ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 640/4599/21
адміністративне провадження № К/9901/31717/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 червня 2021 року (головуючий суддя - Григорович П. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2021 року (головуючий суддя - Епельо О. В., судді: Губська Л. В., Степанюк А. Г.) у справі № 640/4599/21 за позовом ОСОБА_1 до Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального регіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) про визнання протиправною та скасування постанови,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального регіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) (далі - Відділ ДВС) у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу ДВС Марківа Я. Є про стягнення виконавчого збору ВП № 52404750 від 30 липня 2020 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що державний виконавець, вирішуючи питання щодо підстав і порядку винесення постанови про стягнення виконавчого збору у спірному виконавчому провадженні, мав виходити з факту виконання судового рішення. Так, за нормам Закону України "Про виконавче провадження" розмір виконавчого збору становить 10 відсотків від фактично стягнутої суми з боржника, та саме з такої суми повинен обраховувати виконавчий збір виконавець. Натомість, позивачка стверджує, що наразі державним виконавцем одночасно здійснюється стягнення з неї виконавчого збору у межах виконавчого провадження № 62717473 у рамках примусового виконання оспорюваної у цій справі постанови та винагороди приватного виконавця у рамках виконавчого провадження № 64272287. Відтак вважає, що фактично має місце подвійне стягнення винагороди виконавця, що звернуто на її заробітну плату та стосується виконання одного й того ж самого документа за різними виконавчими провадженнями.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки виконавчий документ повернуто за заявою стягувача та виконавчий збір повністю не стягнуто, то дії державного виконавця у зв`язку з несплатою виконавчого збору (у повному обсязі) у межах відкритого на виконання виконавчого листа ВП № 52404750 відповідають приписам Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України № 2475-VIII який набрав чинності з 28 серпня 2018 року). Суди зауважили, що факт завершення виконавчого провадження у зв`язку з надходженням заяви стягувача про повернення виконавчого документа є достатньою підставою для стягнення виконавчого збору. Суди зазначили, що правове регулювання питання стягнення виконавчого збору, що визначене нормами Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент відкриття ВП № 52404750) та Закону № 1404-VIII (у редакції Закону України № 2475-VIII який набрав чинності з 28 серпня 2018 року), є аналогічними. Тобто Закон № 606-XIV (у редакції, чинній на момент відкриття ВП № 52404750), так само як і Закон № 1404-VIII (у редакції Закону України № 2475-VIII) не ставлять можливість стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити у справі нове рішення - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування доводів касаційної скарги посилається на те, що судами неправильно застосовані норми статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України № 2475-VIII). Скаржник, зазначає, що при вирішенні спору судом апеляційної інстанції не враховані позиції, викладені в постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року (справа № 640/32814/20), від 28 січня 2021 року (справа № 420/769/19), від 22 січня 2021 року (справа №400/4023/19), від 21 січня 2021 року (справа №640/3430/19), від 12 серпня 2020 року (справа № 1340/5053/18) та від 28 жовтня 2020 року (справа № 400/878/20).
В означених судових рішеннях Верховний Суд, здійснивши аналіз положень статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року та після 28 серпня 2018 року (зміни внесені Законом № 2475-VIII), дійшов висновку про те, що у процесі виконання судового рішення становище боржника було погіршеним у зв`язку із прийняттям змін до статті 27 Закону № 1404-VІІІ (а саме: обрахунок розміру виконавчого збору у процентному відношенні від фактично стягнутої суми змінився на розрахунок від усієї суми, що підлягала стягненню), що суперечить статті 58 Конституції України.
На думку позивача, жодних мотивів чи обґрунтувань підстав незастосування вищевказаного правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, чи відступу від неї, в оскаржуваних рішеннях суду першої та апеляційної інстанції не зазначено. Отже такі правові позиції є чинними, застосовними та актуальними, натомість суди не застосували їх безпосередньо до цієї справи.
Відтак скаржник вважає, що виконавчий збір має стягуватися у розмірі 10 відсотків лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми, а не 10 відсотків від суми, що підлягала стягненню у зв`язку із тим, що таке стягнення погіршує її становище як боржника. А тому, на думку позивача, суди неправильно застосували норми права до спірних правовідносин та не врахували висновки Верховного Суду.
Ухвалою від 14 вересня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
Ухвалою від 23 грудня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржуваних судових рішеннь до закінчення розгляду адміністративної справи у касаційному порядку, провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні
Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи
На виконанні у Відділі ДВС перебувало виконавче провадження №52404750 про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Універсал Банк" заборгованості за кредитним договором у сумі 97 490,85 швейцарських франків.
Підставою для відкриття виконавчого провадження став виконавчий лист №760/21844/15-ц від 18 травня 2016 року, виданий Солом`янським районним судом міста Києва.
Виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця Марківа Я. Є. 01 жовтня 2016 року ВП № 52404750.
30 липня 2020 року до відповідача надійшла заява стягувача про повернення виконавчого документа без виконання.
В цей же день, 30 липня 2020 року відповідачем винесено оскаржувану постанову про стягнення виконавчого збору, якою вирішено стягнути з боржника - ОСОБА_1 виконавчий збір в сумі 276 876,41 грн. Визначаючись із сумою виконавчого збору, державний виконавець виходив із того, що під час здійснення виконавчого провадження вже було стягнуто частково борг в сумі 38 855,55 грн і виконавчий збір в сумі 3 885,55 грн.
31 липня 2020 року відповідачем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою.
Правильність математичного розрахунку суми виконавчого збору (із фактично стягнутої суми) позивачем під сумнів не ставиться, позивач не погоджується із подальшим стягненням виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від усієї суми, що підлягала до стягнення.
Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За приписами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На час виникнення спірних правовідносин спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є Закон України "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII).
Зокрема, 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII), а Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV), у свою чергу, втратив чинність (крім статті четвертої, яка втрачає чинність через три місяці з дня набрання чинності Законом 1404-VIII).
Відповідно до пункту 7 Розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1404-VІІІ виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Отже, аналіз наведеної норми свідчить про те, що виконавче провадження у даній справі було розпочато на підставі Закону №606-ХІV, який був чинний на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження (01.10.2016). Втім, оскаржуване рішення про стягнення виконавчого збору державним виконавцем прийняте на підставі Закону №1404-VІІІ, прикінцевими та перехідними положеннями якого встановлено, що після набрання чинності цього Закону виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, здійснюються відповідно до цього Закону.
Відповідачем оскаржувану постанову винесено 30 липня 2020 року, тобто в період дії Закону №1404-VІІІ (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" № 2475-VIII який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, далі також - Закон № 2475-VIII).
Так указаним Законом № 2475-VIII у статті 27 Закону №1404-VІІІ у частині другій слова "фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом" замінено словами "підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів".
Таким чином, відповідно до статті 27 Закону № 1404-VIII (в редакції Закону № 2475-VIII та станом на дату винесення оскаржуваної постанови) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до частини дев`ятої статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції Закону № 2475-VIII) виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Тобто, норми Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) не встановлюють залежності між прийняттям постанови про стягнення виконавчого збору та обставинами вчинення державним виконавцем дій по здійсненню примусового стягнення з боржника в межах виконавчого провадження, оскільки законодавчо прямо визначається обов`язок державного виконавця прийняти постанову про стягнення виконавчого збору одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.
Більше того, на це вказує і та обставина, що розмір виконавчого збору законодавчо поставлений у залежність від суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від суми, яка є фактично стягнутою в межах виконавчого провадження.
Правова позиція щодо застосування статті 27 Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) викладена в постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року по справі № 420/1373/19, від 20 листопада 2019 року по справі №480/1558/19, згідно якої фактичне виконання судового рішення, крім випадку такого виконання до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень не є обов`язковими умовами для стягнення виконавчого збору.
В даному контексті суд звертає увагу на те, що аналогічне правове регулювання діяло і станом на час відкриття ВП № 52404750.
Так, відповідно до вимог статті 28 Закону № 606-XIV (в редакції, чинній станом на момент відкриття ВП № 52404750), у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виконання боржником рішення після закінчення строку для самостійного його виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.
Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю. Під час наступних пред`явлень до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.
При цьому, відповідно до частини другої статті 25 Закону № 606-XIV, державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Тобто, добровільне виконання боржником судового рішення у строк, встановлений статтею 25 Закону № 606-XIV, визнавалось підставою для звільнення його від сплати виконавчого збору та інших витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Дана норма була спрямована на стимулювання добровільного виконання рішень суду та підвищення ефективності виконавчого провадження.
Разом з тим, невиконання боржником у встановлений строк виконавчого документу в добровільному порядку було підставою для примусового виконання такого документу, що, в свою чергу, тягло за собою застосування специфічних санкцій майнового характеру, а саме - стягнення виконавчого збору та інших витрат виконавчого провадження, як це передбачено і вимогами Закону № 1404-VIII.
Варто зауважити, що наведене правове регулювання питання стягнення виконавчого збору, що визначене нормами Закону № 606-XIV та Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) є аналогічними.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, про те, що Закон № 606-XIV (в редакції, чинній на момент відкриття ВП № 52404750), так само як і Закон № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII), не ставлять можливість застосування санкцій у вигляді стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.
Суд першої та апеляційної інстанції вірно зазначили, що станом на дату винесення оскаржуваної постанови (30 липня 2020 року) виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, внаслідок чого доводи позивача про те, що виконавчий збір стягується залежно від фактично стягнутої суми є безпідставними.
При цьому безпідставними є доводи скаржника наведені у касаційній скарзі про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 58 Конституції України, так як становище позивача не погіршилось а фактично було однаковим (стягнення збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню), як під час відкриття виконавчого провадження (01 жовтня 2016 року) так і під час винесення оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору (30 липня 2020 року).
Відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно частини п`ятої статті 26 Закону №1404-VIII у постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що державний виконавець визначає суму виконавчого збору у постанові про відкриття виконавчого провадження, а у випадку повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) постанова про стягнення виконавчого збору має бути прийнята не пізніше наступного дня з дня наведених обставин. При цьому, останнє повноваження реалізується державним виконавцем, якщо виконавчий збір ще не стягнуто. Крім того, наведені норми дозволяють державному виконавцю вирішити питання про стягнення виконавчого збору, як у постановах про відкриття виконавчого провадження, закінчення виконавчого провадження так і в окремій постанові, якою вирішується питання про стягнення виконавчого збору.
Судами попередніх інстанцій установлено, що виконавче провадження відкрито до набрання чинності Законом №1404-VIII та частково стягнуто з позивача борг у сумі 38 855,55 грн та виконавчий збір у сумі 3 885,55 грн.
З наведеного правового регулювання та обставин справи, колегія суддів погоджується із висновками суду першої та апеляційної інстанції, що державним виконавцем Марків Я. Є. правомірно винесено постанову про стягнення виконавчого збору ВП №52404780 від 30 липня 2020 року, підстави для визнання її протиправною та скасування відсутні.
Посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, викладені у справах № 640/32814/20, № 420/769/19, №400/4023/19, №640/3430/19, № 1340/5053/18 та № 400/878/20 є безпідставним, оскільки підставою задоволення позову в цих справах була необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статті 58 Конституції України та статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, оскільки у процесі виконання судового рішення становище боржника було погіршеним у зв`язку із прийняттям змін, натомість у цій справі обставини стягнення з позивача судового збору не змінилися.
Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій у даній справі.
Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судами попередніх інстанцій надано належну правову оцінку доводам, наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, у касаційній скарзі не зазначено.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами не допущено таких, що призвели до неправильного вирішення спору, порушень вимог процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу відповідно до норм матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів - без змін.