ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 640/5590/20
адміністративне провадження № К/9901/31888/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 березня 2021 року (суддя: Вєкуа Н.Г.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року (судді: Оксененко О.М., Лічевецький І.О., Мельничук В.П.) у справі за адміністративним позовом громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державна міграційна служба у Закарпатській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
Громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі - позивачка), яка діє в своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3 з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просила суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 13 грудня 2019 року № 435-19 від про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;
- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у розумінні пункту 13 частини першої статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", позивач відповідає умовам для визнання її біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може повертатися до неї, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання за своє та дітей життя та здоров`я, а також через неможливість подальшого проживання в країні свого походження в умовах систематичного порушення прав людини. При цьому зазначає, що влада Ісламської Республіки Афганістан не здатна забезпечити захист позивачеві від систематичного порушення прав людини, переслідування та жорстокого ставлення.
Стверджує що звернувшись до міграційної служби достатньо обґрунтувала необхідність надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак всупереч відповідності позивача вимогам Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" нею отримано повідомлення ГУ ДМС у Закарпатській області від 21сгрудня 2019 року № 4.4/30 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 13 грудня 2019 року № 435-19.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Суди попередніх інстанцій мотивували рішення тим, що позивачкою не були надані жодні документи, які свідчать про ймовірне переслідування у випадку повернення в Афганістан, пряму загрозу життю, безпеці або свободі її сім`ї. Зі слів позивача вона ніколи не переслідувалась за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства або наявності певних політичних поглядів. Відсутні елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Крім того, позивачем в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів. Також під час проведення бесіди позивач не змогла чітко обґрунтувати, яка небезпека може очікувати її та дітей у випадку повернення до країни громадянської належності.
Судами попередніх інстанцій досліджено актуальну інформацію по країні походження щодо ситуації в Ісламській Республіці Афганістан та зазначено, що ситуація, яка спостерігається на території Афганістану є загальновідомим фактом і підтверджений міжнародним товариством, однак це не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
За висновками судів попередніх інстанцій політична ситуація в Ісламській Республіці Афганістан з 01 січня 2018 року по 28 лютого 2019 року не викликає серйозних підстав вважати, що будь-яка цивільна особа стикається з реальним ризиком шкоди, який ставить під загрозу її життя, що свідчить про наявність фактів, що перебування у країні походження або повернення для позивача реально загрожує їх життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Позивачка, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову у повному обсязі.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини 4 статті 328 КАС України.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Скаржниця вважає, що судами попередніх інстанцій при постановленні рішень неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушені норми матеріального та процесуального права. Зауважує, що судові рішення були прийняті без дослідження інформації щодо країни походження. Зазначає на побоювання за життя та здоров`я внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Афганістані. Вказує на те, що влада Ісламської Республіки Афганістан не здатна забезпечити захист позивачеві від переслідувань через політичні причини та ситуацію загальнопоширеного насильства в країні. До того ж влада Афганістану не в змозі забезпечити позивачеві захист від систематичного порушення прав людини.
Позиція інших учасників справи.
Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, стверджуючи про необґрунтованість та безпідставність доводів скаржника і наполягаючи на правильності висновків, викладених судами в оскаржуваних ним рішеннях.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 вересня 2021 року (судді: Загороднюк А,Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 березня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.
Позивачка є громадянка Ісламської Республіки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, м. Кабул, за національністю - таджичка, сповідує напрям ісламу шиїтського толку, мова -дарі (рідна).
Сімейний стан: одружена з ОСОБА_5, 1963 року народження, який перебуває в Україні.
Діти: дочка ОСОБА_6 1999 року народження; син ОСОБА_7 2003 року народження та дочка ОСОБА_8 2005 року народження, які перебувають разом з матір`ю в Україні.
З 1995 року до моменту виїзду працювала на різних посадах в Міністерстві будівництва Афганістану.
Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивачка не була, суспільно-політичною діяльністю не займалась.
17 квітня 2019 року позивач виїхала з Афганістану легально до Таджикистану, протягом місяця проживала в Таджикистані, очікуючи візу в Україну.
У подальшому, позивачка разом із дітьми на територію України в`їхала у встановленому порядку 16 травня 2019 року через пункт пропуску "Бориспіль-Авіа" на підставі візи, дійсної до 27 червня 2019 року.
Однак, 14 серпня 2019 року незаконно, поза пунктами пропуску, в складі групи осіб, без документів, що посвідчують особу та дають право на перетин кордону, перетнула державний кордон з України в Угорщину на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби "Лужанка". Після незаконного перетину кордону була затримана представниками прикордонної поліції Угорщини та того ж дня, в пункті пропуску "Лужанка" Мукачівського прикордонного загону, на підставі статті 3 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб передана на територію України у встановленому угодою порядку під час проведення прикордонно-представницької зустрічі.
22 серпня 2019 року позивачка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС Закарпатської області.
Відповідачем 07 серпня 2019 року прийнято рішення № 271-19 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 11 вересня 2019 року № 99 "Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" визначено приступити до оформлення документів громадянки Ісламської Республіки Афганістан для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 11 листопада 2019 року №134 позивачці продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підсумовуючи висновок Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені підпунктом 1 або 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового заходу" відсутні.
Державною міграційною службою України прийнято рішення від 13 грудня 2019 року № 435-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивачка звернувся із цим позовом до суду.
Нормативне регулювання
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Позиція Верховного Суду
Спір у цій справі виник у зв`язку із прийняттям ДМС України рішення № 215-20 від 15 червня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Відмовляючи в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання позивачки біженцем або особою, суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли вагомих підстав вважати існування для позивачки загрози життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості та інші суттєві порушення прав людини у разі її повернення до Афганістану.
Із обсягу встановлених у цій справі обставин колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивачки, та співбесіди із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивачки та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Разом із тим, суди не перевірили, чи була проведена відповідачем оцінка доводів позивачки в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, у зв`язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини.
У рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій зазначено, що відповідно до інформації по країні походження політична ситуація в Афганістані не викликає серйозних підстав вважати, що будь - яка цивільна особа стикається з реальним ризиком шкоди, який ставить під загрозу її життя.
Проте, таліби під керівництвом мулли Омара реорганізувалися і в 2003 році розпочали повстання проти нового уряду Афганістану. Повстанці з Талібану та інших груп перейшли до формату асиметричної війни, шляхом здійснення партизанських рейдів, організації засідок у сільській місцевості, атаками терористів-самогубців на визначені цілі, вбивствами військових та цивільних представників коаліційних сил, а також репресіями проти колабораціоністів. Згодом насильство досягло такого рівня, що до 2007 року таліби знову захопили значну частину Афганістану; МССБ у свою чергу відповіли масовим збільшенням військ для боротьби з повстанцями, щоб "розчистити та утримати" села, досягнувши свого піку в 2011 році, коли приблизно 140 000 іноземних військ діяли під командуванням МССБ та США в Афганістані.
З 01 травня 2021 року, після початку масової евакуації сил НАТО, Талібан розпочав широкомасштабний наступ по всій країні, в ході якого вони, практично не зустрічаючи спротиву з боку сил безпеки Ісламської республіки Афганістан, захопили більшу частину країни. 15 серпня 2021 року таліби опанували Кабул. Того ж дня президент Афганістану Ашраф Гані втік з країни; таліби оголосили перемогу і переможне завершення війни. Відновлення правління талібів було підтверджено Сполученими Штатами, і 30 серпня останній американський військовий літак вилетів з Афганістану, припинивши майже 20-річну військову присутність Заходу в країні.
За аналітичними даними проєкту "Витрати війни", війна в Афганістані забрала життя 176 000 осіб; 46 319 мирних жителів, 69 095 військових та поліцейських та щонайменше 52 893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 млн колишніх біженців. Однак після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни.
Також колегія суддів вважає слушними аргументи касаційної скарги з приводу того, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховний Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявницею та її дітьми.
При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.
За наведених обставин не можна визнати законним і обґрунтованим рішення судів першої та апеляційної інстанцій з висновком про правомірність оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України.
Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх обставин справи та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивачки, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивачки підстав для покладення на ДМС обов`язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту.
За наведених обставин, Верховний Суд приходить до висновку, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неповно встановлених обставинах справи.
Викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами попередніх інстанцій принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування необхідних доказів.
Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їхніх висновків в цілому по суті спору.
В той же час критерій обґрунтованості за статтею 242 КАС України означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.