Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 665/7/18
провадження № 51-4023км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Чистика А. О.,
суддів Бородія В. М., Мазура М. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Слободян О. М.,
прокурора Кузнецова С. М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Бугрименка Дмитра Володимировича на ухвалу Херсонського апеляційного суду від 08 червня 2021 року стосовно ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017230000000274 від 17 червня 2016 року, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця смт Чаплинка Херсонської області, який згідно матеріалів кримінального провадження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 КК України, і виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України(далі - КПК України) через недоведеність вчинення кримінальних правопорушень обвинуваченим.
Згідно з цим вироком органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він у ніч на 30 вересня 2011 року на АДРЕСА_2 ) зламав металеві грати та через вікно проник до кіоску № НОМЕР_1, звідки повторно таємно викрав належні ОСОБА_2 2000 грн і побутову та комп`ютерну техніку загальною вартістю 36 634 грн, а також фотоапарат ОСОБА_3, вартістю 1000 грн.
Він же за невстановлених обставин без передбаченого законом дозволу придбав два перероблені пістолети калібру 9 мм з 10 набоями того ж калібру, які переніс та зберігав за місцем свого проживання в будинку АДРЕСА_1 до моменту вилучення вказаної зброї та боєприпасів працівниками міліції під час обшуку 30 листопада 2011 року.
Херсонський апеляційний суд ухвалою від 08 червня 2021 року виправдувальний вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 01 лютого 2021 року стосовно ОСОБА_1 залишив без змін, а апеляційну скаргу прокурора Сімчук А. В. - без задоволення.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального законута неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статей 2, 94, 370, 419 КПК України не перевірив доводів апеляційної скарги прокурора, не зазначив мотивів, з яких визнав ці доводи необґрунтованими. Цей суд дійшов безпідставного висновку про те, що стороною обвинувачення не було надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_1 . Також апеляційний суд порушив засади безпосередності дослідження доказів, оскільки безпідставно відхилив клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, зокрема про допит свідків, протоколувідтворення обстановки та обставин події з ОСОБА_1 від 05 грудня 2011 року. Суд безпідставно констатував недопустимість указаного доказу посилаючись на п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК України, хоча він зібраний у порядку, передбаченому КПК України 1960 року, і його допустимість, на думку прокурора, визначається саме цим кримінальним процесуальним законом. Наведені порушення призвели до того, що суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги доказів, які підтверджують вину ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 КК України, тобто неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор Кузнецов С. М.касаційну скаргу прокурора Бугрименка Д. В. не підтримав.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
За вимогами ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Статтею 370 КПК України передбачено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Загальні вимоги до змісту вироку суду визначено у ст. 374 КПК України. Зокрема, п. 2 ч. 3 ст. 374 цього Кодексу встановлено, що у разі визнання особи винуватою в мотивувальній частині вироку зазначається: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, мотивів, способу вчинення й наслідків кримінального правопорушення, а також форми вини; докази на підтвердження встановлених судом обставин та мотиви неврахування окремих доказів.
Як регламентовано в ч. 2 ст. 419 КПК України, у разі залишення апеляційної скарги без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. На виконання цієї вимоги в ухвалі слід проаналізувати, зіставивши з наявними у справі та додатково поданими матеріалами, всі наведені в апеляційній скарзі доводи й обґрунтувати кожен із них.
Відповідно до приписів ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
На підставі ч. 3 ст. 62 Конституції України, положень ст. 17 КПК України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Як зазначено у ст. 17 КПК України, ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.
За статтею 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Статтею 91 КПК України передбачено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, зокрема, це подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
При цьому зазначені обставини встановлюються на підставі доказів, які повинні відповідати критеріям належності, допустимості та у своїй сукупності - достатності для постановлення обвинувального вироку.
Відповідно до вимог ст. 92 КПК України обов`язок доказування зазначених обставин покладається на сторону обвинувачення. Саме сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів винуватість особи поза розумним сумнівом, чого в цьому кримінальному провадженні зроблено не було.
Положеннями статей 86, 87 КПК України регламентовано, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 КК України.
Розглянувши це кримінальне провадження, суд першої інстанції визнав ОСОБА_1 невинуватим і виправдав на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України через недоведеність вчинення кримінальних правопорушень обвинуваченим.
Переглянувши це кримінальне провадження в апеляційному порядку за скаргою прокурора, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, навівши у своєму рішенні відповідні обґрунтування щодо безпідставності доводів сторони обвинувачення.
Зокрема, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, показаннями потерпілих та більшості свідків, допитаних судом, підтверджується лише факт крадіжки майна з торговельного кіоску, а показаннями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 взагалі не підтверджено обставин, які підлягають доказуванню в цьому кримінальному провадженні.
Дослідивши надані стороною обвинувачення письмові докази - протокол огляду місця події від 30 вересня 2011 року, відповідно до якого слідчий оглянув приміщення торговельного кіоску, розташованого на території центрального ринку в смт Чаплинка, та виявив сліди пошкодження решітки вікна (під час огляду нічого не вилучалось), і протокол огляду від 12 січня 2012 року, згідно з яким здійснено огляд картонної коробки з відеокамерою "Ergo" та периферією, суд першої інстанції визнав зазначені докази неналежними, оскільки вони не підтверджують факту перебування ОСОБА_1 у приміщенні торговельного кіоску чи причетності обвинуваченого до таємного викрадення майна потерпілих.
З цих же підстав неналежними доказами визнано ряд протоколів виїмки документів (копії накладних на товари, свідоцтва про сплату єдиного податку, виписки з державного реєстру, інвентаризаціного опису, документації на викрадене майно), протоколи їх оглядів та постанови про визнання речовими доказами.
Крім того, суд першої інстанції встановив, що на підставі постанови судді Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 04 листопада 2011 року надано дозвіл на проведення обшуку за місцем проживання матері ОСОБА_6 - ОСОБА_7 на АДРЕСА_3 . Такий дозвіл було надано, оскільки в ході оперативно-розшукових заходів отримано дані, що злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК України, скоїла ОСОБА_6 .
Однак у цьому кримінальному провадженні сторона обвинувачення не надала суду протоколу за результатом проведення вищезазначеного обшуку, під час якого були виявлені, вилучені й надалі оглянуті слідчим речі.
Суд першої інстанції дев`ять разів виносив ухвали про привід свідка ОСОБА_6, які залишились без виконання, а сторона обвинувачення не забезпечила явки зазначеного свідка до суду.
У зв`язку із цим місцевий суд не мав обґрунтованих підстав вважати причетним ОСОБА_1 до вчинення крадіжок майна, яке було виявлено та вилучено за місцем проживання ОСОБА_6 .
Таким чином, цей суд дійшов висновку про недопустимість доказів, отриманих унаслідок обшуку за вищезазначеною адресою.
Ці висновки прокурор не оспорював в апеляційній скарзі, не оспорює він їх і в касаційній скарзі.
Також апеляційний суд визнав правильними висновки суду першої інстанції про визнання недопустимим доказом протоколу обшуку від 30 листопада 2011 року, з якого вбачається, що обшук проведено за місцем мешкання ОСОБА_8 (матері обвинуваченого) на АДРЕСА_1, оскільки понятих до вказаної слідчої дії було залучено вже після того, як обшук було розпочато, чим порушено ст. 181 КПК України 1960 року.
До того ж під час проведення обшуку за вищезазначеною адресою було вилучено майно, а саме: маски на обличчя, рукавички, патрони холості, сокиру, дві викрутки, бінокль, автомобільні номери, револьвер, пістолет автоматичний, оптичну мишку до комп`ютера, зарядний пристрій, мобільні телефони, страховий поліс на автомобіль, договір прокату автомобіля, водійське посвідчення, свідоцтво про реєстрацію, ключ автомобільний, портмоне з грошима в сумі 1311 грн, телевізор "Samsung", монітор з адаптером, бирки від ювелірних виробів, хрестик з металу жовтого кольору, сумку із чотирма в`язками ключів від різних замків, деформовані плоскогубці, дванадцять ножів, стартові пакети до мобільних телефонів, конверт із грошима в сумі 1600 грн, блокнот із номерами телефонів. Також у ході обшуку автомобіля "Chevrolet" виявлено та вилучено два стартові пакети оператора мобільного зв`язку "Київстар" і чотири картки.
Згідно з постановою слідчого від 12 січня 2012 року з вищеперелічених вилучених речей лише телефон "Samsung" із двома SIM-картами були визнані речовими доказами та приєднані до матеріалів кримінальної справи № 230148-11, однак і вони не були надані суду для дослідження, а сторона обвинувачення не навела достатнього обґрунтування щодо відношення вилучених речей до цього кримінального провадження.
Зважаючи на зазначене, внаслідок визнання недопустимим доказом протоколу обшуку від 30 листопада 2011 року суд аргументовано визнав недопустимими похідні від нього докази (аркуш паперу з номерами телефонів 56 осіб, речові докази, висновки, надані експертами та спеціалістом), із чим також погодився апеляційний суд.
Крім того, апеляційний суд обґрунтовано погодився із висновками місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу відтворення обстановки та обставин події від 05 грудня 2011 року.
Як установив суд першої інстанції, вказана слідча дія була проведена за участю ОСОБА_1 у присутності понятих ОСОБА_9 і ОСОБА_10 без її фіксації технічними засобами. Відтворення обстановки та обставин події відбувалось без участі захисника, при цьому ОСОБА_1 не було роз`яснено права відмовитися від дачі показань та не відповідати на запитання. Крім того, у протоколі відтворення обстановки й обставин події не зазначено процесуального статусу особи, з якою було проведено слідчу дію.
Під час судового розгляду обвинувачений ОСОБА_1 заперечував законність проведення за його участю вказаної слідчої дії, проте сторона обвинувачення не забезпечила права обвинуваченого на допит свідків (понятих), які брали участь у відтворенні обстановки та обставин події, що могли свідчити проти нього. Зокрема, в судовому засіданні прокурор відмовився від допиту свідка ОСОБА_10, який брав участь як понятий у проведенні цієї слідчої дії.
З огляду на це, суд першої інстанції врахував, що процесуальним законом передбачений обов`язок суду визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, як отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, що має наслідком визнання таких доказів недопустимими. Право відмовитися давати показання підсилене обов`язками бути про нього повідомленим, оскільки право мовчати і не свідчити проти самого себе вимагає не тільки того, щоб особу не примушували це робити, а й того, щоб її негайно і достатнім чином повідомили про це право; до того ж існування цього обов`язку належить окремо виділити в контексті права не свідчити проти самого себе і права мовчати.
Прокурор правильно зазначає, що наведений доказ був здобутий у період дії КПК України 1960 року, а згідно з п. 8 розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України 2012 року допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
Разом з тим це правило не звільняє суд від обов`язку відповідно до ст. 87 КПК України перевірити, чи був відповідний доказ отриманий із дотриманням прав та свобод людини, і в цьому випадку суд констатував порушення вимог п. 4 ч. 2 вказаної статті під час відтворення обстановки та обставин події за участю обвинуваченого ОСОБА_1, у результаті чого відповідний протокол визнано недопустимим доказом.
Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Вказані вимоги закону дотримано апеляційним судом під час постановлення ухвали за наслідками апеляційного розгляду в цьому кримінальному провадженні.
Згідно зі ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо.
Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК України, та сформувати повне й об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
За змістом ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише показаннями, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які було отримано в порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу.
Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК України), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо доказів, наданих сторонами обвинувачення й захисту, не було безпосередньо досліджено під час апеляційного перегляду кримінального провадження.
Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
За змістом цієї норми процесуального закону учасник судового провадження має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й повинен зазначити, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити, та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями чи взагалі не досліджені.
Апеляційний суд відмовив прокурору в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, оскільки він не обґрунтував, чому відповідні докази були досліджені судом першої інстанції неповністю чи з порушеннями. Отже, вимог ч. 3 ст. 404 КПК України, всупереч доводам у касаційній скарзі прокурора, апеляційний суд не порушив.
Посилання прокурора на неврахування апеляційним судом під час розгляду зазначеного клопотання його мотивів, зокрема необхідності допиту свідків, яких місцевий суд взагалі не допитував, безпідставні. Як було зазначено вище, ряд свідків сторони обвинувачення суд першої інстанції не допитав з підстав неможливості забезпечення їх явки стороною обвинувачення. При цьому суд неодноразово вживав відповідних заходів, постановляв ухвали про здійснення приводів та відкладав судові засідання, однак вказані ухвали виконані не були. Ці обставини детально висвітлені в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду та враховані під час розгляду цим судом клопотання прокурора про повторне дослідження доказів.
Колегія суддів наголошує, що повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду цей факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а тому застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів. Отже, доводи прокурора в цій частині є неспроможними.
Апеляційний суд на обґрунтування безпідставності доводів апеляційної скарги прокурора дав оцінку тому, що суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок, з дотриманням вимог статей 86, 87, 94 КПК України зробив ґрунтовний аналіз доказів, наданих стороною обвинувачення, та дійшов правильного висновку про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом належними й достатніми доказами винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 КК України.
Переглянувши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам апеляційної скарги прокурора, які є аналогічними доводам його касаційної скарги, та обґрунтовано визнав їх неспроможними. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів касаційного суду.
Крім того, Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях наголошував на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи мають дотримуватися статей 409, 416 та 421 КПК України.
Зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 23 вересня 2019 року (провадження № 51-7543кмо18, справа № 728/2724/16-к) зроблено висновок щодо застосування норм права, згідно з яким у разі встановлення апеляційним судом істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які є підставами для скасування вироку чи ухвали суду і призначення нового розгляду в суді першої інстанції, відповідно до правил статей 370, 419, ч. 2 ст. 416 КПК України він не може залишити поза увагою доводи, викладені в апеляційній скарзі прокурора чи потерпілого, щодо необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання, інакше це призведе до неможливості застосування такого закону під час нового розгляду в суді першої інстанції.
Також об`єднана палата Касаційного кримінального суду в постанові від 14 вересня 2020 року (провадження № 51-6070кмо19, справа № 740/3597/17) зазначила, що, перевіривши обґрунтованість відповідних доводів прокурора чи потерпілого в апеляційних скаргах, апеляційний суд, крім випадку, якщо знайде їх неспроможними, під час скасування оскарженого судового рішення з підстав істотних порушень кримінального процесуального закону і призначення нового розгляду в суді першої інстанції повинен також указати на неправильність чи передчасність висновків суду в судовому рішенні, яке скасовується, про застосування або незастосування того чи іншого закону про кримінальну відповідальність чи призначення того чи іншого покарання як на додаткову підставу для скасування судового рішення.
З назви та змісту ст. 421 КПК України вбачається, що погіршення становища обвинуваченого можливе виключно за умови, якщо з цих підстав подали апеляційну скаргу прокурор, потерпілий чи його представник, а відповідно до ст. 416 цього Кодексу таке погіршення може мати місце тільки, якщо вирок було скасовано з цих підстав (або також із цих підстав).
Частиною 3 ст. 409 КПК України встановлено заборону скасування виправдувального вироку лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого, а ст. 420 цього Кодексу передбачено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції.
Підсумовуючи наведене, об`єднана палата наголосила на тому, що засудження особи під час нового розгляду після скасування виправдувального вироку є крайнім за тяжкістю випадком погіршення становища особи в кримінальному провадженні. Системний аналіз указаних вище норм кримінального процесуального законодавства дозволяє зробити висновок, що вони мають в однаковій мірі застосовуватися як під час нового розгляду після скасування вироку за необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання, так і під час нового розгляду після скасування виправдувального вироку.
Колегія касаційного суду враховує те, що в цьому кримінальному провадженні в апеляційній скарзі прокурор посилався на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просив скасувати вирок суду й ухвалити новий вирок.
Таким чином, за відсутності посилань у апеляційній скарзі прокурора на неправильність чи передчасність висновків суду в судовому рішенні, яке скасовується, про застосування чи незастосування того чи іншого закону про кримінальну відповідальність чи призначення того чи іншого покарання як на додаткову підставу для скасування судового рішення, під час нового розгляду кримінального провадження суд апеляційної інстанції, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 416, ст. 421 КПК України, буде позбавлений процесуальної можливості ухвалити обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_1 .
Враховуючи наведене, ухвалу апеляційного суду слід залишити без зміни, а тому касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд