зобов`язання за тим самим кредитним договором;
у постанові від 18 серпня 2021 року у справі № 201/15310/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що необхідно розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) і вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки "піддається впливу" позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність і всі правила щодо початку її перебігу, зупинення, переривання, наслідків спливу тощо. За змістом частини першої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності пов`язане з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування іпотеки. Переривання позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним. Отже, вчинення позичальником дій, що підтверджують визнання ним боргу за основним зобов`язанням, не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, бо вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними (основною та додатковою). Застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою закон не передбачає;
у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позовна давність переривається шляхом пред`явлення позову на ту частину вимог, яку позивач визначив у поданій позовній заяві. Стосовно тих вимог, які не охоплені позовом, і до інших боржників, ніж вказані у позовній заяві, ця давність не переривається;
в окремій думці щодо зазначеної постанови у справі № 523/10225/15-ц суддя Гудима Д. А. вказав, що зверненням до позичальника з позовом у справі № 428/4827/13-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором товариство перервало перебіг позовної давності за вимогою до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. У випадку пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як і у випадку пред`явлення кредитором позову до боржника про стягнення кредитної заборгованості, кредитор заявляє про порушення боржником права кредитора на належне виконання основного зобов`язання та просить суд захистити це право. Тому подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки або про стягнення боргу спрямовані на захист права кредитора на належне виконання боржником основного зобов`язання за кредитним договором;
у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц висновку, що також був викладений і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17. Проте питання переривання позовної давності лише щодо основної вимоги за умови наявності додаткової залишилося;
неоднаковий підхід Верховного Суду до вирішення аналогічних справ з подібними правовідносинами не сприяє розвитку судової практики та не дає змоги забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключну правову проблему треба оцінювати, як правило, з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє те, що певна проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням питання, щодо якого постає проблема. З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати:
- відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект);
- відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "C. Дж. та інші проти Болгарії" (C. G. and Others v. Bulgaria) від 24 квітня 2008 року(заява № 1365/07,§ 39); "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року (заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденному житті (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France) від 11 листопада 1996 року (заява № 17862/91, § 31, 32); "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine) від 11 квітня 2013 року (заява № 20372/11, § 65)).
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, і з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування інституту переривання позовної давності, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться (частина тринадцята статті 7 ЦПК України).
У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 402 ЦПК України).
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду